Журналіст інтернет-видання «Смисл і призначення історії» (далі Ж): Пане Олександре, доброго Вам вечора, моє журналістське ім'я Клеобул, і я насамперед хочу Вам подякувати, що погодились зустрітись з нашим виданням напередодні нового десятиліття. Сьогодні якось раптово зробилось популярним говорити «прийдешнього нового року» замість російської кальки «наступаючого». Отож, найперше хотілося б Вас запитати: як Вам така мовна інновація?
Олександр Фільц-Павенцький (далі О): Мені вона принаймні не ріже вухо так, як наступаючий акцент звичного ретро-радянського привітання. Хоча, в цілому, як зауважив наш нинішній Президент, – яка різниця, що кому більше припадає до душі. Аби душа була і сприймати вміла, особливо інновації – навіть якщо вони не зовсім інновації. І я з цим, звісно, не можу не погодитись на сто відсотків.
Ж: Пробачте, я мабуть не зовсім зрозумів, куди Ви вкладаєте сто відсотків.
О: Знаєте, я і сам не зовсім зрозумів, що куди. Але погодьтесь, звучить інтригуюче.
Ж: Здається, Ви налаштовані напівсерйозно?! Чи, може, я знову трохи помиляюся?
О: Та ні, чому ж? Просто у мене враження, що увесь смисл та призначення нинішньої історії – а це, прецінь, фокус уваги вашого видання – полягають у напівсерйозності всієї сучасної культури. Так би мовити, людство впадає у фазу розвитку, яку можна було б назвати «самоіронія майбутнього».
Ж: Гаразд, не буду сперечатись з такими Вашими туманними визначеннями, хоча ними Ви, здається, хочете підштовхнути і мене до тієї ж самої іронії. Однак, заради конструктивності нашої подальшої бесіди, я стримаюсь і запитаю Вас про найрезонанснішу подію вчорашнього вечора, а саме – про новорічне звернення пана Президента Зеленського до українців. Що думаєте, які перші Ваші рефлексії?
О: Якщо дозволите відповісти трохи розлогіше, то перш за все хотів би поділитись враженнями про три звернення: президентів України, Білорусі та Росії. У зіставленні цих трьох звернень проглядає велика туга.
Ж: Знову Ви, пане Олександре, намагаєтесь іронізувати.
О: Та ні, жодним чином. У мене просто-напросто спрацювала професійна деформація. Я ж, як і Ви – до речі – іноді бачу події через призму психоаналізу. Це вона, ця позиція, навіює подібні рефлекторні відчуття тужливості. Я маю на увазі тужливий відтінок всіх трьох названих звернень, за лаштунками яких чується ретро-радянський, ностальгічний пафос. Про те, що нарешті «народ і партія єдині», про ідейно-безпринципне (або радше анти-принципне) щасливе майбутнє, неодмінно завойовуване завдяки звитяжним перемогам на полях соціально-економічних звершень. Про те, що економіка має бути економною, а люди мають жити у злагоді – і не інакше, що вже ото-от матимуть достатньо хліба і видовищ, і так далі, і щораз тужливіше та утопічніше.
Ж: ОК. Не будемо вникати в глибини ретро-радянської риторики, а також з’ясовувати наші професійні позиції. Визнаю за Вами рацію – мені також психоаналітична освіта допомагає, причому зовсім неочікувано. Отож, ближче до теми…
О: Отож, як пригадуєте – і навіть це не так важливо, чи дійсно Ви пригадуєте – головним мотивом драми «Три сестри» А. П. Чехова була їхня туга за Москвою.
Ж: ???
О: … Вони, себто всі три, тлумилися між собою не лише приховано, але й, бувало, геть зовсім безпардонно та відкрито. Звісно ж, бо нічого у них з тією їхньою мрією не складалося. Москва – місто їхнього дитинства, чудові та теплі спогади про безтурботне та безпечне життя у достатку – хоча б якось прикрашала сірі та затхлі колізії буденного їхнього провінційного нидіння, зосередженого на примарних надіях туди повернутись. Але ж мрії про колишнє щастя у Москві – як би це хвацько розтлумачив нам сучасний психоаналіз – були всього-на-всього свідченням їхнього невдало-позасвідомого неврозу долі. (Це коли, наприклад, живеш в халабуді, а їздиш на БМВ, аби інші думали, що живеш не в халабуді). Отож, якби вони усвідомлювали справжні мотиви своїх несвідомих прагнень; якби зуміли признаватися собі, що реальне борсання в життєвих труднощах ніяк не зможуть їм компенсувати омріювані придворні бали і «високі» столичні журнали (у випадку трьох сестер, звісно ж – лише московські, бо провінційні копії вважалися тоді шмельцом). Та якби вони краще розуміли себе, якби кожна з них оберігала свою індивідуальність від ресентименту, яке їх оточувало! Словом, резюме просте: вони б не потерпіли такого драматичного життєвого краху, якби їх згубно не знищила туга за Москвою. Звісно, не слід ігнорувати й того, що три сестри мали ще й інші проблеми, зокрема побутового та меркантильного характеру. Наприклад, територіально-майнові суперечки, які врешті-решт призвели до справжньої сестринської війни. Але, підкреслю ще раз: усьому причиною була їхня неадекватна туга за Москвою.
Ж: Ну і…
О: І далі слухаємо уважно звернення трьох президентів… Чи не здається Вам, що в усіх трьох присутній позасвідомий відгомін цієї драми. Адже кожна з трьох намагалась знайти власне щастя, може, навіть і на зло іншим. І що з того: все, на що всі три могли спромогтися, так це лиш мріяти про величну імперіальну Москву, як символ єдності та непорушного колишнього добробуту. А в дійсності волочити існування у провінційному закутку, яке врешті-решт згоріло. Треба думати – не без фактора непогамовної корупції та при підтримці чиновницької безалаберності. Ось як завершилась їхня безталанна епопея. Причому для всіх трьох.
Ж: Нехай так. Але який смисл і призначення цієї історії для нашої теми?
О: А такий, що позасвідомі мрії про примарне щастя, рівно ж як і сподівання знайти його, повернувшись у зразкове та величне минуле – чим у випадку сестер А.П. Чехова є Москва – є безнадійною справою. Хоча, задля справедливості, треба зазначити, що Москву ми тут розглядаємо лише як літературну алюзію Антона Павловича Чехова. До речі, лікаря і чудового діагноста.
Ж: Чи хотіли б Ви, пане Олександре, щось додати на завершення?
О: Може, хіба те, що тепер модно говорити – добавити.
Ж: Дякую. З Новим Вас роком та Різдвом Христовим за старим календарем.
О: І я дякую. З новими надіями.
