Ціле людство багато покладало надій на 1919 рік, котрий саме зійшов у вічність. Офіціяльно війна неначебто скінчилася ще в листопаді 1918 р., коли антантські держави заключили перемиря. Замовкли артилєрійські офіціяльні громи і офіціяльна тріскотня кулеметів. Замовкла дика симфонія ґіґантських боїв, яка трівала цілих чотирі роки і яка лишила кріваві сліди жертв десяти міліонів здорових людей. Опустіли офіціяльні окопи. Чи дивуватись треба, що ціле людства покладало великі надії на новий 1919 рік, як на рік, що розпочинає нову еру братерства між народами і інтернаціональної справедливости? Чи дивуватись треба, що в сильвестрову ніч всі були в піднесеному настрою, у всіх радістю горіли очі, що промовці виголошували ентузіястичні промови на народини нового року?

 

Рік 1919 стояв під знаком миру. Саме зачала орґанізовуватися мирова конференція. Усі здавали собі справу з того, що тим, котрі мають на довгі роки, може на довгі століття, рішати долю цілого людства, дала історія до розвязання трудне завдання. Але чим воно трудніше, тим більше почесне. І ціле людство вірило, що немає так тяжкого становища, з якого не можнаби вийти, аби тільки була до цього щира воля, бистрий розум і чоловіколюбне серце. І саме на чоловіколюбне серце покладало людство найбільші надії. Всі були того переконання, що політики, які зберуться на мирову конференцію, застановляться головно над тим, як загоїти задані чотирьохлітньою війною глибокі рани, як осушити сльози вдів і сиріт. Нехитре і нелукаве серце відчувало, що однакова ціна сліз. Вони однаково гіркі, однаково болючі, чи проливає їх вдова і сирота французька, чи німецька, чи італійська, чи польська, чи українська, чи московська. Нехитре і нелукаве серце сподівалося, що грядучий мир буде спіратись на цій чуттєвій, гуманній базі всепращання і забуття провин. І орґанізатори мирової конференції рахувалися з цим загально-людським настроєм. Вони заздалегідь заповіли, по якій проґрамі має йти будівля трівалого миру. Кінець 1918 р. стояв під знаком 14 точок Вільсона. Ці точки, як би їх консеквентно проводилось в життя, дійсно осушилиби сирітські і вдовині сльози, запевнили-б людству трівалий мир. І тому Вільсон, автор тих точок, здобув собі всесвітній моральний авторітет, і тому европейська демократія готовилась до тріюмфального приняття великого Американця на европейському суходолі.

 

Так рожево сходив новий 1919 рік і коли він зайшов, всі ті, що його так ентузіястично вітали, пращалися з ним з тяжким прокльоном, бо дійшли до переконання, що замість миру він приніс нові війни, замість праці — безробіття, замість добробуту — голод в Европі, замість здоровля — морові зарази. Рік 1919 — це найбільш крівавий і тяжкий, який досі приходилося переживати цілому людству; — минулий рік — це рік загально-европейського безмежного горя.

 

Мирова конференція в Парижі показалась нездібною загоїти задані війною рани; вона їх тільки розятрила і тільки поглубила европейське горе й европейську нужду, вона тільки занархізувала цілу Европу і велику частину Азії. Представляючи загальний білянс европейського горя, тим самим оцінюється діяльність мирової конференції. Европейське горе розділене нерівномірно. Що до інтензивности нужди і горя, дасться Европа поділити на три нерівних частини. Від антлянтійського океану до Рейну і західнього побережжа Балтійського і західнього побережжа Адрійського моря — це горе ще релятивно найменше, хоч і там зауважується початки економічного розвалу, який проявляється в дорожнечі життя і в упадку грошевої валюти. Пролєтарським масам живеться в тих країнах переможців або невтральних не гаразд, і ці маси висказують своє невдоволення своїми урядами, підкопуючи страйками і письменною та устною аґітацією їх повагу. В міру того як господарське життя розвалюється, зміцнюється і росте на заході Европи революційний рух, котрий одначе не проявляється ще досить сильно. Там поки що слідний тільки революційний фермент. Далеко більше інтензивне европейське горе в другій смузі, яка починається від Рейну і обіймає Центральну Европу з Польщею і Румунією та Балканський півостров. Тут економічний розвал далеко більший як на заході, і тому тут сильніший революційний рух. Нужда в Центральній Европі страшна. Пролєтарські маси голодні, голі і мерзнуть від стужі. Пошестні хвороби забирають сотки тисяч жертв. Одначе ця ґеоґрафічна смуга не випила ще чаші горя до дна. Хоч там "тне косар не спочиває, на нікого не зважає", всеж таки центральні Европейці мають ту потіху, що не чують реву гармат і тріскотні кулеметів в дану хвилину, бо період уличних боїв минув в Німеччині ще з весною а в Угорщині в літі.Та там настав релятивний спокій, хоч цей спокій — це неначе тишина гробу, тишина розпучливої резиґнації широких пролєтарських мас, котра трівати довго не може.

 

Від східнього Балтику через Литву, Білу Русь, ріку Збруч і Дністер аж до його лиману іде лінія, від якої на схід починається вже не горе, а правдиве Дантейське пекло. До центрально-европейської нужди долучились там ще страхіття війни, котрій кінця-краю не видати.

 

Це одначе тільки схематичний поділ Европи щодо інтензивности горя її людности. Коли подрібніше розбірати, sit venia verbo, ороґрафію европейського горя, то не дивлячись на терасоватість його розміщення (найвища тераса на заході, нижча в центрі, найнижча на сході Европи), на самих терасах знаходяться вивищення і впадини, височини і низини. Може бути, що це тільки припадково, але найвища точка так, сказатиб, добробуту й економічного здоровля знаходиться як раз в Альпах — в Швайцарії. На захід, в бік Франції, людський добробут спадає лагіднішим, на південь в бік Італії крутішим, на північ в бік Німеччини ще крутішим збочем. Та на схід в бік Німецької Австрії маємо прямо провалля. З висот швайцарського щастя спадаємо в глибоку австро-німецьку кітловину, в котрій ціла людність прямо засуджена на голодову смерть, коли їй не поможе загально людська добродійність. В Австро-Німеччині витворився так сказатиб центрально-евpoпейський бігун горя.

 

Другий такий бігун знаходиться на південному сході Европи і на Україні.

 

Природа одначе обох цих низів, австро-німецького і українського, инакша. В австро-німецькім низу панує гробова тишина і голод, в українськім клекотить неначе в кітлі. Україна, з усіх боків збльокована, мусить сама своїми власними силами не тільки виживити свою людність, але оборонити своє добро перед завойовниками, з якогоб вони боку не походили, чи з лівого, чи з правого. Траґізм Австро-Німеччини полягає в браку природніх багацтв, траґізм України в їх надмірности. До Австро-Німеччини відносяться з образливим співчуттям, як до інтернаціонального старця, котрому необхідно дати милостиню, щоби не вмер з голоду, — до України з лютою завистю, як до багача, котрого треба звязати і обдерти. Одначе цей багач не дає себе звязати і борониться з усіх сил.

 

На північ і на захід від України підвищується терен дуже незначно. Совєтська Росія, яка розпоряджає незвичайними ресурсами, перебула вже свою крізу т. є. перебула найтяжчий 1918. рік. Період руйнування старої соціяльної і економічної структури там вже закінчився, і тепер прийшла черга на творчу, будуючу роботу на цілком нових підставах. І можна сподіватися, що Московщина найскорше війде з цеї крізи, яку переживає людство, бо там даються зауважити феномени оздоровлення. Краще також як на Україні є тепер в Польщі і Румунії, в цих обох сусідів України. Одначе це не значить, що там іде до кращого. Так Польша як Румунія стоїть перед соціяльно-аґрарною революцією, котра прийде неминуче, коли української революції не удасться загасити всесвітній реакції. А що не удасться, це вже тепер ясно видно. Совєтська Росія пережила свій 1918, найтяжчий і найбільш крівавий рік, Україна рік 1919, Польща і Румунія мусить пережити рік 1920.

 

Треба зробити український білянс активів і пасивів за рік 1919.

 

Радісно розпочався для України рік 1919. Директорія перемогла гетьмана і реакцію, котра його підтримувала. Центральна европейська революція увільнила европейський народ з австрійського ярма, і Галичане-Українці з нечуваним ентузіязмом проголосили злуку наддністрянських земель з надніпрянськими.

 

Галицькі верховоди одначе, здеморалізовані опортуністи-парляментаристи, сфальшували непохитну волю галицько-українського народу і поділили одну Україну на дві; наслідки відомі. Західній Україні, котру від східньої старалися штучно відгородити галицькі політики, видали війну Поляки і остаточно зліквідували Західньо-українську Республіку при допомозі антантської реакції.

 

На східню Україну насунулись червоні імперіялісти і дуже скоро її окупували, полишаючи Директорії тільки обмежену і незначну частину української землі. Одначе український народ дуже скоро прогнав із своєї землі червоних імперіялістів, та не був в силі збудувати державного апарату. З анархії скористала московська реакція, яка зібралася на Підкавказю і, користуючись підмогою антантської реакції, зайняла знову українську землю на те тільки, щоби бути прогнаною з української землі силами українського народа.

 

Кінець 1919. року приніс нам: 1. ліквідацію Західньо-української Республіки, 2. ліквідацію Директорії, і 3. явну зраду галицьких політиків, які перейшли на бік московської реакції, котра не тільки заперечує українському народові права на власну державність, але навіть право на істнування.

 

Це є білянс пасивів — страшний білянс. Одначе цей рік також не без активів. Перш за все важною позитивною позицією треба уважати те, що українська демократія позбулася одної шкідливої іллюзії, неначеб то антантська демократія допоможе їй до будови української державности. Велика кількість інтеліґенції, яка виїхала на захід Европи, набула політичного досвіду і, приглядаючись до західньо-европейського життя, дійшла до глибокого переконання, що хоч західньо-европейська буржуазія дуже ще сильна, одначе не на стільки сильна, щоби могла: 1. здушити робітницький, пролєтарський рух у себе дома і 2. здушити східньо-европейську революцію.

 

Українська соціялістична інтеліґенція спопуляризувала за кордоном український народ і освоїла Захід з думкою, що на Сході Европи так довго не буде спокою, як довго український народ не здобуде собі самостійности. Ця інтеліґенція не вела національно-еґоістичної політики. Вона підпірала самостійницькі змагання усіх східньо-европейських народів. На парижськім ґрунті вона підготувала зближення всіх східньо-европейських народів, котрі живуть на суходільнім мості між Балтиком і Чорним морем, Кавказом і Каспієм. І коли Поляки, Румуни, а також галицькі парляментаристи оглядались виключно тільки на можновладців з парижської конференції, котрі є типовими представниками всесвітньої реакції, то українська соціялістична інтеліґенція за кордоном шукала тісніших звязків в політиці з представниками широких пролєтарських мас західньої і центральної Европи, в економіці — з представниками европейської кооперації.

 

І ця орієнтація показалась правильною. Українська соціялістична інтеліґенція брала участь в інтернаціональних конференціях в Берні, Амстердамі і Люцерні, і врешті решт її удалося добитися признання української державности з боку всесвітньої соціялістичної демократії. Що правда, розбитий війною Інтернаціонал ще не з'орґанізувався, але він орґанізується і з'орґанізується напевно. А коли це станеться, то він, не хтось другий, буде рішати долю людства, розвязувати питання трівалого миру і союзу народів. Про це свідчить факт, що безплодна парижська конференція скінчила своє життя, з'анархізувавши Европу і поглубивши всесвітню соціяльну революцію. Рік 1920 стоїть тепер під знаком другої мирової конференції. Про необхідність її скликання усі глибоко переконані, одначе тепер людство, научене досвідом крівавого 1919 року, дивиться на її завдання далеко більш тверезо і реально, і ціла публична опінія бачить тільки один вихід з траґічної сітуації, в яку попало ціле людство. Загальний мир, санацію світових відносин, будівлю життя на нових соціяльних і економічних підвалинах, усунення соціяльної і національної несправедливости, — ці всі питання може рішити загально-світовий конґрес мира, а не конференція, зложена тільки з представників переможців.

 

Те, що минулого року було тільки мрією, тепер увійшло в загально-людську свідомість. Дурійка переможного тріюмфу, якій підлягли антантські народи, і яка так багато нашкодила, починає уступати. Людське безмежне горе, яке широкими хвилями розлилося по цілій Европі, отверезило думки, злагіднило національну ненависть і еґоїзм, і людський ум болюче шукає виходу. А що немає звіря, більш інтеліґентного як людина, то можна бути певним, що вихід знайдеться.

 

Інтернаціональний мировий конґрес, в якому брати мають участь також представники українського народа, складеться, бо мусить скластися, хоч би для того, що немає мира. Коли він з'орґанізується, не відомо. І може бути, що для того, щоб він міг з'їхатись, треба буде людству пережити ще рік більшого горя, чорнішої нужди, і пролити більше потоків крови, як в 1919 році.

 

[Воля, 03.01.1920]

03.01.1920