І знов оден рік провалився в темну безодню минувшини. Відходив так само в крови, як колись в крови породила його глуха, морозна ніч. То й ніхто по ньому не заплаче...
Чи тямите, що діялося рік тому?... Скільки вижидань, які горді мрії, які великі сподівання!...
А ті сподівання так як би розвіяні, з наших гордих дум осталося почуття кривди, пониження і упокорення, по нашому орлиному зриві остався біль зломаних крил...
І коли є великі болі, що перевалюються крізь душу як повінь гірської ріки, що своєю силою давлять, вбивають, доводять до божевілля, коли є великі болі, яких не можна проаналізувати ні очеркнути в розмірах — то ми їх пережили.
Не знаємо нині, що принесе нам невідома, найблища будучність, не знаємо, що готовить нам доля, яка так безсердечно лукавить із нами, та одно відчуваємо зі всею силою, що український нарід переживає далі свою вікову, велику, глибоку траґедію.
І сього ми свідомі, що "ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою", ми не хиталися а в глибокій вірі йшли вперед і коли лягали головами — то поцілені в чоло і груди...
Чи тямите, що ми пережили за минулий рік?
Дрож прошибає тіло і кров стинається в жилах, коли глянемо поза себе коли перечислимо в памяти ті дні, що своїм крівавим змістом могли би виповнити довгі, довгі десятки літ...
Нині все те видається тяжкою зморою, сонним привидом, що своїм смутком і грозою пригадує найчорніщі години, які в історії доводилось пережити українському народови.
Бо минулий рік то доба крівавих боїв, тюрми і неволі, над якою все мрітиме память тих мученицьких сконів, якими гинули найкращі сини України...
Поневолі пригадуються часи руїни, коли то теж два сусіди несли меч і пожежу на українські землі.
Польщу вів тоді на Україну гетьман Правобережа Павло Тетеря, а Москву стягнув царський холоп Мартин Брюховецький. Оба торгували Україною. Здавалося й тоді, що на погорілу руїну України впаде ще й нестертий сором хамства, що вже нема кому стати за волю і правду і хоть на славу поколінням підняти прапор самостійної України.
І хоч хвилево не було сили, щоби весь народ захопити лавою і хоч енерґія народу була вичерпана довгою скрутою боротьби — та прецінь хвиля знемоги минула, а Петро Дорошенко підняв знов "тую червону калину" в імя того ідеалу, який під попелом невдач і розчаровань не перестав ніколи жевріти в українських серцях.
Ми пережили страшний рік, а пережите в тім році як "кріваву книгу" українського народу складаємо в архів документів до історії тої великої світової бурі, в якій з одних народів зривали кайдани, а другим накладали.
І хоч яке невеселе нині над нами небо, нам не вільно падати на дусі! Лиш без остраху гляньмо по за себе, пошукаймо на цей раз причин нашої невдачі не лишень по за нами, але і серед нас і в нас самих. І научімся розуміти, що до великих діл доходиться незломною волею, важким, довгим трудом.
Не вирікаймося віри в будучність. Живеж на Україні ідея проявлена великим геройським зривом, — ідея, довкола якої гуртуються нині всі праві серця, всі непродажні думки.
Вірмо, що могучі струї, які женуть долю народів на нові шляхи — поведуть і нас до визволення.
Вірмо, що в тому пекольному огні, який не пригасає на землях України, виковується і для нас краща доля.
Тому йдім на стрічу Новому Рокови з тою незахитаною вірою, що з руїни нашого життя і з наших жертвенних кострів.
Встане Україна,
І розвіє тьму неволі!...
Громадська думка