Український світ іноді здається примарним, коли ти далекий від своїх намолених капсул різного роду – дружніх, родинних, реґіональних, професійних, середовищних і соцмережних. Ти ніколи не можеш бути впевненим у реальності, якої ще не знаєш, якої не спізнав на власному досвіді, хоч ось він – типовий автовокзал, типова церква якогось патріархату, типова наливайка з типовими пияками, типова гіпстерська кав'ярня на колесах, типова середня школа, типові діти, типові вчителі. Усе типове, але, водночас, і не до кінця.
Не дивина, що на незвіданих пленерах нашої розлогої країни передусім шукаєш сліди та ознаки свого світу, ніби десь усередині себе припускаючи: а що, якби ти залишився тут назавжди? Як би тобі тут жилося, як би ти гуляв цими вулицями, в кого купував би городину і молоко, з ким би пив каву і ділився останніми новинами, до кого би ходив у гості? Бо неможливо, щоби людина не зуміла пустити корінці там, де є бодай незначна частинка її світу, бодай кілька вивісок її мовою, бодай одна особа, з якою можна порозумітися.
Тому, приїжджаючи в невідоме місто, передусім знаходиш сліди всіх своїх попередніх життів – зовнішні й поверхові. Бо згрубша твій світ, зрештою, всюди, де ходить гривня, де на твою українську не відреагують агресією, де з людьми завжди знайдеш спільну тему для розмови.
Й от на автовокзалі ти розумієш, що цей тримісячний кундель – мабуть, найсимпатичніший з усіх раніше тобою бачених станційних псів; згодом дізнаєшся, що парох місцевої православної церкви – не клеврет "русского мира", а зовсім навпаки – волонтер і патріот з досвідом капеланської служби в АТО; пияки з типової наливайки – зламані життям інтеліґенти зі слідами талантів і амбіцій, приспаних рутиною повсякдення чи пригнічених буремними дев'яностими; та й сама наливайка не така вже й типова – в ній не смердить звичною кваснуватою люрою і подають унікальний трав'яний чай за древньою, хай і вигаданою нещодавно, рецептурою; школа – теж аж ніяк не типова, бо в ній навчався великий український поет Микола Вінграновський; діти нетипові теж, бо серед них знайшлися такі, яким нібито цікава українська література; їм ту літературу викладають нетипові вчителі, яким чомусь не байдужий їхній предмет. Ну, гаразд, без перебільшень – вистачить і однієї вчительки. Поволі з'ясовуєш, що типова тут насправді лише гіпстерська кав'ярня на колесах, але її типовість – радше плюс, аніж мінус.
Український світ двох райцентрів Миколаївської області Первомайська й Вознесенська, назви яких заримовані складним минулим, однаковою кількістю складів і типовим прикінцевим суфіксом, живе здебільшого у двох площинах – історії та ідентичності. Перша площина недвозначно повідомляє, що Україна з її козацькими паланками, колоритною топонімікою й акторками театру корифеїв тут давно. Він також і в недавніх приватних історіях ХХ століття, що не змогло його випалити до кінця війнами, голодом і русифікацією. Друга площина – продукт останніх трьох десятиліть, в якому зовнішньо-поверхова Україна державних і комунальних закладів та рекламних оголошень сплітається з переважно україномовним фоном і парадовою, офіційною версією патріотизму.
Натомість увесь "серединний" рівень людського життя всуціль визначений і просякнутий пересічним пострадянським медійно-культурним контекстом. Зазвичай це аспекти життя, жодним чином не зачеплені українською культурною політикою, якої, за певними даними, або зовсім не було, або вона доходила туди в дуже усічених, хаотичних і принагідних формах. Українство тут здається домашнім, як хатні капці, бо в спілкуванні з незнайомими люди воліють переходити на якусь уявну російську. Тому і серед людей середнього віку, і серед молоді тут поширена якась усереднена пострадянська "лінґва-франка" – щось середнє між російською та суржиком і максимально наближене до щебетливого діялекту ведучих "Русского радіо" перед епохою мовних квот.
Офіціянтка в єдиній на все місто піцерії з цілком київськими цінами може годинами тебе обслуговувати російською і навіть іноді акуратно перепитувати, ніби не до кінця тебе розуміє чи недочуває. Але коли ти проходиш повз бар, то з подивом чуєш, що її українська – зовсім не суржик, а цілком чиста й жива мова, яку вона зовсім дарма ховає від прийшлого вуха, наче свою другу, приватну натуру, яка насправді перша й автентична. Та хіба ти маєш право порушувати цю екосистему якимись порадами і побажаннями? Ти ж тут усього лише гість.
Але гість ти також і в одній з міських бібліотек. Ти йдеш туди навпомацки на зустріч із читачами, які ніколи не бачили твоїх книжок, не кажучи вже про читання. І навіть не уявляєш, хто тебе там чекає і чого від тебе сподівається. Це завжди інтрига, побачення наосліп, з якого треба вийти з гідністю і бажано без обопільних втрат.
А чекає тебе зустріч із місцевим поетичним гуртком людей, яким переважно далеко за шістдесят. Це досить широке, як на таку невеличку бібліотеку, письменницьке середовище має свою складну історію, чимось нагадуючи твій рідний літературний "слоїк із павуками" – тільки аматорського рівня. Тут усі ролі давно розписані і тільки в тебе функція невизначена.
І десь уже на десятій хвилині зустрічі ти починаєш вловлювати тонкощі й ігри амбіцій, розумієш, хто духовний лідер, а хто самозванець, з кого поблажливо насміхаються, а кого поважають, хто тонкий лірик, а хто баталіст і поет-трибун. Ти починаєш видобувати з себе щось таке, що могло би їм полестити, що могло би їх підбадьорити, обережно ходиш між крапельками уривків їхніх сенсів і настроїв, старанно добираєш слова, всіляко фільтруєш дискурс. Бо ти тут гість, у тебе вночі потяг, а вони тут залишаться зі своєю неповторною аурою, яку бажано не порушувати.
Вони нервово соваються, щось іноді вигукують з місця, перезираються, форкають – то прихильні, то чимось збентежені, то нашорошені, то старанні, як учні, то недовірливі, то полохливі. Але здебільшого вони уважно слухають. І ти сподіваєшся, що вони чують. Бо як інакше?
Коли доходить до питань, якийсь дідусь під вісімдесят раптом запитує твоєю мовою:
– Ну, як там у вас, у Києві, ще дозволяють писати російською? Не загнобили вас там ті бандерівці?
Інший пан за вісімдесят перед самим початком зустрічі просить написати йому на його поетичній збірці "Дуб и берёзка", присвяченій його незабутний дружині, якесь побажання.
– И вообще, скажите мне: стоит ли мне дальше писать стихи?.. Вот смотрите: я – сильный дуб! – показує на дуб. – А моя жена, – показує на березу, – нежная берёзка. Это образы, – пояснює він, як лікар хворому.
Хіба можна було не підтримати його в літературних пошуках? Я й підтримав, уживши все можливе на той момент красномовство і повагу до старості. Я ж тут гість. Хіба можна було по-іншому?
Цей пан також поставив наприкінці питання, з якого випливало, що він чекав когось іншого або щось інше, або нічого не почув, або почув усе не так, або просто не міг нічого почути, бо знав, що йому треба, ще пів століття тому:
– А чего вы все уцепились за этот украинский язык? Вам русского мало было, да?
І ти сидиш у цій п'єсі Мрожека, де ти не автор, не режисер і не глядач, а повноправний герой. І чимдуж прагнеш ухопитися за рештки раціональності, зберегти обличчя, не дозволити абсурду захопити тебе з головою. Сидиш і думаєш, як би оце за першої-ліпшої нагоди якось пошвидше вислизнути з неї, втекти, накивати п'ятами, прокинутися.
Ніколи не знаєш, чим тебе може здивувати твоя країна та її люди. Ти приїхав до Первомайська з думкою, що міг би залишитися тут назавжди, а наступного дня тікаєш із Вознесенська з думкою, що нізащо би тут не залишився. Але це твоя і тільки твоя країна, яку неможливо не.