Експрес «Львів – Чернівці» віз його до рідного Івано-Франківська. Експресові він присвятив купу текстів – коротких, як сама їзда; специфіка руху зумовила спосіб викладу. По чверть сторіччю досягнено стандарта тисяча девʼятсот девʼятдесятого року. Час – дивна штукенція, пострадянсько-український час – штукенція ще дивніша. Здавалося б, усе мало прискоритися і покращитися, тобто змодернізуватися, здавалося б, більше ніщо не стоїть на заваді, відбулося ж навпаки, за принципом «усрам сє, а нє дам сє»: потяги їхали три, чотири, пʼять, шість і більше годин, відстань між Франківськом та Львовом суттєво збільшилася, обидва міста подрейфували кудись врізнобіч, все подрейфувало – щонайменше кудись і вже в кожному разі врізнобіч.
Дві години дороги і темрява за вікном – в сам раз присвятитися міркуванням «Що для вас найважливіше в житті?» Есей, який йому замовили вчора, він має подати вже сьогодні: так швидко навіть експреси не курсують. Ніяк не візьметься. Йому прагнеться міркувати про абищо, лише не про найважливіше. Все ніби зрозуміло й очевидно, бо що ще може бути найважливішим в житті?
Напроти – черниця, цього разу сама, що не означає самотня. Навіть якби у вагоні не їхали інші пасажири, вона не самотня. І навіть якби опинилася на безлюдному острові. На відміну від звичайної людини. Від якого-небудь Робінзона Крузо. Передостаннього разу черниць їхало кілька, напроти вуйко. Вуйко батькувався, криючи владу, і черниці ретельніше перебирали кожна свою вервичку, і це якось врівноважувало матюки. Плюс німування присутніх; гнівні слова, мов камінці, прострибавши поверхнею, тонули в водах мовчання. Це мовчання нагадало йому мовчання ягнят. Й ось мовчання ягнят почало крутитися, завше чіплялися якісь кліше, які не так легко струсити.
Йому баглося думати про будь-що інше, аби не про найважливіше. Наприклад, про те, як нас дякували. Не нам, а нас. Це не помилка, це семантика. Нове керування надало слову нового значення, таким його варто зафіксувати у словнику.
Вперше нас подякували дві тисячі пʼятого року, коли перемогла Помаранчева революція. Раніше нас навіть не дякували. Подякували першим дитячим майданчиком. До того у Львові дитячих майданчиків не було. І в Івано-Франківську. Громадський простір нагадував спустошену Землю з якоїсь антиутопії. Наче тут відбулася вирішальна битва між землянами і марсіанами. Як неважко здогадатися, перемогу здобули не земляни. Діти девʼятдесятих і ранніх двотисячних бавилися на рештках іржавої арматури, в якій ще подеколи можна було впізнати силует-імітацію космічного корабля, фантом цивілізаційної гордині серед фекалій і бруду. Коли він заводить про це мову, йому закидають надто песимістичне бачення світу.
Вдруге подякували експресом, в якому їхав. За генерала Кульчицького. За тисячі добровольців, які голіруч зупиняли загарбника. Розрахунок був добрий: державу практично здемонтовано, приходь і бери, що до вподоби. Недобачили хіба людського чинника, привʼязки до рідної землі. Хоч ця привʼязка не така гучна, як «батьківщина», дуже прочувна, намацувальна.
Експрес мав бути початком. Далі і вже невдовзі мало курсувати багато експресів власного виробництва, зʼявитися незліч нових сполучень і поремонтованих та змодернізованих старих. На тому й сквитано. Щось почало істотно пробуксовувати, як колесо, яке всіло в багно.
Франківськ зустрів вечірніми ліхтарями, мжичкою, сльотою. Не так наступного ранку. Іноді досить виспатися, щоб картина світу змінилася. На світанку світ став докорінно інакшим. Сніг лежав скрізь – на деревах, підвіконнях, лавах, доріжках. Ступав ним, наче якоюсь покращеною версією дійсності. І знову: пакращення. Якийсь паралельний словник мови з кліше, нових відмінків, нових звучань: всі вони зґенерували нові значення. Пакращення – щось геть інше, ніж покращення. Це – його протилежність, антонім. Плюс легкий морозець. Світ став на своє місце. Немає нічого ріднішого за рідне місто.
Зупинився. Спостерігав, як на потиньковано-утеплений фасад підприємства «Промприлад» повертають мосяжний барельєф «Технічний прогрес на Прикарпатті». На початку девʼятдесятих він переклав для підприємства з російської українською першу інструкцію, до того все було винятково російською. «Промприлад» спробував обернутися обличчям до людей і взявся випускати парасолі та газові лічильники. «Промприлад» – те, що від нього вціліло. Від промисловості в Івано-Франківську, тієї неоднозначної історії з однозначним крахом. Барельєф – памʼятник науково-технічному прогресу, надмогильна плита. Його дбайливо відреставрували.
Над озером кружляли мартини, такі самі сріблясті, як сніг, наче створені з нього, як ото ліплять сніжку: лише хтось зліпив птахів. З того боку, де місто дедалі більше вклинювалося в село багатоповерхівками, які нагадували кораблі, що пришвартувалися в порту, валували пси.
Оптимізм як сніг, що вкриває землю білою ковдрою, песимізм – бруд, що під ним. Бажаймо досхочу снігу. Насолоджуймося, доки зима. До першої відлиги.