Сонце вже зайшло — ген за лїсом.

 

Довго ще після него виднїв широчезний кровавий смуг, на котрім безлисті конари дубів чорними закарлючками якусь дивовижну змалювали орнаментику. А над лїсом довгі тонкі хмарки рожевим цвітом поприкрашувалась краями, немов бажаючи, щоб спочившій днинї сон снив ся рожевий... Кілька багряних смужків, мабуть не найшовши собі місця на небі, розкинулось по білому снїгови... Люде ворожили з того незвичайну студїнь.

 

Згодом-перегодом почала блїднїти яркі краски; мов сполохане стадо голубів повтїкали десь рожеві облачки. Все низше й низше почав спускатись над лїс загальний, темно-сїрий фон зимової ночи.

 

Настав сумрак.

 

В одну темну, неподвижну масу сплелись обійстя та садки села Марківки. Така була урочиста тишина довкола, що здавалось, немов нинїшна студїнь зморозила все житє в селї. Лиш ясно освічені нинї віконця сїльских хат, остро вирізуючись на темнім тлї, перечили тому. Впрочім тишину загальну заколочував хиба шум тяжких крил спізнених кавок, що громадками летїли мовчки на спочинок або десь далеко пес забрехав...

 

Ясно горів огонь в печах і тихо здіймались з-над хат стовбурі диму, тоненькі, рівні, як колись з жертвенника Абля...

 

I нинї жертва приносилась. Несла єї людскість на памятку днини, поблагословившої людскість світлом, що не згасати ме доти, доки пітьма не щезне з сердець чоловічих — був Святий вечір.

 

Замиготїла зірка на небі. Хрестячись засїли христіяне за дарами Божими і споживали их з чувством якоїсь наївної дитинячої радости. В тім радістнім чувстві змішались пієтизм до відвічного культу з якоюсь неясною надїєю, якимсь мимовільним ожиданєм лучшої долї...

 

Засїв і Антось Баран з сїмьєю за святочною трапезою.

 

Антось — се сторож шкільний і грабар. Знає й ремісло — кошикарство. Тяжкою працею своїх та жінчиних рук заробляє на прожиток собі й родинї. А рідня у него ось-яка: жінка, двоє дїтей і... ще хтось.

 

Коли хто питає Антося про того "когось", то смієсь і той, хто питає. І Антось всміхає ся.

 

Той "хтось" — дурний.

 

Дурний Мацько, превелика утїха сїльскої дїтвори, невідступний товариш кождого мерця, необходимий участник кождого похорону — се Антосїв брат, се важкій тягар на єго незавидній жизни.

 

Антось нїяк не зможе Мацькови дати стілько зїсти, кілько той потребує. Мацько прохарчовуєсь по-трохи між добрими людьми.

 

Лїтом чи зимою в одній сорочцї, простоволосий, з коротко остриженим волосєм над низьким поморщеним чолом, з поглядом виявляючим тую погідну апатію, що знаменує идіотів, згорблений, з руками за пазухою, Мацько ведений инстинктом навідуєсь до кождого мерця, сїдає биля него на земли і в такій нерухомій поставі сидить два днї, доки мерця не винесуть. За се одержує плату, на вид котрої оживляєсь Мацькове око — мису пирогів.

 

Після чарки за святою вечерою повеселійшав і сумний звичайно Антось.

 

— Мацьку! чуєш Мацьку!

 

З кута, де сидїв Мацько, вилизуючи з миски решту борщу, глянула на Антося байдужно пара очей.

 

— Ти чув Мацьку? Завтра в Бранківцях празник для дурних. Кождому дурному дадуть по дїлетцї пирогів з капустою. Чуєш?

 

Цїла родина здорово зареготалась.

 

***

 

Лїс стояв у яснім місячнім світлї. Дрімали високі стовбури дубів, повязавшись між собою довгими тїнями, неначе побоюючись, щоб не упасти. Прездоровим морозом стятий, лиснїв снїг проти місяця тисячами миготливих искор-діямантів. Тишина була глубока, лиш останки ссохлого листя на дубах час від часу з-легка заворушувались наче шептали собі велику тайну нинїшної ночи. Инколи заскрипів легко снїг під ногами серни перебігаючої лїс, або на білім снїгу появилась тїнь заяця, що підскакував до кори молодих деревин.

 

Людска бесїда перебила лїсови дрімоту. У лїс увійшов Мацько, попереджений довгою, якоюсь дивачною тінью. Гуторячи сам з собою, ишов доріжкою, що серединою лїса вела до Бранковець. Утїк сполоханий заяць а сухе листє зашелестїло, неначе питалось трівожно: хто се? хто се? А було-ж і чого наполохатись!

 

Проти лискучого снїгу можна було докладно розпізнати згорблену єго стать одїту в подерту свитину, в якісь лахи обуті ноги, голу голову. Мороз доскулив уже бідоласї до живого, лице посинїло, на лици блищали замерзлі сльози. Скажено дзвонили зуби наче танцювали якогось пекольного тропака. Тряс ся цїлим тїлом, руки закостенїли, ноги одубіли — дальше не годен був ити...

 

Мацько запримітив, що дїє ся з ним щось незвичайне. Зупинив ся. Скляними очима глядїв хвилю перед себе, наче надумуючись. Опісля дрожачими устами вимовив звичайним своїм уриваним голосом:

 

— Змучив ся!

 

Так схарактеризувавши свой стан ляг під дуба, дико застогнавши.

 

Зловіщим відгомоном перекликнулись заспані дуби. Ссохле листє знова заворушилось, немов питаючись: хто се? хто се?

 

***

 

Пани з фільварку, повечерявши у священика, вертались домів. Жваво бігли породисті конї, форкаючи из-за студени, легенько неслись санки верхом по замерзлім снїгу лїсової доріжки. Пани, закутані у здорові кожухи, дрімали після пропитку.

 

Нараз серед лїса конї з-нечевя кинулись у бік. Пани трохи не випали з санок; на-силу придержались поручя. У старшого пана вже було на устах почестне слово для візника, що тимчасом задержав силою конї, кленучи им по звичаю — але-ж як око єго, глядаючи за причиною припадку, побачило щось темного під дубом, лайка завмерла на устах. Здивований і стрівожений скрикнув:

 

— А се що? Ах Боже! — докинув, запримітивши чоловіка.

 

Не наближаючи ся до лежачого, стали пани радити.

 

— Що се могло статись? — каже задумавшись старшій.

 

— Якось oнo менї видає ся не просто з моста — замітив молодшій, відкидуючи тяжкій кожух. — Хто-ж би нинї лїсом мандрував? Се може... Бог святий з нами...

 

— Кажеш, яке убійство? — докинув старшій пан.

 

— I шапки в него нема і чобіт, — обізвав ся візник, приглядаючись близше.

 

— Га, вже нехай буде як хоче, а ми єго так лишити не можемо, — сказав старшій пан. — Везїм єго чим скорше до двора, може ще й не застиг зовсїм... Ану Иване! — гукнув він на візника.

 

Всї три кинулись переносити замерзлого на санки. Візник ухопив єго за плечі, але ледви зробив крок наперед, ясне світло місяця упало на мерця лице, що доси лежало в тїни дуба.

 

— Бог святий з нами! — скрикнув Иван трохи не пустивши тягару з рук, — таж се Мацько!

 

— Якій Мацько?

 

— Адже марковецкій дурний Мацько! — відповів Иван.

 

Пани щось уже чули про дурного Мацька.

 

— Ну, неси хутше!

 

Вклали Мацька на санки, пани примістились коло него, Иван затяв конї і поїхали чвалом.

 

***

 

Було се з полудня одного прекрасного дня в червни. У двох з учителем марковецким ишли ми купатись до річки. За для скороченя дороги пустились ми селяньским обійстєм. Нараз учитель перестав балакати і зупинив ся биля маленької стаєнки.

 

— Ось тут Мацькова резиденція, — каже.

 

— Так він живий ще? — питаюсь,— адже-ж я чув, що замерз.

 

— Де там! — відтерли. Як би був згиб, може би і справдї лучше було. А так...

 

— А так що?

 

— Ось ходїть, самі побачите.

 

Я згодив ся. Учитель вступив першій в маленькі дверята, я за ним. Коли око моє по хвили привикло до півсвітла стаєнки, страшний вид представив ся моїм очам.

 

На жмінцї гнилої соломи лежав Мацько лицем до стїни. На нїм була брудна, аж чорна подерта сорочка. Проти дверей сторчали єго голі ноги — повтинані до кісток. Кінцї ніг ранились, до ран поналїплювались кусники соломи й болота і ятрили их ще гірше. Один великій струп розпостер ся аж до колїн. На струпи насїдала хмара мух...

 

Я стояв мов укопаний, не могучи й слова промовити.

 

— Се єму в шпиталю втяли, — пояснював учитель.

 

Між тим Мацько обернув ся к нам лицем. Глянув на нас протяжно апатичним поглядом.

 

— Но—ги рос—туть — сказав по хвили уриваним голосом і відвернув ся до стїни.

 

***

 

В липни Антось Баран копав гріб. Викопавши, чомусь сердито відкинув рискаль... Сей гріб не принесе єму належного доходу... бо він копав єго — Мацькови.

 

[Дѣло, 14.01.1895]

14.01.1895