(Лист з України.)
Ні той, хто живе тільки в Европі і міркує про наше життя здалеку по коротеньким ґазетним вісткам; ні той, хто вариться в отій біді тут — не уявляють собі повної картини культурного і економічного занепаду України після війни і революції. Ми на місці зжились і призвичаїлись так, що навіть дальший зріст тої руїни нас вже більше не вражає. Ви там маєте звістки про окремі події, але не про подробиці буденного життя. Треба проїзжати в Европу, вернутись назад на Україну, заглянути пильним оком у всі щілини нашого життя — тоді тілько вдасться зрозуміти всю глибину руїни, особливо за останній рік.
Поки у людини голова і шлунок жиють в мирі — доти він благоденствує. Голова і шлунок України — місто і село — забули про мир. Зараз на Україні йде боротьба не між большевиками або денікінцями з народом, — бореться голодне московське чи жидівське місто з селом. Місто, крім паперових грошей, тай то власної продукції, бо зараз у нас появились навіть кременчуцькі гроші — нічого не дає і не може дати селові.
Бльокада зруйнувала до щенту всю торговлю, всю фабричну промисловість, і викинула на вулицю голодних робітників і служащих. Перші вернулись в село до плуга. Другі поповнили собою ряди голодующої інтеліґенції.
Місто вмірає. Ще рік, а може й пів року, і Київ та Одеса, як Москва і Петроград раніш, стануть кладовищем. В них будуть панувати революційний порядок і революційна дісціпліна. Бо нікому буде нарушить той порядок. За шість місяців панування в Київі большевики розстріляли тридцять тисяч інтеліґенції і робітників, а в Одесі — 20.000. І невідомо ще, кому краще: чи тим, що вже загинули від лютої смерти, чи тим, що зараз конають від голоду, холоду та епідемій.
Місто було мозком країни. За ввесь останній рік з українських універсітетів не вийшло майже ні одної ученої праці. Нікому коло науки водитись, коли над душою голод стоїть. Лябораторії позамикані. Клініки нічим утримувати. Не вакує тільки один анатомічний музей та склади трупів при судебно-медичній залі. Правда, і тут більше роботи для сторожів, ніж для студентів і професорів.
Не продуцірується більше інтеліґенція. Кому прийде охота вчитись, коли інтеліґентні робітники засуджені на голодну смерть; коли студентові на прожиття в місяць потрібно скілька тисяч карбованців. Мертва середня школа. Де-не-де в місті нидіють ще ріжні дитячі садки та народні школи; напівголодна інтеліґенція старається підтримати в них вогник культури. Навіть в столиці України — Камянці-Подільському, не тільки не було засновано ні одної нової школи; 90% старих шкіл на Поділлю істнувало тільки на папері; той то більше для виправдання істнування відповідного міністерства. Вар тість продуцірованої за цей час інтелігенції — інженєрів, адвокатів, лікарів і т. ин. така, що в звичайні часи ні одно земство, ні одна порядна інстітуція не приняла-б їх на роботу. Загинуло безслідно письменство, коли не рахувати за такий один переклад на українську мову марсельези Вороного, за котрий він отримав від большевиків 15.000 карб, та скілька порноґрафічних віршів поетів з "Мусаґету" Семенка і Ко. Книгарні зруйновані. Бібліотеки розграбовані. Журналістика зійшла "на пси". Ми не кажемо — при большевиках — навіть в Камянці, де виходило скілька ґазет при Директорії, не було ні одної грамотної часописі, де-б панувало вільне слово: старий бутербродний російський сервілізм приняв ще більш цінічну форму — ґазетні робітники були нібито мобілізовані, отримували "пайок" і "суточні" від начальства. А коли потрібен був для "блезіру" прокурор, викликався ґазетчик, і йому наказували "обвинувачувати" чи "виправдувати". Так було напр. в процесі Балабачана, де в ролі прокурора фіґурірував редактор ґазети "Україна" Певний.
Архітектура? Малярство? Архітектори заробляють на руйнуванню деревляних будинків на паливо. Далеко вигідніше зараз продати такий будинок на злом, ніж удержувати його далі. Художники малюють заборні плякати... для большевиків. На вивіски краски не має!
В Европі не уявляють і 1/100 частини тих мук, які переживає наше місто. Без хліба! Це значить, що Одеса місяцями годувалась чорним брудним хлібом з макухів та якоїсь сумішки, що Антанта була привезла для своїх вислюків. Без палива! Тижднями, навіть діти, горячої їжі не бачуть. Зруйнували знамениту деревляну портову естокаду. Пуд палива вже тої зими в Одесі доходив до двухсот карбованців. Без води! Це значить, що за водою для їжі і питва мусить ходити в безвісти. Нічим умитись. Нічим дитину напоїти. Зачинені всі водопроводи, всі уборні. Ростуть і ширяться пошесті. Без світла! Вже в 4—5 годин вечера зимою все тоне в темряві і завмирає на 14—15 годин довгої зимньої ночі. Ні читати, ні працювати, ні дітям вчитись нігде! Без підвоза продуктів! Без медікаментів! Це значить, що близька Вам людина заслабла на коросту, на тиф, на сіфіліс — і ви спокійно мусити дивитись, як вона буде мучитись, гнити або вмирати. Вливання дози неосальварсана коштувало 5000 карб.: того самого ліку, від котрого поворотний тиф минає в 24 години, від котрого сіфіліс, коли не вигоюється, то стає не заразливим на довгий час. Без одежі! Без чобіт! Цього літа чоботи у нас в Камянці коштували 7000—12.000 карб. Такі — сякі черевички 2000—3000 карб. Чоловіча одежа — 10.000—12.000 карб. Добру шубу, покриту сукном, ще тої зими при большевиках можна було продати за 40.000—50.000 карб., зараз — 100.000 карб.
Місто не може дати селові нічого замість хліба, бо й само не має. Село зрікається підтримувати паразіта-місто, бо й само бідує. Село гине від економічноі руїни. Немає коня чим підкувати. Немає плуга чим залагодити. Під час останніх боїв в листопаді українські війська кидали гармати, бо непідковані коні не могли вивезти їх в мороз з поля бою? Що-ж вже було про селянське хозяйство балакати?
Мужицькі закамарки повні паперових грошей. Але ціни їм немає ніякої. Одежі за них нігде купити. Гасу немає. І село світить скипками. Соли немає! І люде платять за фунт її 150—200 карб. Їздили і ходили здебільше, бо й їздити ні на чому, з Проскурова до Станисловова або до Одеси. Шкіл немає і в помину. Бо учителям нікому платити. І з голодухи вони пішли в ліса, в повстанці. Підручників немає. Бо ніякий уряд про це не дбає — ні український, ні большевицький, щоб їх надрукувати. Паперу немає. Ні на чому вчити дітей писати. Навіть лікар за аркуш паперу для рецептів платить 5—7 карб. Чорнила теж Пан Біг дав... Зате хліба на селі скілько завгодно. В великих стіжках зимою стоїть він немолочений. Ні для чого, і ні для кого молотити. Старого ще вистарчає! Що вмолотять — йде на самогон. Мабуть ніколи так безпросвітно не пило, та так тяжко, безнадійно тяжко не хорувало українське село на тифи, на холеру, на віспу, навіть чорну, на сіфіліс, в самій жорстокій його формі, як зараз. Лікарні закриті і запечатані. Лікарі перейшли на баб шептух і на впомацках шукають трав, котрими можна-б хоч для псіхіки замінити медікаменти. Рани нема чим перевязати. Дезінфіціруючі ліки і не сняться вже нікому.
Таку картину тепер уявляє Україна!
Шляхи? Транспорт? Від Харкова до Київа треба їхати... шіснадцять день. Потяг через кожду версту стає: то відстрілюється від бандітів, то збирає дрова, то налагоджує шлях, то звязує колеса та гасить пожежу, бо осі без шмаровидла горять. Від Одеси до Жмеринки 6 до 7 день при щасливих умовах з пересадками на селянську карузу і їздою під обстрілом, з риском бути раз десять пограбованим або вбитим. Бо ті, що иноді здалека здаються повстанцями, зблизька здебільше є просто-напросто мисливцями на чужу власність і життя. В бою вони орієнтуються тільки на ворожі обози. В дипльоматичних зносинах — на грошеву допомогу. Хто більше дасть — тому вони й служать!
Шляхи? Проїзд? Дорога від Відня до старого російського кордону обійшлась мому знайомому в 600 корон; від Збруча до Камянця — в 5000 карбов. Правда — грає ролю валюта. За рік від гетьмана до приходу Поляків корона виросла з 40—50 коп. до 3-х— 5-й карбованців; марка з 85 коп. до 12 карб. і т. д. Бо єдиною заслугою наших фінансових верств треба признати те, що вони зробили 50 карб. "лопатки", як їх називають селяне, — найдрібнішими грішми і таким чином знищили потребу в більш дрібних грошах.
Телєґраф? Телєфон? Ви їдете великим шляхом і бачите вивернуті або зрізані телєґрафні стовпи, порвані дроти, зруйновану сіть на протязі десятків верств. То повстанці руйнували комунікацію. І так по всій Україні. Потяги навіть виходили в сліпу, не знаючи, чи віль ний шлях, чи ні. Порядок?... Кожне село є окрема республіка. І коли підчас війни з Денікінцями приходилось ставити недалеко від села артілерію, виходили узброєні делєґати і заявляли: Геть звідци! А то свою виставимо!...
Владу в селі мають ті, хто сміливіщий, хто дужчий, хто більш має патронів, зброї.
В широких масах панує страшена реакційність і ворожість до большевиків, до Денікіна, до тих, хто несе зброю і їде за хлібом. Але не дає ні чобіт, ні солі, ні гасу, ні ліків. Найбільш впливові селянські партії — ес-ери і селянська спілка, скільки раз в ріжних містах Поділля скликали зїзди. І ні разу ті зїзди не збирались. Бо приїздила третина, а то і меньше скликаних. Бо на Україні зараз немає партії, немає влади, немає людей, котрі з чистою совістю могли-б сказати, що вони мають широку популярність, можуть крісталізувати цей хаос в державні форми. Всі балачки про одностайність, про якусь свідомість, про дужі настрої в масах — це тільки балачки людей, котрі власні бажання рахують за дійсність.
Всі зтомились. Всі змучились безконечною війною і ще більш безконечними грабунками і експеріментами. І зараз одно бажання панує, як цвіль на стоячій воді: спокою і хоч якого небудь порядку.
Камянець-Подільський, 1. січня 1920 р.
[Воля, 17.01.1920]