В 1991 році я приїхав в Детройт, це був мій перший візит в Сполучені Штати. Мої господарі з нині неіснуючої "United States Information Agency" були сповнені рішучості показати нашій болгарській групі не тільки американську мрію, але і темні плями Америки. Перш ніж випустити в місто, нас проінструктували про те, як поводитися в потенційно небезпечних місцях. Наші американські господарі дали ясно зрозуміти, що якщо ми не хочемо стати жертвами, то не повинні вести себе як жертви. Нервово озираючись на вулиці в пошуках поліцейського, ви тільки збільшите ймовірність того, що вас пограбують. Тримайте себе в руках, наголошували вони.

З моменту обрання президентом Трампа в 2016 році ми, європейці, стосуємо цю пораду в сфері міжнародної політики. Ми заклопотані тим, щоб не дозволити собі виглядати жертвою – в надії, що це врятує нас від пограбування у світі, де шериф, якому ми довіряли, покинув його напризволяще.

Оскільки Трамп познущався зі всіх можливих міжнародних інституцій і кинув всіх можливих союзників від Сирії до Корейського півострова, політики з нашого боку Атлантики намагаються пройти по лезу: з одного боку, вони хочуть застрахуватися від того, що Вашингтон відвернеться від Європи; з іншого боку – стараються, щоб це перестраховування не відштовхнуло адміністрацію Трампа ще далі.

Відповідно, європейська політика щодо Сполучених Штатів коливалася між гучними заявами про нашу спроможність робити все самостійно і панічним вдаванням, що все йде так, як було раніше. Недавній приклад: коли президент Франції Еммануель Макрон заявив, що НАТО переживає “смерть мозку“, то канцлер Німеччини Анґела Меркель швидко відреагувала, наполягаючи на тому, що "Альянс залишається життєво важливим для нашої безпеки”.

Зустріч лідерів країн НАТО в Лондоні мала увиразнити розбіжності між Макроном і Меркель. Але в глибині формується новий європейський консенсус стосовно трансатлантичних відносин, і він несе величезні зміни. Донедавна надії більшості європейських лідерів були пов'язані з результатами президентських виборів в Америці. Якщо Трамп програє в 2020 році, вважали вони, світ якось повернеться до норми.

Тепер все змінилося. У той час як дружні Трампу уряди в Європі, такі як Польща та Угорщина, все ще відстежують соціологічні опитуваннями і тримають кулаки за наступну каденцію Трампа, європейські ліберали втрачають надію. Справа не в тому, що вони вже втратили пієтет до американської політики. Навпаки, вони благоговійно стежать за слуханнями справи імпічменту в Конгресі і моляться на поразку Трампа. Але вони нарешті почали розуміти, що належна зовнішня політика Європейського Союзу не може бути заснована на тому, хто перебуває в Білому домі.

Звідки цей зсув? Цілком ймовірно, що європейських лібералів бентежать зовнішньополітичні візії американських демократів, на перемогу яких вони сподіваються, а в партії яких проявляються ті ж ізоляціоністські тенденції, що й в республіканців. Європейці все ще намагаються зрозуміти, як вийшло, що Барак Обама — найбільш, мабуть, проєвропейський американський президент і один з найулюбленіших  європейцями – разом з тим найменше цікавився Європою. (Принаймні, якщо не рахувати Трампа.)

Європейців, разом з тим, лякає перспектива холодної війни між Сполученими Штатами і Китаєм. Недавнє опитування, проведене Європейською Радою з міжнародних відносин, показало, що в конфліктах між Сполученими Штатами та Китаєм більшість європейських виборців хочуть залишатися нейтральними, знаходячи золоту середину між наддержавами. Для цього є вагома причина: Європа залишається економічно прив'язаною до Китаю, на що Вашингтон, схоже, не звертає уваги, про що свідчить недавній конфлікт навколо планів китайського телекомунікаційного гіганта Huawei розбудувати мережі 5G на всьому Старому континенті.

Але є, я вважаю, більш фундаментальна зміна: європейські ліберали прийшли до розуміння того, що американська демократія більше не продукує консенсусної політики з передбачуваною зовнішньою політикою. Зміна президента означає не тільки нову фігуру в Білому домі, але і, по суті, новий режим. Якщо демократи отримають перемогу в 2020 році і біля керма стане дружній Європі президент, то немає ніякої гарантії, що в 2024 році американці не оберуть президента, який, як Трамп, буде бачити в Євросоюзі ворога і буде активно прагнути дестабілізувати відносини з Європою.

Саморуйнування американського зовнішньополітичного понадпартійного консенсусу було переконливо продемонстровано не лише в ході недавніх слухань щодо імпічменту, які показали політизацію політики стосовно України, але й тим фактом, що привид російської підривної діяльності не викликав двопартійної алергії. Коли виборцям Трампа сказали, що президент Росії Владімір Путін підтримує їхнього кандидата, вони почали захоплюватися Путіним, а не відмовлятися від Трампа.

Протягом останніх 70 років європейці знали, що незалежно від того, хто займе Білий дім, зовнішня політика та стратегічні пріоритети Америки не зміняться. Нині би на це ніхто не поставив. Хоча більшість європейських лідерів були заскочені іронічними коментарями Макрона про НАТО і Сполучені Штати, все ж багато хто з них погоджується, що Європі потрібно більше незалежності у зовнішній політиці. Вони хочуть, щоб Європа розвивала власний технологічний потенціал і нарощувала спроможність військових операцій поза структурами НАТО.

Після закінчення Холодної війни віцепрезидент Ден Квейл пообіцяв європейцям, “що майбутнє буде кращим завтра". Він помилявся. І європейські лідери починають розуміти, що майбутнє кращим було насправді вчора.

Ivan Krastev
Will Europe Ever Trust America Again?
The New York Times, 3.12.2019
Зреферував О.Д.