З укритого гнізда в скалистій десь щілині
З тяжким він розмахом рванувсь під хмари сині, —
З таємних мов жерел гнівлива думка рве ся,
Облетить світ, і аж о неба звід опре ся,
І бє важким крилом, де лиш сягнути зможе,
І зве: Де правда та? Де ти, великий Боже?
Всі зорі збігла я, атоми всі в природі
Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.
* * *
В блакиті він завис недвижний, розпростертий,
Мов над житєм грізний, невпинний образ смерти.
Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,
Та чуєш, що він гнеть в низ вержесь — кров пролити.
Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний :
Таж над тобою тож завис беркут нестримний!
Він не хибне тебе, хоч як високо висить!
Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить ?...
* * *
Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті.
Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.
Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь.
За хмару крив ся, в лазурі розпливавсь.
Лиш острий крик єго вістить, що він голодний!
Так в час тиші нераз прорве ся плач народний.
І защемить в душах вельможних біль таємний.
Мов землетрясеня віщун, той грім підземний.
* * *
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груди ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти пєш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них:
За те, що так тебе боіть ся слабша твар:
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс, ціль добра, вистріл певен.
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.
І замість нести смерть з гори на земне ложе.
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже.
І не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судови тих моіх куль послушний.
І не остатній ти! нас є стрільців сто сот:
І все, що звесь беркут, полоще кровю рот,
Вивисшуєсь над мир, трівогу й пострах сіє.
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо, й підемо дальш на лови.
22—24 мая 1883.
[З ВЕРШИН І НИЗИН, збірник поезій ІВАНА ФРАНКА, друге, доповнене виданє, 1893, с.50—51]