Ця підбірка не є чимось на кшталт «вибору редакції» і на вас не чекають витяги з текстів, що ми їх вважаємо найкращими серед усіх минулорічних, – це будуть тексти, які найкращими визнали читачі Z. Чи то пак найпопулярнішими, оскільки те, що цікавить найбільше, абсолютно не конче мусить бути найкращим.
А наших читачів, як і усіх українців, минулий рік найбільше захопив виборами: спершу президентськими, а потім і дочасними парламентськими. Спершу виборчими кампаніями, потім самим фактом виборів, результатом цих виборів і наслідками…
Отже, як і минулоріч, пропонуємо до уваги квінтесенцію з текстів Z, які сподобилися на найбільшу кількість читачів помісячно.
СІЧЕНЬ
Оксана ЗАБУЖКО
«Все тепер робиться на дедалі коротшу дистанцію, випалювання і виїдання на коротких дистанціях – це глобальний процес. І це пов’язано не тільки з консумеризмом – як у Плужника було, «головне – заробив і з’їв», – а й з інформаційною цивілізацією, зі скороченням простору уваги, і крок пам’яті скорочується, бо забагато інформації припадає на індивіда.
Індивід зараз вже не встигає повноцінно обробити отримувану інформацію, наше сприйняття світу стає дедалі поверховішим. Уважне читання, культура глибинного читання тексту заникає. Це добре видно по соцмережах: як людина вихоплює одне-два речення, навіть із короткого допису, впізнає кілька знайомих слів, «додумує» решту за тим лекалом, яке в неї вже є в голові готове, і починає сама з собою в коментарях сперечатись. Тобто їй нічого не прибуває – нема розширення інформаційних горизонтів, коли ти прочитав, зрозумів точку зору автора, порівняв її зі своєю, подумки проаналізував, з чим згоден, а з чим ні – і, як у леґо, щось поміняв у своїх пазликах, взяв собі якісь елементи з того, що прочитав, – і в результаті народилось щось нове, третє. Тільки це і є повноцінний діалог, та сполучна тканина, без якої суспільний організм вмирає, без якої ми всі приречені на свої інформаційні бульки – можемо вже і в реалі сидіти в одній компанії, але спілкуватись у режимі зіпсованого телефону, просто не розуміти, не чути одне одного.
Ця сполучна тканина і становить простір культури в широкому сенсі».
Юрій ВИННИЧУК
«Безліч рейсів і тлуми народу. І ці маси народу, які прибувають до нас з-за Збруча, щоб стартувати зі Львова до Європи, – це теж вражає. Додамо сюди переповнені потяги Інтерсіті до Перемишля і назад. І всюди молодь, молодь...
Мовби відкрився закупорений ріг достатку, в якому досі всі ці люди були ув'язнені, а зараз рвонули в світи».
ЛЮТИЙ
Віталій ПОТНИКОВ
«Тепер ми з вами маємо скласти всі ці іспити – іспит на формування реальної політичної нації, іспит на побудову реальної держави, іспит на побудову реального суспільства. Маємо пам’ятати кілька речей. Перше: поява української політичної нації означає, що ця нація може захищати основну для себе цінність – Україну. Україну, яка є інакшою, ніж інші країни світу. Україну, яка може жити в єдності з іншими країнами тільки на рівних засадах. Країну, яка існує не тільки заради шматка хліба чи сала. І водночас маємо пам’ятати, що в нас завжди буде достатньо населення, яке вважатиме, що держава існує тільки для цього (для хліба і сала, – Z). І ми цих людей мусимо переконувати, втягувати в цю свою Україну.
Всі ці задачі ми мусимо виконувати тоді, коли світ вирішує вже зовсім інші. Цивілізований світ живе іншими проблемами, яких у нас ще навіть не обговорюють. Вони здаються нам якимись недосяжними, нецікавими, неактуальними.
Нам буде складно. Ми з вами ще не вийшли з XX сторіччя. Наше справжнє XXI сторіччя почалося в день перемоги Майдану. Ми тільки починаємо в XXI сторіччі жити, а так багато людей хочуть лишитися в XX-му. У кожного свій момент: в одного – 1939-й, у когось – 1989-й чи 1991-й, хтось зараз думає, що може зупинити час у 2014 році. А час іде вперед. Країна змінюється – і люди змінюються. Нам важливо не просто встигати за змінами, а усвідомлювати їх і очолювати, допомагати країні швидше».
Юрій ВИННИЧУК
«Святкувати перемогу для нас – все одно, що вийти голим серед зими на вулицю. Це просто непристойно.
Як можна святкувати перемогу?
А головне: як саме її святкувати, якщо не поплакати? […]
Роздряпування ран і виколупування струпів – це те, що нам необхідне для самоствердження».
БЕРЕЗЕНЬ
Тарас ПРОХАСЬКО
«Вірусологія – це наука про наші стосунки з Росією. Віруси – це життя і робота на майже текстовому рівні. Віруси приходять у якусь клітину і попросту вписують себе на генетичний текст клітини, у яку вони зайшли. Потім вони зникають як матеріальна одиниця – їх нема, бо вони стають фраґментами мене, мого генетичного коду. Потім настає момент, коли мені зле. Відповідно, вірусам – добре. Їхні коди, записані на моєму геномі, десь поміж тим, що важливо для мене, починають активізуватися. І вони роблять самих себе із моїх матеріалів. І тоді вириваються крізь мої оболонки, пробиваючи і таким чином убиваючи їх. Росія – це вірус. Убивчий і заразний. І кожен з нас інфікований цим вірусом. Як гепатитом або ще чимось дивним».
Маріо Варґас ЛЬЙОСА
Читати таку книжку, як написана Енн Епплбом («Червоний голод. Війна Сталіна проти України»), не є приємністю – це офіра. Обов’язкова офіра, якщо хочеш дізнатися, до яких крайнощів може довести ідеологічний фанатизм, сліпота й ідіотизм, які його супроводжують, і неминуче насильство, яке – у короткостроковій чи довгостроковій перспективі – є його наслідком. Голодомор і смерті в Україні допомагають краще зрозуміти тероризм джихаду та ірраціональну дикість, яка полягає в тому, аби перетворитися на людину-бомбу і підірвати супермаркет чи танцювальну залу, знищивши десятки невинних людей.
КВІТЕНЬ
Юрій АНДРУХОВИЧ
Кар’єра Володимира З., яку ще можна спинити
«Можливо, ще є сенс пояснити всім, хто забув чи не знає, що все це не постановка, не сторіз, не комп’ютерна гра, не приколи і навіть, на жаль, не страшний сон? Що це сама дійсність – наша, не чиясь. І вона ще так близько від нас. І ми так радісно крокуємо до її повторення».
Роман КЕЧУР
«Феномен Зеленського виник із нашого безсилля, з переживання нашого безсилля. П’ять років іде війна, п’ять років гинуть люди і ми ніяк не можемо це змінити. Ми не можемо припинити війну, не можемо її подолати. Єдиний спосіб, яким ми можемо припинити цю війну, – це здатися: якщо ми завтра здамося, то війна припиниться. […]
Щоб ви краще зрозуміли: сьогодні південно-східна Україна переживає щось таке, що відбувалося з західною і центральною Україною в 2004 році, коли обрали Ющенка. Люди вважають, що відразу після виборів всі стануть багатими і щасливими, абсолютно безкритично».
ТРАВЕНЬ
Андрій ЛЮБКА
«Найбільше дратують відеозвернення новообраного. Не тільки зміст, ці пошлі жартики і блатний тон, а просто міміка й тембр голосу. Та й що це взагалі за формат такий? Може, краще залишимо його для новорічних привітань? Чи людина, яка сама не звикла читати, звертається до людей, які не читають, у комфортному для них режимі?».
ЧЕРВЕНЬ
Юрій АНДРУХОВИЧ
«Красиве все-таки словосполучення: електоральні симпатії. Симпатії вирішують усе. Будь симпатичний – і виграєш. Варто додати: від симпатії до ідіократії – один крок. До майбутньої парламентської коаліції «Ліга Сміху» (вона ж «Сказочная Русь») цілком очікувано доєднається ще й симпатичний кавказький шоумен зі старшої дати політиків. Колишній грузин, а нині патріот України прилетів і каже: «Я просто повертаюся до себе додому».
Як чудово, що в нього знову знайшовся дім. Але де і як тепер жити нам?».
Олександр ІРВАНЕЦЬ
«Несмак гряде країною, підминаючи на своєму шляху насамперед все те добре (нехай і нечисленне), що було нами створено упродовж останніх п'яти років. Насмішки й знущання, підленьке відволікання уваги громадян від справді важливих речей, заміщення їх, цих важливих речей, шаурмою й зустріччю на пуфиках у лісі — все це вже є в нашому світі. І опору належного воно не зустрічає.
Ба, більше — здається, суспільство (принаймні певна і значна його частина) сприймає все це як норму. Бо звідки ж під постом з шаурмою на заправці беруться захоплені коменти: “Не зря голосовали!” — ? Люди, ви серйозно?!
Але там, де несмак стає загально прийнятою і визнаною нормою, там далі все йде за Орвеллом. Війна — це мир, нам вже недавно повідомили про це. А далі що? Свобода — це рабство? Правда — це брехня?».
ЛИПЕНЬ
Віталій ПОРТНИКОВ
«У принципі, наші прогнози виправдалися – вони стали меншістю. Ми бачимо, скільки людей голосує за Бойка і Вілкула. Але і ми, бачите, стали меншістю. Майже такою ж, як вони. А хто став більшістю? Ніхто. Просто з’явилося якесь «ніхто».
Ми вже бачили, як у 1917-1920 роках перемагають «ніхто» і «ніщо». Я просто згадав собі фабулу із Булгакова. Ви подивіться, там є дві групи героїв. Є такі інтелігентні росіяни, які грають на роялях, співають якихось там красивих пісень, люблять Росію всією душею, по операх ходять. І є українці, петлюрівці, з таким чубом. Вони розмовляють українською мовою і хочуть, щоб була Україна. Вони прийшли собі до Києва, щоб Україну захищати. І, звичайно, наші росіяни їх не люблять.
Ясно, що вони, в принципі, на ці території однаково претендують, і бачать у цій території батьківщину. Одні – Росію, другі – Україну. Але виграють не вони, а виграє щось незрозуміле, яке на цій території бачить просто миску з супом».
Андрій ЛЮБКА
«На противагу хлопцям, які за Україну, – даруйте за пафос, але ж це правда! – з дерев’яними щитами йшли на Беркут, на виборчі дільниці сунула маса плебсу, горизонт зацікавлень якого закінчується на ковбасі в холодильнику й платіжці на газ.
Замість ідей про гідність людини, про демократію як цінність, зрештою, замість європейських прапорів на барикадах ми отримали ганебне «Зробимо їх разом» у стосунку до людей, які – не ідеально, але результативно – захищали країну після путінського нападу. Нині тих, що відстояли Україну в 2014-му, збираються люструвати.
Замість шляхетної самопожертви настала ера жертвування національними інтересами в обмін на телевізійну картинку і знижку на комунальні послуги».
СЕРПЕНЬ
Юрій ВИННИЧУК
«Хам, який гряде нині, – це той самий неотесаний бовдур, який прийшов до влади після октябрської революції. Бо вся ця голота з головами, набитими трачинням, має одну важливу для чабанів властивість: вона буде слухняно виконувати будь-які їхні команди. В силу своєї тупості заглиблюватися в їхній сенс і доцільність не стане. Бо навіщо їй думати? За неї вже встигли подумати».
ВЕРЕСЕНЬ
Юрій АНДРУХОВИЧ
«Сотні славильних од, тисячі відгуків «удячних виборців». Від стандартного «Ув. Президент! Спасибо за интервью. Я ни грамма не жалею, что выбрала именно Вашу команду.» Й до розпачливого: «Очень печально! Он сказал: “Я уже не актер!” Пожертвовал собой ради нас, так что давайте и мы его не подведем! Люблю нашего президента и нашу страну.»
Звідки ця любов, зовсім не властива нашим співгромадянам, які завжди ненавидять будь-яку владу? Звідки стільки вилизування? Хто всі ці люди, невже волелюбні й непокірні українці?».
Олександр ІРВАНЕЦЬ
«Російська мова Кривого Рогу — це, звичайно ж, не російська Костроми або Калуги. Це швидше Lingua Sovietica, мова СРСР, яка на 99 відсотків все ж російська, не без значної провини у цьому самого російського народу. Водночас ця lingua потужно збагачена тюремним, зеківським лексиконом. Пригадаймо усі оті “зуб даю”, "вийди звідси, розбійник”, “позвоніть нащот етава чєртА” — це ж виразна мовна самохарактеристика не так “блатного”, як “приблатньонного пацана”. І мимоволі замислюєшся: адже ж якщо та велика частина населення, котра підтримує нового президента, надавши йому неймовірний кредит довіри, сприймає такі вирази як норму, ковтає не протестуючи, то що це свідчить про неї, цю велику частину населення? Невже таке вербальне спілкування між людьми є допустимою нормою?».
ЖОВТЕНЬ
Віталій ПОРНИКОВ
«Українцям ще пощастило, що в них не було Наполеона Бонапарта – серед них ніколи не народжувалася така людина, яка могла би стати російським імператором чи австро-угорським, об’єднати весь світ під своєю короною і на все життя приспати українську національну ідентичність. Але українцям не пощастило в іншому – у рустикальності, яка завжди рятувала їх як націю і яка стала парканом, що не пускає їх у сучасність в наш непростий період історії».
Олександр БОЙЧЕНКО
«А тоді кудись подівся найкращий за багато років березень і навалився найгірший за всі роки квітень. І це безнадійне сидіння при її ліжку. І ця спресована втома в її очах, від якої не існує жодного спочинку, крім вічного. І це безсловесне благання припинити дурну метушню і відпустити її до Того, в кого вона – скільки себе пам’ятала – так спокійно і впевнено вірила. І це безсиле вагання, коли не можеш зрозуміти, за що собі сильніше докорятимеш: за якийсь невикористаний найефемерніший шанс чи за продовження даремних мук. Розумієш тільки, що докорятимеш у будь-якому разі».
ЛИСТОПАД
Христина КОЦІРА
«Я люблю російську. Бо мої друзі розмовляють нею. Бо мій улюблений телеведучий Дмитро Комаров веде передачі російською. Звісно, є Всеволод Нестайко і Ліна Костенко. Він написав чудові книжки для дітей, я дуже люблю їх читати, а вона – вірші. Але ж це не те. Ви на ютубі гляньте! Всі круті блогери – російськомовні. В українськомовних – і підписників, і переглядів як кіт наплакав. Вони нікому не цікаві. Популярним можна стати лише, якщо ти ведеш блог російською.
Я знаю, про що кажу. Бо теж веду блоги на ютубі. Хотіла російською. Але батьки змусили українською. Тато просто сказав, що не буде знімати і монтувати відео, якщо я розмовлятиму російською, тому в мене не було вибору…
Скажу вам чесно, батьки мене сильно з мовою “напрягають”. Вони хочуть, аби я всюди розмовляла лише українською. А ще мене злить дідусь. Він каже, що російська – це мова Путіна, а Путін на нас напав, забрав Крим, веде війну на Донбасі, вбиває людей. А я йому відповідаю, що буду нею розмовляти, бо так роблять всі навколо.
Буває, і вдома граюся російською. Знаєте, чому? Російська – символ крутості».
Юрій АНДРУХОВИЧ
«Непропорційно маленький чоловічок підсвідомо втиснувся у чорне із зеленим відливом шкіряне крісло в потаємному бажанні злитися з ним і стати невидимим. Колір його костюма, як і колір його прізвища, відповідають кольорам крісла й мали б у цьому допомогти.
Йому погано. Він навіть не «не у своїй тарілці», цей вислів тут заслабкий. Він – у відверто ворожому, небезпечному для нього середовищі. Лівою долонею він інстинктивно прикриває свій дітородний орган, який – відома річ! – може ще йому придатися для гри на піяніно. Права долоня також прикриває – рот і підборіддя. Це трохи нагадує про іншу гру. Фотографи часто змушують своїх моделей спиратися підборіддям на руку, бо це, мовляв, ще з часів Родена створює враження задумливості. Урок від фотографів преЗе!дент, отже, вивчив і тепер застосовує у ворожому середовищі. Його ліва долоня не відає, що робить права.
Головне, проте, в очах. У них світова скорбота. Якщо це звучить занадто абстрактно – гаразд. Ув його очах метафізичний смуток і концентрована туга. Де я? Що я тут роблю? Заберіть мене звідси!»
ГРУДЕНЬ
Юрій ВИННИЧУК
«На жаль, сучасний стан української мови не можна вважати задовільним. Ми навіть не сягнули того рівня українізації, який було здобуто в 1920-тих роках. Як її наслідок – 21 березня 1931 року закрилася остання в Києві газета російською мовою «Киевский Пролетарий», а водночас у тодішній столиці Харкові закрилась російська газета «Харьковский Пролетарий». Відтоді кілька років у цілій Україні не виходило жодної російської газети, окрім Донеччини, де видавалась газета «Социалистический Донбасс».
Але незабаром почалися репресії і все повернулося на звичні русифікаційні рейки.
Ці рейки й досі не змінилися. Навіть такого обережного й кастрованого мовного закону, який недавно набув чинності, можна й далі не дотримуватися – і нічого за це нікому не буде. Ба більше: черговий каганович реєструє в Раді його скасування. І Президент, який керує всіма цими недоумками, що мають фальшиві дипломи, не зупинив його ініціативи».
Олександр БОЙЧЕНКО
«Люди в дорослому віці суттєво не міняються, і якщо хтось на «сорок втором году» не перестав бути блазнем, то це вже назавжди. Що водночас не означає, ніби самого по собі блазня слід сприймати суто негативно. Я б зовсім не здивувався, якби якесь комплексне тестування довело, що Зеленський – розумніший за Януковича, дотепніший за Ющенка і носить у собі здоровіші аналізи, ніж Порошенко. Тільки все це абсолютно не має значення, бо проблема не в тому, ліпший він чи гірший за колишніх наших і нинішніх чужих президентів, а в тому, що блазень у принципі не повинен обіймати посади президента, оскільки традиційно на нього покладені діаметрально протилежні функції».
03.01.2020