Я уже достатньо багато писав про свого батька, бо кожен раз намагаюся розгадати плутанину наших з ним стосунків. І от кожного разу, згадуючи, у моїй пам’яті, наче в гнізді, копошаться кілька епізодів. Їх справді кілька. Від дитячого – як переляк, до дорослого – як непорозуміння. Лише тепер, перейшовши різні досвіди, гірчить усвідомлення безбатьківства. Посилюється відчуття порожнечі, яку ніякою пам’яттю та копирсанням у ній не затулиш. Хоча зацікавлення Дубном біля Лєжайська – ніщо інше, як пошук батька. Телефонна розмова з його сестрою, а моєю тіткою Марією  – ніщо інше, як уявна наша з ним зустріч. Незапланована зустріч з Петром – ніщо інше, як налагодження можливостей для розмови, що ніколи не відбулася.

Про існування брата по батькові – Петра Махна – мені було відомо. Наш батько Іван Юрійович Махно, офіційно перебуваючи у двох шлюбах – спочатку з моєю мамою, а згодом з Петровою, народив двох синів, що майже за Біблією: «...а Іван породив синів Василя та Петра». До 2019 року зустрічатися з Петром не випадало. Ми виростали й виховувалися в різних родинах, та й вікова різниця поміж нами становить дев’ять років – тобто достатньо всього, щоби розминутися. До того ж, мої переїзди з Базару до Кривого Рога, з Кривого Рога до Тернополя, з Тернополя до Нью-Йорка не сприяли таким зустрічам. Петро, як мені відомо, до останнього часу з Базару не виїжджав. Не знаю, чи служив у війську, але, як мені оповідав мій приятель дитинства, Петро бував кілька разів на чехах – у дев’яностих. Приятель розповів, що мешкали вони з Петром у невеличкому чеському селищі, працюючи на приватній фабриці. А на моє питання, чи Петро про мене знає, відповів:

«Та певно шо!».

Різниця поміж мною і Петром була не тільки у віці, але й в тому, що він виростав з батьком, а я – ні. Що краще – судити не візьмуся, бо не знаю обставин його дитинства, ні стосунків поміж ним і батьком. Мені ж залишилося від батька тільки прізвище та ще розлоге дерево сільських родичів. А якщо вже брати ширшу географію, то оте село Дубно біля Лежайська, звідки Махни прибули у Чортківський район. Наче й усе з батькової спадщини. Однак залишилося також невимовне й наче тягар питання про наші з батьком стосунки – тобто питання про якесь дивне його небажання зустрітися зі мною й поговорити. Щораз, коли згадую про батька або коли буваю на сільському цвинтарі над його могилою, ці роздуми ссуть серце.

У Петра велика родина – четверо дітей, двоє дівчат та двоє хлопців. З Петровими дітьми я познайомився раніше, аніж з ним, – й вони кличуть мене по-місцевому: «стрий».

Я одразу помітив Петрову дочку Олю серед багатьох, хто прийшов того вересневого вечора на презентацію роману до Бункермузу. Поруч з нею побачив високого чоловіка в зеленій куртці з бродвеївським заростом на щоках. «Невже, – подумалося, – Петро?». Я зовсім не знав, чи він цікавиться літературою. Та й взагалі, чи потрібна нам ця зустріч: мені – якому за плечима п’ятидесялітній рубіж, а йому – якому до того рубежу зовсім близько? Якщо він прийшов – виглядає, що потрібна.

Було б цікаво разом поїхати до Дубна, щоби віднайти хату наших діда і баби – або принаймні місце, на якому вона стояла чи стоїть? Бо те, що я описав в одному зі своїх есеїв, гостро розкритикувала одна з наших трьох тіток – та ж згадувана Марія. Прочитавши, що хата, яку вони залишили у березні 1945-го, згоріла у 1960-х, бо була дерев’яна, сказала у телефонній розмові, що місцеві поляки помилилися. «Наша була цегляна, – повторювала мені тітка, – під бляхою». А чому? Бо хтось з боку нашої з Петром баби Теклі – дівоче прізвище Ванат, отож хтось з тих Ванатів, Теклин батько чи дід – на початку двадцятого століття подався на заробітки до пенсильванських копалень. Тому й розбудувалися. Мали з чого. На підтвердження тітчиних слів дещо пізніше, коли гортав переселенчі папери, підписані нашим дідом Юрком, побачив ретельно описану господарку. Справді, усе було мурованим і під бляхою.

Мабуть, у тій поки що уявній спільній подорожі ми б наговорилися на ціле життя. Я б прилетів до Варшави, а тоді потягом – до Перемишля. Зустрілися б на перемиському двірці біля одного з виходів, щоби не загубитися. А тоді б замовили таксі й рівнинними дорогами, переїхавши міст через Сян, попрямували в напрямку Дубна. Дубно я відвідував два рази, гадаю, що й Петрові було б цікаво там побувати.

Так-от, в Бункермузі, поки я підписував книжки, Петро терпеливо стояв у черзі, тримаючи в руках придбаний роман. Черга рухалася повільно. Нарешті – він протягнув для автографа книжку. Здається, я запитався Олю, і вона підтвердила, що так – поруч з нею її батько. Ми перекинулися словами і навіть сфотографувалися. Цікаво: чи коли-небудь батько говорив про мене з Петром? Чи казав, що у нього є старший син від першого шлюбу? Чи, може, це було їхнє родинне табу?

Зрештою, життя наших батьків зіткане з таємниць, якими вони неохоче діляться. Інколи це таємниця попередніх шлюбів, інколи – любовних історій, про які не розповідається нікому. А зруйнувавши одне родинне гніздо, хочеться вберегти інше. Залишивши дітей від попереднього шлюбу, всю увагу та любов переноситься на тих, хто поруч.

Та що би там не було, цю зустріч в часі й просторі нам з Петром подаровано, щоби я нарешті дізнався, яким же був мій батько. І якщо у нього були таємниці, то чому вони повинні належати тільки Петрові?

(автор знимки вгорі – Олег Марчак)