І.
Знов канув у море вічности один рік кінця ХІХ-ого столїтя — доби, як характеризують єї — перехідної, в котрій старі форми переживають ся, а нові родять ся, щоб заняти місце тамтих. В такій добі звичайно буває серед суспільностей богато судорожного руху, що в боротьбі пожирає чимало сил духа і енерґії людскої. Дає ся се бачити усюди й у всяких напрямах та на всяких полях — оно дає ся бачити і в політицї нашої держави.
По довгих роках абсолютизму а відтак продовжуваної системи нїмецко-централістичної мусїли вкінци керманичі держави — зневолені оглядом на зріст сили гнетених народів і сторонництв — прийти до пересвідченя, що з тою системою мусить ся зірвати.
І настав зворот в політицї нашої держави — се доба ґр. Таффого. Виписав він на своїм прапорі: рівноправність всїх народностей. Відомо, як радо приняли той зворот всї гнетені народи, чи так звані меншости національні, из них же первими були Русини. Нову добу заинавґуровану ґр. Таффим повитали Русини мов весну. Здавало ся, що стіл конституції австрійскої почне бодай по троха тратити свої роги і почне заокруглюватись, щоби між засїдаючими за тим столом народами помалу затирала ся різниця першеньства, аби з часом не було нї першого нї послїдного, а всї були рівні. Однакож надїя завела народи упослїджені — завела она й нас Русинів. Стало видко, що доба ґр. Таффого — як характеризують єї — була лиш добою переходовою, і то... не закінченою.
Нинїшне правительство коаліційне єсть, лиш продовженєм тої переходової доби — і то продовженєм безперечно в фатальнїйшій формі. Під грозою досить ліберальної реформи виборчої — злїплене з суперечних собі елєментів не мало оно а не могло мати вже в самім завязку своїм завдатків справдїшної жизнености. Досвід же більше нїж цїлорічний доказав се наглядно. Нинїшне правительство коаліційне анї не усуває причин невдоволеня упослїджених народів — поставило-ж оно в своїй проґрамі засаду "ненарушимість національно-політичного стану посїданя", — анї не заявляє відповідної сили і енерґії полагодити як би слїд найважнїйшу нинї в Австрії і справдї пекучу квестію дня — реформу виборчу.
Так для упослїджених народів, політичних сторонництв і верств суспільних минувшій рік — рік коаліційної управи державної не принїс нїяких есенціональних користей. З тої причини так і проявляє ся стілько невдоволеня а то й огірченя.
Чи треба й казати, що між всїми народами, на котрих не падуть ясні лучі сонця коаліційного, ми Русини мабуть найменше маємо причин до вдоволеня. Се признають і посторонні люде, обізнані з положенєм руского народу — і зовсїм натуральний був відомий сего року оклик зачудуваня одного ческого посла в радї державній: "Ein zufriedener Ruthene! — das ist ein Scandal!"
Ta й справдї — о вдоволеню народу руского могла би бути мова хиба тогдї, як би національно-політичний стан посїданя Русинів був бодай такій, як Поляк на нашій земли, або як би ми на нинїшний політичний стан на Руси — т. є. на геґемонію польску — годили ся і єго узнавали. Тимчасом нї одно нї друге не відповідає фактичному станови річей.
[Дѣло, 14.01.1895]
ІІ.
Хід політики рускої в минувшім роцї не міг тїшити і вдоволяти загалу Русинїв. Як в соймі, так уже і в радї державній заступники народу руского була подїлені, не було єдности й солідарности, не було й такої роботи, як би годило ся.
В торічній сесії соймовій дїяльність руских послів була досить млава, на всякій спосіб мало проявило ся в нїй енерґії і иніціятиви зі сторони рускої. Не дасть ся заперечити, що причина того лежала в подїлї і браку солідарности послів. Щоби лиху зарадити, почато знов думати о консолідації соймових послів, за котрою могла би пійти і консолідація сил руских в краю. Як відомо — консолідація послів не удала ся. Тогдї сторонники консолідації з обох клюбів — посли Романчук, Телишевскій, Окуневскій і Рожанковскій постановила річ повести инакше і скликали відомий мартовий зїзд мужів довірія всїх сторонництв руских, щоб єму — так сказати би провінції — віддати полагодженє тої справи. Однакож дїло і тут не удало ся з вини сторонництва т. зв. "старих", котрі нїяк не хотїли узнати засади самостійности руского народу, що мала стати за спільну основу дїланя сконсолідованих Русинів. Вибір комісії для "стилізованя самостійности" був чистою иронією і можна було наперед угадати, що з того нїчо не вийде, — що проба консолідації погребана вже на самім зборі мужів довірія. Річ се ясна, що коли-б гадка консолідації Русинів на національній основі була осущила ся, було би се незвичайної ваги і впливу на дальшій хід і розвій справи рускої в краю. Нинї — в передодень виборів до сойму — відзивають ся на ново на адресу народовцїв голоси о потребі консолідації — відзивають ся з тої сторони, котра на мартовім зборі до консолідації не допустила! Тілько-ж оно знов виглядає на иронію... і сумнїваємо ся, чи скоро знайде ся хто-небудь, що зважить ся на друге виданє мартової проби... Хто провинив в тім дїлї, мусить і взяти на себе одвічальність за всї наслїдки — мимоходом сказавши от хоч-би й за той сумний прояв, що ось на теперішній сесії соймовій, коли занедужав посол Романчук по поставленю свого внесеня о реформі виборчій, не було між рускими послами нїкого, хто би був умотивував тото преважне в нинїшній хвили внесенє, а мусїв аж член видїлу краєвого передавати єго до комісії без мотивів...
В радї державній минувшій рік зазначив ся сумним фактом — розбитя руских послів, котрі через кілька перших лїт теперішної каденції засїдали в однім клюбі, хотяй, що правда, під конець уже й проявляли ся там діссонанси між політичними поглядами послів Романчука і Барвіньского. Розбитє се — єсли не спровадив, то приспішив вибір до ради державної посла Вахнянина, котрий увійшов до клюбу руского яко горячій сторонник політичний посла Барвіньского, готовий до найбільшого зближеня руского клюбу до кола польского а до майже безоглядної підпори правительства коаліційного. Звістна промова посла Вахнянина при дебатї буджетовій — з компліментами для правительства коаліційного і з енунціяціями на темат почину у Львові в часї торічної соймової сесії згоди з Поляками — зробили послови Романчукови а з ним і послови Телишевскому дальшій побут в рускім клюбі неможливим. Новий зворот політики руского клюбу, проголошений послом Вахнянином, і наслїдки того факту — викликали велике вражінє в краю, а суд о тій найновійшій політицї видав незабаром загальний збір членів політичного товариства "Народної Ради", безперечно ареопаґ найбільше компетентний оцїняти і розсуджувати такі спірні квестії політичні. Переважна більшість збору "Народної Ради" — як відомо — станула по сторонї політика посла Романчука — політики прінципіяльної, а зганила і узнала шкідною для руского народу тоту політику, яку проголосив в радї державній посол Вахнянин. Однакож рішеню збору "Народної Ради" не піддали ся посли-сторонники нової політики — і подїл послів руских в радї державній истнує — на жаль — до нинї. Очевидно з того нема і не може бути добра анї народови рускому, анї загалови народовцїв, анї й самому клюбови рускому.
[Дѣло, 17.01.1895]
ІІІ.
Рішучо висказаний торічним загальним збором "Народної Ради" суд в справі двох напрямів політичних був і єсть до нинї поглядом і голосом значно переважаючої більшости загалу щирих Русинів — значно переважаюча більшість не годить ся на політику послів Барвіньского і Вахнянина, взглядно нинїшного руского клюбу.
Політика тота, як єї поставлено і ведено минувшого року в радї державній, не відповідає анї фактичному положеню руского народу, анї традиції і засадам політики народовцїв, анї вкінци самій натурі сторонництва народного.
Хто нинї положенє руского народу судить після виступів і взагалї після поступованя в радї державній послів теперішного руского клюбу, той мусить набрати пересвідченя, що в Галичинї в остатних роках міжнародні відносини нїби то так красно почали укладати ся а правительство нїби так богато для Русинів зробило і робить, що Галичина може служити за примір до наслїдуваня другим краям з мішаною людностію. [Впрочім сам посол Вахнянин в торічній своїй бесїдї при буджетї давав раду другим краям взяти собі примір з єго торічного звістного договору з польскими послами соймової комісії.] — Тимчасом же всї ми здорові бачимо, що анї міжнародні відносини в Галичинї зовсїм не поправили ся, анї правительство для Русинів нїчого такого не зробило, що справдї виглядало би на сповненє поставленого в падолистї 1890 року послом Романчуком жаданя, щоби Австрія старалась мати в Галичинї дві підпори, а не лиш одну.
Що-до міжнародних відносин — шкода навіть слів тратити на доказуванє того, що ми сказали. Хто би нам хотїв суперечити, мусїв би або мати дуже буйну фантазію або бути цїлковито невидющим. Що більше — ми не завагаємо ся сказати, що відносини ті навіть погіршують ся через чим-раз більше взмагаючій ся польонізаційний напір при помочи що-раз нових орґанізацій...
Що-до правительства — то не тілько Русини, але певно й само правительство мусить дивувати ся: з-відка оно прийшло аж до такого довірія і до такої підпори, яку дає єму нинїшний клюб рускій. Прецїнь же правительство найважнїйших точок договору з року 1890-ого не сповнило! — прецїнь найважнїйшої для руского народу річи — зміни системи політичної — не сповнено! А за ті "концесії", які від часу до часу спадають галицко-рускому народови "з ласки" (sic!) правительства [н. пр. в минувшім роцї дві рускі кляси приготовляючі при ґімназіях в Перемишли і Коломиї, а властиво лиш одна, бо натомість одну давну у Львові знесено] — за ті "концесії" правительство чей-же не може вимагати аж стілько, щоби заступники руского народу, при своїй опортуністичній політицї, мусїли "прінципи" уважати за річ злишну чи може й якусь шкідну. А прецїнь оно дійшло до того, що висказ "політика прінципіяльна", якого ужив пос. Романчук на зборі виборцїв в Бібрцї, став ся не лише в польских орґанах але і в тих руских, котрі підпирають політику нинїшного клюбу руского, чимсь не то смішним, але навіть шкідним для справи рускої... Обяв се сумний, а тим сумнїйшій, що велика жертва, яку тут приносить ся, далеко-далеко не дорівнює користям.
Наші опортуністи, завзяті противники політики прінципіяльної, знають два арґументи — першій: "ми [т. є. Русини] слабі" а другій: "лучше щось, як нїчо". Не дасть ся заперечити, що арґументи ті можуть одного-другого переконати — але лиш або слабодуха або коротко-видячого.
Бо-ж "слабість" наша — се річ взглядна. В 1880-их роках нам чей-же не яко "слабим" та "з ласки" — дано і члена-Русина в видїлї краєвім, і перемиску ґімназію, і яко-тако упорядковано утраквізм в семинаріях учительских, не конче "слабими" ми показали ся і при виборах 1889-ого року, та й певно не "слабість" наша спонукала правительство в 1890-ім роцї витягнути до народовцїв руку для порозуміня і обіцяти тогдї те, що оно хоч в меншій части сповнило [ґімназію в Коломиї, кілька шкіл вправ і катедру исторії в університетї львівскім]. Та й осягнено все те не якоюсь безглуздою або безпамятною опозицією — посол Романчук нїколи такої опозиції не вів, тілько-ж політика єго все була прінципіяльна. Нинї-ж, коли само слово "прінципи" осмішує ся, то той, хто их осмішує, мусить покликатись на "слабість" і все виставляти єї, як старець-калїка свою рану.
А що-до арґументу "лучше щось, як нїчо" — то оно певно, беручи річ теоретично і без всякого огляду лучше щось, як нїчо. Тілько-ж річ представить ся инакше, коли зважити, що по перше: таке одно-друге "щось" непоміpнo богато коштує і Русинів взагалї і народовцїв з-окрема, а по друге: на конто того нашого "щось" любезнїйшій сусїд і геґемон наш дістає "всьо" — а ми за своє "щось" мусимо строїти ще й приязну та вдоволену міну і божити ся перед світом, що ми нїчо против того не маємо, аби сусїд наш і геґемон дістав ще й більше нїж "всьо". I ми бачимо, що у нас нинї не то якась там нова кляса, але й стіпендія кладе ся в білянс найновійшої "єдиноспасительної" політики. Певно, лучше щось, як нїчо — але гляньмо в білянс польского "кола", які там позиції і яка сума! Гляньмо і будьмо вдоволені, бо невдоволенє — як читаємо раз-у-раз в деяких орґанах — річ шкідна для справи рускої так само, як прінципи...
[Дѣло, 21.01.1920]