Версальський мир і східне питання.
Тепер, коли версальський і сен-жерменський трактати вирішили долю заходу, увага всього культурного світа звертається все більше й більше на Схід Европи. Тут очікує розвязання проблєм бувшої російської імперії.
Розпад Росії. Большевики проти національних держав.
Через свою столітню національну й соціяльну політику Росія силою елєментарної революції роспалася на поодинокі національні держави. Дальший розвій цих держав був-би йшов шляхом спокійної еволюції, коли-б большевики не перешкодили цьому, хотячи перевести свої пляни відносно світової революції.
Угроза для мира через большевиків.
Дальніший період часу виповнила на сході злочинна акція большевиків і боротьба народів колишньої Росії з террором і економічною руїною, які вело совітське правительство. З огляду на те, що основною ціллю большевиків являється потрясення економічно-соціяльних підвалин цілого світа, мусить Антанта вже тепер подумати про рішучу піддержку цієї боротьби, коли не хоче, щоби заключений мир не був загрожений через можливість поширення большевизму. Пацифікація світа залежить виключно від ліквідації большевизму.
Це є в інтересі Антанти й цілого культурного світа.
Антантська піддержка боротьби проти большевиків.
З огляду на це належить ясно розважити, під якими умовами могла-б бути проведена піддержка Антанти, що-би утворити на Сході новий культурний, економічний і соціяльно-політичний порядок.
Денікін — Колчак.
Це розважання потрібне для того, що ми, коли розглядаємо попередню акцію Антанти в цій справі, доходимо до дуже сумних результатів.
Хоча Антанта своєю акцією мала на меті інтереси широких кругів населення, хоча вона вимагала від Колчака і Денікіна певних соціяльних і політичних ґарантій, і такі вона в дійсності отримала, все-ж таки її поміч фактично давалась тільки одним громадянським колам, великим власникам, фінансістам і промисловцям, які підчас війни а потім і революції ясно доказали, що вони нездібні управляти так великою державою, як Росія.
Це не є шлях, щоби здобути мир на Сході.
Помилковий шлях і його наслідки.
На цьому місці ми мусимо заявити, що тут не можна керуватись чисто мілітарними кроками. Легко є здобути Москву і Петроград і побороти большевиків, але дуже трудно завести в країні лад, який-би задоволив широкі круги населення. Успіх, який мав Колчак, а тепер Денікін, є цілком зрозумілий: народ має вже досить террору і чекає на демократичний уряд без террору. Та Денікін і Колчак замість червоного террору приносять із собою чорний террор, замість диктатури пролєтаріяту — диктатуру великих власників і великої буржуазії, замість волі народів — волю гноблення. Ми звертаємо увагу на діяльність відділів Авалова-Бермонта на теріторії латишської республіки і на політику ґенерала Денікіна, яку він проводив на окупованих землях Української Республіки.
Переслідування кооперативних товариств Денікіном. Реквізіції і карні експедіції.
На окупованих Денікіним українських територіях в господарському життю України настала ще більша дезорґанізація, ніж вона була до цього часу. Централі українських кооперативних товариств, які налічують міліони членів: Дніпросоюз і Українбанк, яких навіть не чіпали большевики, мусіли застановити свою діяльність тільки тому, що це були українські орґанізації.
У селян робились реквізіції, яким підлягало й зерно на засів. Окремі відділи створені з офіцерів і великих власників розїздили по країні, як карні експедіції проти безборонних селян, вішали і розстрілювали сотні людей, що-б їх покарати за те, що вони користувались в попередньому році поміщицькою землею і т. п.
Знищення політичної волі.
Політичне життя цілковито задавлено. Усі соціялістичні партії мусіли припинити свою діяльність. Робітничі орґанізації розвязано. Розігнано навіть професіональні союзи з їх допомоговими касами. Добровольці Денікіна ганялись повсюду на українськими політичними діячами, членами Центральної Ради і за тими, хто брав участь у повстанні проти німецьких військ і гетьмана. Ново орґанізована охранка почала знову свою діяльність у Києві в готелі Метрополь.
Переслідування національного руху на Україні.
Усе національне життя України підлягло найтяжчим переслідуванням. В Києві панує такий террор, якого не переживали Українці навіть підчас большевицького панування. Українські книгарні владою замкнено.
На пресу наложено цензуру, й через те не можна й думати про видавання українських ґазет і книжок. На приказ команданта Київа, ґенерала Бредова українські вивіски замінено російськими. В українських церквах: в Софійскому Соборі, Мікольській і Андріївській заборонено богослуження й проповіді українською мовою. Центральний комітет Українського Червоного Хреста розвязано. В Катеринославі арештовано усіх урядовців українського банку і споживчих товариств. Арешти української інтеліґенції трівають і досі. Усі українські інстітуції замкнено. В хорольському повіті (полтавської ґубернії) розстріляли понад 200 Українців, в тому числі голову української с-д. партії Гунька, робітника Пригоду, учителя Григоровича, паню Брензів і др. Трупів не дозволено похоронити. — В Поношні (херсонської ґубернії) російські добровольці розстріляли 40 жінок, яких чоловіки служать в українській армії. В Одесі повішено три Українки. Відділи повстанців селян на Україні, які досі воювали проти большевиків, звернулись тепер проти панування денікінського жовніра, яке у занятих областях України завело страшніший режім, ніж він був навіть за царських часів. З Чернигова повідомляють, що повстанці нищать мости, залізничі шляхи і телєфонічні лінії. Поодинокі відділи повстанців налічують понад 10 тисяч людей і є добре узброєні. Цей повстанчий рух, який вже тепер обіймає ґубернії: київську, полтавську, катеринославську й чернигівську, поширюється на Дон і Кубань. В Ростові на Дону штрайки приймають зорґанізований характер і загрожують усім фабрикам Ростова й околиці. Владикавказька залізниця функціонує тільки під охороною війська. Йдуть численні арешти залізничників і заліжнодорожних робітників.
Де тільки прийде денікінська армія, негайно устроює вона жидівські погроми. Великі погроми зроблено в Харкові, Катеринославі, Фастові та багатьох других містах. В одному тільки Фастові вбито понад 2000 Жидів.
Невдача антантської підмоги.
Через те все уся акція допомоги Антанти потерпіла повну неудачу, яка ясно вказує на те, що підтримувані Антантою ґенерали, які дали їй певні політично-соціяльні зобовязання, не в силі їх виконати, бо вони опіраються на малі соціяльні ґрупи, які є чисто реакційними. Навіть в випадку дальших мілітарних успіхів проти большевиків анархія тріватиме дальше, бо російські ґенерали царської школи цілковито не обзнайомлені з модерними державними проблємами і методами їх вирішення.
З вище згаданих фактів бачимо, що дотеперішня політика Антанти на Сході є даремною втратою матеріялів і людей. Вона не може поконати большевиків, вона не в силі, а це найважніше, відновити порядок і довести до відновлення господарського життя і навязання міжнародніх торговельних зносин.
Умови успіху протибольшевицької акції.
Як перша умова протибольшевицького успіху є те, щоби антантські держави ясно уявили собі дві справи: 1. ліквідація антидемократичної системи большевизму; 2. нова орґанізація колишньої Росії. Ці обидві справи мусять бути при дальшій акції строго розграничені.
Нова орґанізація.
Нова орґанізація колишньої Росії не може бути переведена ні мілітарною силою, ні якимись впливами зовні. Поміч, яку дала Антанта Колчакові і Денікінові, вирішує фактично це питання в напрямі відновлення старої монархічної російської державної думки, якої головною підставою було гноблення інородців, робітників і селян. В наслідок того всі національні й демократичні елєменти мусіли цій акції відмовити своєї піддержки.
Коли закони історичного розвою вимагають того, щоби народи Росії жили спільно, то вони самі мусять прийти до цього переконання і самі знайти форму для цього співжиття. Коли-ж однак Антанта через поміч Колчакові і Денікінові хоче так сказати-б "наказом свише" відновити стару Росію, то тим самим вона сама шкодить цій ідеї; кожний натиск згори викликує реакцію і через ню розпадаються можливі мости до конфедерації.
Антантські держави мусять зрозуміти, що справа нового порядку в Росії мусить бути залишена народам Росії і їх праву самовизначення, і що вони не можуть накидати їм основ самої державности.
З цього слідує, що антантські держави нову орґанізацію колишньої Росії мусять розпочати від того, що визнають самостійність держав, які повстали на її ґрунті, а іменно: Естонії, Латвії, Литви, України, Білорусі, Грузії і др., так, як це вони зробили відносно Фінляндії й Польщі.
Це є необхідна умова для сповнення, коли антантські держави у своїй політичній акції хотять зробити собі підмогу й прихильність усіх національних і демократичних елєментів колишньої Росії.
Ліквідація большевизму.
Ліквідація антидемократичної большевицької системи на Сході може бути тільки тоді успішною, коли на її місце прийде до влади уряд, який бувби в силі задовольнити широкі народні маси. Антанта досі піддержувала в боротьбі проти большевиків тільки великоруський народ проти інородців, і великих земельних власників і велику буржуазію — проти селян і робітників. Головною умовою однак успіху протибольшевицької акції є ґарантія народам Росії права на самовизначення, а также поміч селянам і робітникам у їх боротьбі проти російських реакційних юнкрів.
Національний базіс є підпорний супроти большевизму, як це доказали інородці: Фіни, Ести, Латиші, Литовці, Білоруси, Українці і Грузини, що перейшли цю хворобу дуже скоро. Усі ці національні держави були і є приклонниками демократії, парляментаризму і висловились проти системи рад. Вони всі мають за основу здорове, привязане до землі селянство, яке знає тільки приватну власність, коли навпаки у великоруського селянина панує так званий "міръ", рід земельного комунізму. Національні держави вже від трьох років під проводом національної інтеліґенції ведуть нечувану боротьбу з большевиками, а в той чає російська інтеліґенція виявила повну нездібність вести свій народ, і втікла за кордон.
Тільки національний базіс дає змогу створити армію, без якої не можна завести лад після страшної большевицької руїни. Армія ця може бути знову утворена тільки шляхом примусової мобілізації, а для цього потрібні національно і соціяльно вдоволені елєменти. Національний базіс інородців уможливить тільки такі реформи демократичні, які достарчать людського матеріялу для такої армії.
Головною отжеж умовою ліквідації большевицької системи є визнання національних держав, скріплення їх державного будівництва й утворення національних армій, які оточать большевизм сильним кордоном і через те внутрішньою еволюцією його зліквідують. Національний і демократичний базіс внесе в широкі народні маси успокоєння, і національні республіки будуть підвалиною уздоровлення Сходу.
Ці новоповсталі, підтримані і визнані національно-демократичні республіки разом із російською демократією поборять большевизм; однак освободження великоруського народу від большевизму може статись, подібно як і в національних державах, через національне, демократичне й соціяльне відродження й самодіяльність. Це є найважніші умови для успішної ліквідації большевизму.
Небезпека з причини дальшої підтримки реакції.
Кожна инша політика доведе безумовно до того, що теріторії, які зорґанізувались національно і увільнились від большевизму, підпадуть знову під большевицьке панування, господарську анархію і руїну. А це матиме необчислені наслідки для заключеного щойно мира.
Тому головною вимогою політичного моменту є: визнання всіх національних республік в Росії і підтримка їх, а в першій мірі України, військовими і технічними средствами.
Порш, надзвичайний посол і уповноважений міністр Української Народньої Республіки.
Берлін, 11. листопада 1919.
Від редакції. Редакція просить вибачення у читачів за те, що дуже інтересна нота нашого високого і повновласного Посла в Берліні — Порша зявляється на сторінкох української часописі рівно через 1½ місяці після того, як вона зявилась на сторінках навіть фінської, естонської та латишської преси, куди була надіслана певно канцелярією посольства. Вина в тому не наша. Не думаємо, щоб і п. високий Посол був винуватий в такому іґноруванню українського громадянства і української громадянської думки. Хоч памятаємо і такий казус, — коли Екселенція пожалував до Відня і редакція, бажаючи поінформувати широкі кола про його думки і погляди на події дня, звернулось до п. Посла — дати невеличке інтерв'ю, п. Порш — старий український журналіст, не удостоїв нас ні єдиним словом відповіді. Знов-же це не Порша тілько гріх. Та так же поставились до нашого прохання і инші екселенції — Темницький і Дм. Левицький. Але це один із богатьох гріхів тих молодих свіжоспечених діпльоматів, про котрих і народ каже: "Недай Боже з Івана — пана". Поки що ми вдячні посольству і за те, що хоч через три місяці та поділимось його нотою з українським громадянством. А винуватий в тому буде "стрілочник" — який небудь дрібненький урядовець посольства. Здіймаємо з себе відповідальність і за правильну передачу думок Посла. Бо свою ноту надіслав він до української часописі в німецькому перекладі, виготовленому мабуть для німецької преси. "Воля" сама мусіла вже перекладити діпломатичний документ на рідну мову.
[Воля, 17.01.1920]