Будете сміятися, але Зеленський, суб’єктивно залишаючись упродовж відведеного йому періоду президентства суцільним «заблуждєнієм», блазнем і рештою всього того, що я про нього думаю, об’єктивно може в підсумку виявитися трагічним персонажем нашої історії. І то в найстрогішому – геґелівському – розумінні цього поняття. Хоча може й не виявитися. З двох одне.
Зазвичай чи не зазвичай, але принаймні іноді колумністи розповідають вам про абсолютну ідею, світовий дух, діалектичну суперечність та інші навряд чи дуже зрозумілі фанатам «Кварталу-95» терміни. То сьогодні буде саме так. Бо попри те, що шлях до серця совкового малороса лежить через вживання таких базових для нього символів, як канапки зі шпротами й олів’є, іноді колумністам забагається поміркувати про щось не аж настільки важливе. Наприклад, про варіанти історичного майбуття України. Що гірше: іноді колумністи повертаються до вже проговорених ними ж тем, і тоді вони змушені або переповідати сказане раніше інакшими словами, або, трохи червоніючи, цитувати власні тексти. То хай сьогодні буде трохи червоніючи.
Отже, на філософію історії Геґеля автор, як то кажуть, цих рядків посилався в колонках щонайменше двічі. Зокрема – у 2009 році, коли намагався представити Віктора Ющенка жертвою історичного процесу, спираючись на геґелівське пояснення історії держав як земної ходи світового духа: «І йде собі цей Дух не туди, куди треба нам, а туди, куди треба Йому. Ми ж є лише засобами, за допомогою яких Він досягає своєї мети. І тут починається найсумніше. Бо саме ті люди, яких Дух обирає для досягнення відомої Йому мети, зазнають найбільшої шкоди і втрат. При цьому самі засоби (тобто вихоплені із загального потоку індивіди) про мету Духа навіть не здогадуються». Із чого випливав висновок: «Як видається, своєю найважливішою історичною місією Віктор Андрійович вважає збереження соборності і примирення Заходу зі Сходом. Тож якщо у недалекому майбутньому вам доведеться перетинати державний кордон Східної України (чи як воно там називатиметься), не забудьте подумки подякувати колишньому на той момент президентові, хоч він, мабуть, так і не довідається про свої справжні заслуги перед Світовим Духом».
Ну це так, для розгону. А по суті чи не найпотужнішим літературним вираженням геґелівської концепції історії є п’єса Генріка Ібсена «Кесар і Галілеєць», якій автор дав жанровий підзаголовок «всесвітньо-історична драма» і сам називав її головним твором свого життя. До речі, з популярністю «Кварталу-95» Ібсен, звісно, конкурувати не може, але все-таки: виданий у жовтні 1873-го, коли населення Норвегії становило менше двох мільйонів осіб, «Кесар і Галілеєць» ще до кінця року розійшовся шеститисячним накладом. Рахуючи пропорційно, це все одно, що сьогодні якась українська п’єса (точніше, не якась, а сповнена складних дискусій із використанням сотень біблійно-філософських алюзій і цитат) була б надрукована окремою книжкою і протягом кількох місяців розпродана у кількості 140 тисяч примірників…
Героєм ібсенівської «всесвітньо-історичної драми», а правильніше сказати – трагічним героєм самої історії виступає римський імператор Юліан, якому судилося коротке, але поворотно бурхливе правління наприкінці існування єдиної імперії. Особисто для Юліана наслідком його діяльності стало отримане від християн прізвисько Відступник. Натомість у подальшій перспективі Юліанове відступництво не перешкодило поширенню християнства у світі, а прямо навпаки. І власне в цьому полягає трагічна іронія його історичної долі: Юліан не просто програв свою життєву битву, він ще й мимоволі максимально посприяв тому, щоб його ідеологічний ворог – Галілеєць – здобув приголомшливу перемогу.
Як, певно, пам’ятають виборці Зеленського, зведений стрийко Юліана – імператор Костянтин Великий – не лише поклав край трьохсотлітньому переслідуванню християн, а й, розгромивши Максенція біля Мульвійського мосту, відверто взяв їх під свою опіку і фактично перетворив християнство на панівну релігію імперії. Його син і наступник Констанцій ІІ у релігійній галузі більш-менш продовжив батькову лінію. Ще зовсім недавно безправній і упослідженій християнській меншині раптом відкрився доступ до влади і пов’язаних із нею привілеїв. Типологічно повторювана модель: в усі часи існують партії, членство в яких обіцяє кар’єрні переваги. В часи Костянтина і Констанція такою «партією» стала Церква Христова, куди й позаписувалися всі, кого було треба і не треба.
Аж тут Констанцій помер – і на трон тріумфально зійшов змужнілий віддалік від двору вихованець греко-римської культури Юліан. Зійшов – і, відчувши тугу за старими богами й античною радістю тілесного життя, а також нехіть до надто суворої для нього християнської аскези, спробував відродити язичництво. Теоретично Юліан проголосив цілковиту свободу віросповідання, мовляв, яка різниця, хто кому молиться, аби лиш людина була хороша і вболівала за Ломаченка з Усиком, а читає вона таку ж ватну сестру їхню Марув чи слухає Жадана – це не має значення, бо всі ми – громадяни Риму. На практиці ж уся ця дослівно демагогічна риторика відразу обернулася новою хвилею переслідування християн із призабутими арештами, тортурами і відчуженням майна.
Парадокс, однак, у тому, що через відступництво Юліана християнство не зникло, а зміцніло, воно очистилося від пристосуванців, консолідувалося, повернуло собі при наступних імператорах втрачені позиції, а згодом вийшло за межі Римської імперії й охопило майже весь світ. Власне, на думку Ібсена (і Геґеля), це був ніякий не парадокс, а чиста закономірність історії, дія її невблаганної логіки. Після тези, себто заснованої на дереві пізнання греко-римської античності, мусила настати антитеза, себто заснована на дереві хреста епоха християнства. З діалектичного погляду для настання цієї епохи світовому духові були потрібні і носії християнських цінностей, і їхні супротивники. Щоб християнство змогло зародитися, знадобився, крім Христа, ще й Юда. Щоб воно змогло утвердитися, знадобився, крім Костянтина, ще й Юліан.
Що цікаво: слідом за Геґелем Ібсен вважав, що конфлікт між тезою й антитезою колись повинен «знятися» у вищому синтезі. Цей вищий синтез постає в його п’єсі як ідея «третього царства», яке гармонійно поєднає у собі знання і віру, тіло й дух, земне й небесне, людське і божественне. Саме цю ідею – після невдачі з відродженням язичництва – ближче до фіналу прагне втілити Юліан, але знову зазнає поразки. Що ж, можливо, за скількись там тисяч років хтось це «третє царство» й збудує, проте Юліанові випало жити занадто рано для такої ідилії.
Як і нам. Звичайно, драму, яка сьогодні розігрується в Україні, «всесвітньо-історичною» не назвеш. Але для самої України це є подібна ситуація. Чи треба говорити, що жодне «третьоцарственне» примирення нам в осяжному майбутньому не світить? А це означає, що одна із сторін так чи сяк мусить здолати іншу. Не тому, що виявиться розумнішою, добрішою чи моральнішою (до всіх цих визначальних в очах сучасників характеристик світовий дух є безмежно байдужим), а тому що виявиться сильнішою, бо рухатиметься за течією історії, а не проти неї. Ось тільки, на відміну від завершеного і тому відносно легкого для аналізу минулого, у захаращеному безліччю хаотичних дрібниць теперішньому розгледіти, котрий із напрямків є переможним, а котрий програшним, неймовірно важко. Якою буде Україна за кілька десятиліть? А за століття? Вийде, якщо такий є, на свій – не знаю який, але український – шлях історичного розвитку чи повернеться в совково-імперське лоно Росії? У першому випадку нащадки обізвуть відступником Зеленського, у другому – Порошенка. Або – або. Третього ще довго не дано.