Мирон Тарнавський народився 29-го серпня дня 1869 року у Барилові, радехівського повіту, де його батько був священником. Дуже живої вдачі та рухливий хлопчина скінчив місцеву вселюдну школу і склав іспит до другої кляси німецької ґімназії у Бродах. Занадто нецікаве та безбарвне видалося хлопчині, що звик до нічим не вязаної свободи на селі, життя в місті та чужомовній школі. Не помогло нічого й те що батько переніс його до львівської ґімназії. Хлопець не міг зжитися з великим містом що погано впливало на висліди в науці. По році він таки на батьківський клопіт утік зі Львова до дому на село. Сільське окруження, до якого звик від дитинства і повна свобода у батьківському домі були тим добрим середовищем, в якому хлопець прийшов до рівноваги, при допомозі домашнього вчителя надробив занедбане і по двох роках склав іспит до шостої кляси ґімназії знову в Бродах, де здав матуру.
Після матури мусів зголоситися до війська, щоб відбути однорічну службу. Пів року старшинської школи у Львові і пів року у брідському 30-му курені (баталіоні) полевих стрільців це був — перший військовий вишкіл пізнішого начального команданта Української Галицької Армії. З того вишколу вийшов Мирон Тарнавський зі ступнем „ляйтнанта". Думав про чинну військову службу, але важко було на неї відразу рішитися головно тому, що українці, як каже ґен. Тарнавський у своїх спогадах, „криво дивилися на активного старшину". Зовсім припадково дістався при допомозі колятора з рідного села, гр. Баденія, на посаду у Краєвому Виділі у Львові, але на перший запит військової влади, чи не захотів би перейти до чинної служби, з місця рішився, покинув посаду й опинився у тарнівському 13-ому баталіоні полевих стрільців. Так почалася військова карєра майбутнього генерала Мирона Тарнавського.
Після пів року обовязкової практики в тарнівському баталіоні та після іспиту на чинного старшину, прийшла служба у 18-ому полку краєвої оборони у Перемишлі. В 1896-ому році сиґналізаційний курс, в 1899-ому ступінь поручника і перенос до Самбора. В 1902-ому році одружився, пробув з дружиною в Самборі до 1907-го року, звідки на його власне прохання перенесли його до Золочева. Звичайно — як довідуємося зі спогадів — старшини прохали про перенос до Ґрацу або Відня і тому товариші поручника Тарнавського сміялися з його золочівських амбіцій". „І справді мої амбіції були маленькі та смішні, — каже він — алеж, бо щиро не хотілося кидати Галичини, своїх дітей, рідні — для великоміського гамору та чужого середовища".
В 1909-му році ступінь капітана, в 1912-ому у звязку з неспокоєм на Балкані частинна мобілізація, коли капітан Тарнавський дістає доручення перейти зі своєю сотнею до Бродів та забезпечити евакуацію тамошніх урядів і кавалєрії. У Бродах пробула сотня два тижні у гострому поготівлі, але на цьому й скінчилося, тривога минула, щоб повернутися за два роки і потягнути за собою чотирорічний період світової війни.
Як чинний старшина капітан Тарнавський опинився у перших боях, пройшовши зі своїм полком справжній вогневий хрест під Радивиловом та під Олієвом. У тих перших місяцях війни, тодішній капітан Тарнавський, що як чинний австрійський старшина був безумовно льояльним громадянином держави з великим болем переживав жахливу траґедію українського народу, що неповинно гинув з рук мадярів. Прийшло перше поранення, прикрі заходи, щоб у перших місяцях воєнного хаосу дістатися до лічниці, потім лікування в Будапешті і Бадені і знову фронт, 12-го травня 1915-го вже в бою під Славськом та в поході за відступаючими москалями.
В січні 1916. р. приділ до Коша УСС, де на становищі команданта Коша і Вишколу залишається до половини 1917-го року, потім — у ступні майора — команда куреня в 35-ому полку піхоти, під Чортковом командант тих сотень УСС, що були тоді на фронті, знову 35-ий полк. За Збручем — референт для українських справ при штабі дивізії. З того, що робив отаман Мирон Тарнавський на становищі згаданого референта на Україні, видно, кілько доброго можна було зробити тоді на Україні, якби в австрійській армії було більше чинних вищих старшин-українців.
В тому часі отаман Тарнавський переходив від приділу до приділу, аж 27-го березня 1918. р. перебирає команду табору австрійських поворотців з полону в Києві. Про його працю на цьому становищі моглаб багато сказати команда Січових Стрільців, що дістала тоді неодну десятку стрільців саме з того табору; отаман Тарнавський доручив при списах положених відразу вилучувати українців, перетримував їх у таборі довше, а потім, розуміється тих, що на те погодилися, висилав до СС.
Зі ступнем підполковника Мирон Тарнавський дістав приділ до чеського полку у Бірзулі, з яким мав утримувати порядок серед місцевого населення. І знову біль серця з приводу того, що переживав український нарід від т. зв. „карательних отрядів". У вересні приділ до 16-го полку піхоти, потім до 35-го, до 19-го і знову до 16-го в Гайсині. Тут прийшов розвал Австрії. Підполковник Тарнавський зумів перевести свій 16-тий (мазурський) полк шляхом на Луцьк і Ковель до Кракова, а сам виїхав до Львова, де його арештували та вивезли до Домбя. Як хворий несподівано дістав дозвіл на виїзд до Бадену. Через Відень і Будапешт приїхав до тодішньої столиці ЗОУНР — Станиславова.
Від того часу починаються вже здебільша загально відомі події з життя полковника Тарнавського. В половині лютого 1919. р. перебрав команду „Ґрупи Схід", яку потім перемінили на ІІ-ий Корпус УГА. На становищі команданта 11-го Корпусу Мирон Тарнавський дістав ступінь ґенерала.
Прийшли найважчі часи Української Галицької Армії. Відворот, потім тільки короткий момент чортківської офензиви, але знову відворот і цілковита втрата рідної території. У тому найважчому моменті, коли просто невідомо було, яка буде дальша доля Української Галицької Армії, Ґенерал Тарнавський перебрав з наказу диктатора Петрушевича начальну команду. Мабуть не багато було в світі та історії начальних командантів, що перебирали би команду армії в такій воєнній та політичній ситуації.
І знову покотилися відомі події: перехів через Збруч , похід на Київ, відступ, тиф та інші страхіття у чотирокутнику смерти. І саме тоді ґенерал мусів пережити найтраґічніший момент свого життя: мусів станути перед воєнним судом під замітом головної зради. Дарма, що наслідник ґен. Тарнавського на становищі начального команданта ґен. Микитка зробив те саме, що започаткував ґен. Тарнавський, тобто довів до умови з Денікіном, то все-ж ґен. Тарнавського судили. Суд розуміється, звільнив ґен. Тарнавського від якогонебудь закиду, та проте ця справа була тим, від чого в ньому — як читаємо у спогадах — „щось заломилося".
Злука УГА з большевиками, відсунення ґен. Тарнавського, як і багато інших старшин від армії, життя у Києві, прихід польської армії та її відворот, ґен. Тарнавський дістається до Галичини і до... табору інтернованої УГА в Тухолі.
Після повороту на волю ґен Тарнавський поселився у відбудованій хаті на звалищах старого двора в селі Черниці, брідського повіту та посвятився хліборобській праці. І знову виявилася в ґенералі туга за селом, за життям далеко від гамірного міста, яку знаємо з його хлопячих літ. Хоч у тому часі ґен. Тарнавський взагалі не брав участи у політичному житті, то в 1928-ому році українське громадянство поставило Його кандидатуру на сенат і вибрало але Він не приняв вибору.
В затишному селі, при праці на городі Мирон Тарнавський відпочивав від такого важкого та виснажливого життя — він відчував свою самоту, від якої тричі до року втікав до Львова, щоб хоч кілька годин перевести серед колишніх товаришів зброї. Останній paз — це було на цьогорічні Зелені Свята – почував себе ще бадьорим, дарма, що жалівся на погане здоровля. Ані він, ані ніхто не припускав, що смерть чигає вже на свою жертву.
Ґенерал Мирон Тарнавський був типом вояка старої австрійської школи, який одночасно єднав з отим своїм старо-австрійським вихованням питомий український національний патріотизм. Безумовно, цей патріотизм кристалізувався і поглиблювався щойно з роками, з ходом подій, до чого щиро сам признається Покійний у своїх споминах. Його найбільші прикмети — чисто людські, прикмети хрустально чесної і простолінійної людини, яка не тільки ненавидить всякий підступ та інтриги, але просто не має для них ніякого зрозуміння. Ця проста, щира вдача Покійного була і слабістю Його на Його високому становищі у надзвичайно складних воєнно-революційних часах і Його силою. Висунений на найвище, бо фактично вирішне становище в часах визвольних змагань галицьких українців (бо уряд і навіть потім Диктатор ЗУНР не мали в часі війни тої позиції, що начальний вожд Армії), без такої попередньої фахово-військової та політичної підготовки, як цього може вимагала хвилина — проте на тому становищі не тільки не заломився, не тільки не наніс шкоди, але закріпився і здобув собі той авторитет, що його зберігав серед колишніх членів УГА та в усьому українському громадянстві по останні дні свого життя. Допоміг Йому до цього гарт духа, віра в національну справу, здоровий розум праведної людини та надзвичайний змисл автокритцизму. Ґен. Тарнавський був чоловіком, який не тільки не втратив духової рівноваги після карієри, про яку не думав, але який в гурті близьких собі приятелів сам отверто про це висловлювався. Його величезна скромність і нехіть вирішувати авторитативно справи, в яких не почував себе сильним, казала Йому залишати велику свободу рухів старшинам, що вийшли з війської академії та належали до Ґенеральної Булави УГА. Те саме торкалося ділянки політики: слухав тих, у політичний хист яких вірив, — може інколи й занадто поквапно вірив. Зате не помилявся. коли йшло про знання вояка, вояцької психіки, вояцьких настроїв. Був вояком з крови-кости. Знав настільки знаменито своїх і так близько ними цікавився, що нпр. завжди відчував, коли їх втома та їх психічний стан поможе чи пошкодить воєнним операціям. Мав теж ту прикмету вояка, яка може не конче потрібна начальному вождеві армії, якого місією не є воювати з крісом у руці: був надзвичайно відважний, у найкритичніших хвилинах зберігав подиву гідний спокій, та не відчував взагалі почуття небезпеки для власної особи. Було теж чуже йому бажання пімсти, а супроти ворога ставився завжди з лицарською благородністю.
Ці прикмети єднали Йому загальну пошану і симпатії. Траґедією ґен. Мирона Тарнавського, як і численних інших галичан старшого покоління, було те, що опинився відразу на кермуючім становищі на тому наддніпрянсько-українському ґрунті, якого раніш не знав та який у часах воєнно-революційного хаосу представився галичанам з їх зовсім іншим вихованням та всім світоглядом — чимось дуже дивним і незрозумілим. У тій ситуації ґен. М.Тарнавський — людина взагалі політиці чужа — тримався найбільш обережно осторонь політичних справ, займаючись виключно справами Армії. Тому траґічним парадоксом можна назвати закиди, що впали на його голову за ситківську умову УГА з Денікіном, — закиди суто політичного характеру. Не тут місце вдаватись у ближчий розгляд тієї умови, яка має вже цілу свою літературу, і не будемо тут її ані боронити ані ганити. Однак не підлягає сумнівові, факт, що 1) її галицькі військові автори та сиґнатарі взагалі, зокрема ґен. Тарнавський, не мали найменших русофільських політичних тенденцій і 2) ситківська умова була подиктована тільки і виключно фанатичним бажанням зберігти за всяку ціну УГА, як зорганізований суцільний військовий масив. Нема теж сумніву, що форма, в якій притягнули за ситківську умову ґен. М.Тарнавського до відповідальности, не була відповідна, була для цього великою кривдою та була типовим прикладом, як кожна зробити жертвою обставин та людських помилок людину, шо може найменше завинила. І тому вся колишня непристойна нагінка на особу ґен. М.Тарнавського, який сам ніколи не дозволив собі на ніякий непристойний випад супроти нікого з земляків на високому військовому чи політичному становищі, не пошкодила тій пошані, що її мали всі до Його особи, — навіть ті, які ніколи не скривали свого негативного підходу до галицько-денікінської історії.
З ґенералом Мироном Тарнавським сходить у могилу одна з найсвітліших постатей українського визвольницького зриву. Його смерть серпанком смутку затінює чола всіх тих, які в його могилі бачать — свою власну старість, бо зі смертю колишнього Начального Вожда Української Галицької Армії закривається та картина їхніх споминів, які звязані з їх молодістю.
Сивиною припорошені вже голови всіх тих колишніх молодих вояків, що стояли під командою покійного Вожда. Відпроваджуючи Його на вічний спочинок — відпроваджуватимуть найавторитетнішого живого свідка їх наймогутнішого пориву молодости. Але над свіжою могилою будуть думати про останні хвилини ґенерала Мирона Тарнавського: вмирав як вояк, спокійно, достойно і з вірою у краще. І залишив своїм друзям, що оточували ложе смерти, заповіт: до останніх хвилин вірити, що молодість нації ніколи вмерти не може...
[Діло]