Відгуки дня.
Ішли на Зелені Свята довгі ряди колишніх вояків УГА. Усе в цивільних чорних одягах, а між ними їх Начальний Вожд....
— Котрий то, котрий?— питався хтось із глядачів.
Люди здивовано оглянулись.
— Хіба не видно котрий?!
Сивий, високий, плечі старі, але рівні, крок твердий, хоч тільки літ і тільки світа ним пройшов, зір лагідний, спокійний, але час до часу лискавка в ньому грає
Ґенерал!
Виходив із брами св. Юра на Янівське кладовище віддати поклін тим, що за спільне добро життя віддали.
А за два тижні?!... За два марні незамітні тижні... наш Ґенерал умирав.
Ох, який немічний і який сильний, який нещасний і який щасливий Наш Ґенерал!...
Немічний, бо ні підвестися, ні рушитися не може, сильний, бо затиснув зуби і ні один стогін не виривається з грудей, нещасний, бо терпить, так тяжко терпить, а щасливий, бо вмирає не на далекім селі, сам серед чотирьох стін. Довкола Його ложа вірні, в огні пробовані товариші зброї. Коли ґенерал заплющує очі — котяться по їхніх лицях сльози, коли погляне всміхаються їхні уста.
— Пане Ґенерал, буде все добре!
— I я так думаю, панове. Треба подати собі руки і разом...
— Ми про Тебе, Ґенерале...
— Ех — махає рукою. — Ого! — і всміхається.
Ціла ніч німої муки, а рано, 9.50 — смерть.
Не та велика з огнистим мечем, що стільки літ у стільки боях замахувалась на Нього, три рази поранила Його, а та мала, кощава, з тупою косою, що ні разу не підходила близько аж тепер підкралася як гадина.
Поникла трава жалощами, дерево з туги к'землі приклонилося. Звісила голову Маківка, Лисоня, задрожали поля Чорткова, Бережан, понісся стогін за Збруч на подільські ниви, дійшов до Золотоверхого, упав на Дніпро, а Дніпро Чорному Морю тую журбу-мову на хвилях подав.
Помер Перший Вояк Української Галицької Армії, Лицар без скази, Людина без плями.
На кивок Його руки сто тисяч баґнетів їжилось, десять тисяч шабель дзвеніло, пять соток гармат вогнем і залізом ригало. Коли стягав густі брови пять тисяч старшин тремтіло...
А нині лежить так тихо у тісній домовині такий малий, але такий великий, Ясновельможний Наш Спомин — Мирон Тарнавський.
Ґенерале Наш! Чи тільки Ти сам один лежиш у труні?! Поклалася з Тобою наша буйна, многоцвітна молодість, що „була як буря із громом, що була як ніч на Купала"
„Безгоміння і сум.
Безгоміння і сон.
Тільки зірка упала“...
Ой, то не зірка, а велика, блискуча зоря упала з нашого неба...
Але лишила по собі вогняну смугу через ціле небо, що не згасне
„Поки сонця-світу,
Поки трав та квіту,
Поки серця в грудях,
А у жилах крови. Амінь.
Діло