Україноманія

 

 

Ранній період Ротового зацікавлення українською мематикою віддзеркалено в трьох публікаціях: «Україноманія», «Українкустарспілка» і «Львів у Дюссельдорфі».

 

«Україноманія», перший репортаж «українського циклу», зʼявилася на шпальтах Neue Berliner Zeitung, поважного столичного видання Німеччини, 13 грудня 1920 р. і має підназву «Найновіша берлінська мода». Стаття починається таким вступом: «Деколи нація стає модерною. Якийсь час такими були греки, поляки і росіяни. Й ось такі тепер українці». «Модерною» (в оригіналі – modern) означає також сучасною, актуальною, модною, що видно також з підназви. «Модерний» було в той час ключовим культурним словом-кодом, реакцією культури на технологічний прорив у нову якість життя. Репортер змальовує зацікавлення Україною в Берліні. Це не зовсім Україна. Це – Україна-репрезентація, а також її оцінка кореспондетном провідних німецькомовних видань.

 

Станом на 13 грудня 1920 р. Україна, попри численні осередки опору, перебувала в руках большевиків: 12 жовтня було досягнуто перемирʼя між польською та радянською сторонами, чим Польща порушила Варшавську угоду від 11 березня цього ж, 1920, року між Польщею та Українською народною республікою (УНР), за яким визнавала незалежність України та зобовʼязувалася не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими Україні (за визнання незалежности УНР розплатилася Східною Галичиною, Холмщиною, Підляшшям, частиною Полісся та сімома повітами Волині), 21 жовтня армія УНР була інтернована польськими військами, а в листопаді 1920 р. большевики, зрадивши свого союзника Нестора Махна, почали нищити його військо. Водночас, українська тематика, згідно з Ротом, переживає в цей час у столиці Німеччини справжнісінький бум.

 

Україна репрезентує себе в Берліні через культуру – оперети, хорові співи, танці, варʼєте, народний промисел. У тексті наявне перебільшення, покликане продемонструвати жвавість інтересу до України, а також іронія, якою автор сиґналізує некритичну надмірність такого зацікавлення, невігластво, яке дає змогу будь-що сприйняти за «українське». Рот подає себе знавцем тематики, про яку повідомляє, відділяючи «українське» від «неукраїнського», як, наприклад, взуття українських селянок чи українські танці: «Танці за винятком так званого «гопака» і «коломийки» – російські». Попри ступінь зрусифікованости, в цій критиці видно також межі авторських знань про Україну. Повідомляючи про те, що «українські священики – греко-католики і не носять попівських борідок», Рот метонімізує Україну, міряючи її Галичиною, видаючи, як у варіанті синекдохи, pars pro toto. Навіть якщо візьмемо формально, на той час уже існувала відроджена Українська автокефальна православна церква, не кажучи про українську православну традицію загалом. Водночас, цікаво, що таким чином письменник мислить Україну частиною європейського, а не російського світу. Загальна тональність статті – відсторонено-позитивна, Рот у ній ніде не декларує свого походження з теренів України, а Ротова дотичність до України імпліцитно присутня в певних оцінках, як у щойно наведеній цитаті.

 

Говорячи про українське мистецтво, письменник-журналіст дає лаконічну й обʼєктивну дефініцію українців як «на даний момент беззахисного народу, якому большевики та поляки відібрали батьківщину» [eines augenblicklich wehrlosen Volkes, dem Bolschewisten und Polen die Heimat geraubt haben]. У контексті Ротової художньої та журналістської діяльности це важливе визначення, адже, як побачимо згодом, Ротове сприйняття України далеко не константне і не гомогенне, що зумовлено і ситуацією, і знаннями самого повідомляча, і – передусім – еволюцією політичної ситуації в Центральній Європі.

 

Рот сприймає Україну як цілість, розірвану між Польщею та большевицькою Росією. Це той рідкісний випадок (у журналістській діяльності письменника буде ще один такий епізод), коли він бачить Галичину частиною України. Прикметно, що таке бачення відкривається на – певною мірою – нейтральній території: в столиці Німеччини, в мить драматичної для українства напруги: краху державотворних надій і піку зацікавлення українською культурою в європейських столицях, зінспірованого українськими чинниками, які, за браком вузькопрофільних фахівців, покликали до життя безпрецедентний феномен – культурну дипломатію: де забракло часу для повільно-скрупульозної праці, там сподівання покладено на емоційний чин, експресивний не меншою мірою, як компресивний (двадцяте сторіччя, як і попередні, не виявляло прихильности до української справи). Прикметно також, що в статті, на відміну від інших українських журналістських текстів письменника, не фігурують етноніми «Ruthenen» і «Ruthenisch», такі звичні і зрозумілі для Рота і німецькомовного читача: разом зі сприйняттям України як цілости осучаснюється також етнонімічний словничок.

 

Погляньмо на контексти, в яких фігурують у цій статті лексеми на позначення українців та України. Почнімо етнонімом «українці» (Ukrainer). Перше вживання, яке вже цитоване, повʼязане з увагою до тих чи тих націй – модою на них, їхню культуру, історію, побут. Наступне вживання суттєво понижує ейфорію, автор подає бачення українців на Заході, з яким він себе завдяки обраному наскрізному відстороненому тонові не ототожнює: «Українці, про яких у нас і на решті Заходу знають не набагато більше, ніж те, що вони живуть десь між Кавказом і Карпатами, у країні, що має степи і болота [...]». Хоча Рот формально і не ототожнює себе з цим поглядом, «всього-на-всього» повідомляючи, як і належить справдешньому репортерові, це почасти і його сприйняття України, щоправда, не в репортажах, а в художніх творах – згадаймо бодай зображення Волині в новелі «Левіатан». Водночас, така стереотипна картинка, яку подибуємо на сторінках новел і романів письменника, йде не лише від поверхневого знання, а й з інтуїтивної настанови сподобатися читачеві, догодити його смакам замість того, щоб їх руйнувати чи змінювати. В цьому Рот-белетрист і Рот-журналіст суттєво різняться: парадоксальним чином журналістська діяльність (принаймні почасти, зате з переконливою очевидністю) спрямована на коли обережнішу, коли виразнішу деконструкцію мітів, самим же Ротом і створених на сторінках художніх творів, мало того: творених, бо це – рівнобіжний процес. Тож Рот діалектичною мірою полемізує сам із собою: як художник, конструює; як журналіст, деконструює. Знайомство з Україною, зокрема у такій формі, як це відбувалося в Берліні, про що повідомляє Рот, було покликане поповнити брак знань пересічного західного європейця про цей географічно чималий реґіон європейського континенту.

 

Утретє Рот бере «українці» в лапки – нащо він це робить, видно з подальшої дефініції: «Загалом «українці» – один із тих народів, про які годі сказати з певністю, чи вони лише неписьменні чи ще й людожери. З походження, звісно, «росіяни і тому подібне», за віросповіданням – пракатолицькі поганці з бородатими священиками, оповитими золотом, миррою і ладаном». Виділенням (лапками) Рот сигналізує стереотипність такого бачення, яке з дійсністю нічого спільного не має. Приблизно так сприймали українців на Заході. Рот укотре бере на кпи невігластво західного обивателя, ба й людей культури.

 

Зрозуміло, Рот перебільшує, вправно орудуючи стилістичним інструментарієм публіциста, водночас, сатира, до якої вдається, покликана розкритикувати незнання і стереотипи. Подібні «бачення» Рот називає «оперетковими». До такого спотвореного образу доклалися не насамкінець і вихідці з означених теренів – згадаймо працю «Напів-Азія» Карла Еміля Францоза чи ексцесивні фантазії Леопольда фон Захер-Мазоха, великий вінеґрет свавільних імен і ситуацій, що, маючи мало що спільного з дійсністю, утверджували таке «зміщене сприйняття».

 

Памʼятаймо, що за винятком короткої романтичної доби з її зацікавленням українською темою (Гюґо, Байрон, Гердер), ні українська література, ні культура не були присутніми в окцидентальному дискурсі: замість українців, а часто-густо й від їхнього імени про них завше говорив хтось інший, у найкращому разі, цей інший був симпатиком чи бодай адвокатом. В епопеї Роберта Музіля Галичина (не Україна) – якщо не колективна травма-провина (ще ні), то щось на зразок скелета в шафі з цісарсько-королівським мотлохом; цей скелет випадає звідти в найневідповіднішу мить (він випадає звідти й досі). А також вона (за Музілем) – топос субтеренно(табу)-гріховної(порушення табу) сексуальности; неодмінно фемінна і трішки повійницька, зневажена, ладна легко віддатися, але й має щось у собі, чого не здобудеш й за гроші. Музілева Галичина – така собі femme fatale європейського часопростору.

 

Четверте вживання повʼязане з українським хором, який гастролює Європою, репрезентуючи українську культуру і знайомлячи таким чином з Україною: «Привід для такої моди дали, звісно, самі ж українці, а саме українським співочим хором, який тут, як і в багатьох інших містах Європи, виступив кілька разів з колосальним успіхом, «підказавши» конʼюнктурі, як з національного і політичного поняття можна робити гроші». Ймовірно, йдеться про хор Олександра Кошиця, висланого саме з цією місією культурної дипломатії. Далі українці зустрічаються в сусідстві з росіянами та поляками, де мовиться про їх масову еміґрацію зі Східної Європи в Західну, де і росіяни, і поляки раптом перетворюються на «старих «українців», бо ««українське» стало, власне, модним».

 

Востаннє етнонім «українці» вживається в цій статті на демаскування «несправжніх українців»: «Українці ніколи в житті не танцювали з ножами в роті». Важко сказати, якою мірою на таких концертах дався взнаки комерційний аспект (гіперполулярність української тематики, яка спонукала підлаштовуватися під неї, про що пише Рот), а якою культурне взаємопроникнення між українською (Кубань) та культурами Північного Кавказу. Один-єдиний раз вживається фемінітив «українки» (Ukrainerinnen), де потрібно підкреслити стать («українки носять лише квіти у волоссі, білі блузки з синьо-червоними орнаментами на рукавах і краях»). Загалом «українці» (Ukrainer) вживається як збірне, ґендерно здесемантизоване позначення представників українського етносу обох статей.

 

Прикметник «український», який вживається в «Україноманії» найчастіше, фігурує в таких поєднаннях: український етап, український хлібний мир, український національний танець, українська мелодія, український співочий хор, українська мода, український балет, українська легенда, «український» у значенні «греко-католицький» (автор репортажу ототожнює «греко-католицький» з «український», а «православний» з «російський»), українські селянки, українські козаки-герої, український степ, українська національна історія, українське духовенство, українське народне мистецтво. Один раз «український» зустрічається як компонент в «original-ukrainischen» («оригінально-український»), причому зʼєднуючи два слова в одне, автор генерує цілісне поняття, адже в німецькій так само, як в українській, ці два слова зазвичай стоять окремо.

 

«Україна» як назва країни зустрічається двічі: «Росія завдяки численним німецьким еміґрантам-колоністам та військовополоненим давно вже стала звичним поняттям, непридатним, отже, для варʼєте та оперети. Залишається «Україна»» і «[...] черкеси ніколи не жили в Україні, а на Кавказі». Так само двічі зустрічається термін «українство», раз у першій частині статті в звʼязці з оперетою (Operetten-Ukrainertum), що має два значення: дослівне «українство оперети» та переносне «опереткове українство», вдруге – в самому кінці, де воно виступає останнім, завершальним словом: «Берлін кружляє в ґротескному оперетковому українстві» і «Берлін, барометр західної моди на оперету, стабільно показує «українство»».

 

«Українкустарспілка» зʼявилася в Berliner Börsen-Courier 18 липня 1922 р. Між «Україноманією», першим «українським» текстом Й. Рота, і «Українкустарспілкою» пролягло не цілих два роки, протягом яких Рот-репортер повідомляв з різних частин Європи до різних приводів, на різні теми і в різних жанрах. Політика посідає в журналістській діяльності автора кількісно другорядне місце, проте якісно це – важливі тексти, тоді як найбільші його зацікавлення – мистецтво, культура. Рот дивиться на політику через цю призму.

 

«Українкустарспілка» має підназву «Виставка в музеї художнього промислу», і, відповідно, розповідає про Україну в музеї, щоб не сказати: музейну Україну з усією іронічністю, неодмінно гіркою. Очевидно, це не входило в задум, але прикметно, що в цьому репортажі Україна як державне утворення nolens volens перетворилася на музейний експонат, її мовби здали в музей. Однак вона присутня ще як тема. Між двома тематизаціями України – від 1920 р., коли Рот розповідає про «український бум» і моду на Україну, до 1922 р., коли йдеться про музейну виставку, відбулися найдраматичніші події в історії України, проте в репортажах це мало відчувається, в обох текстах дія відбувається в Берліні. Логічно припустити, що «Українкустарспілка» – відлуння буму, його спадання і згасання, його радянсько-українська інструменталізація.

 

У цьому тексті спостерігаємо етнонімічне та політичне «зміщення», «український» вживається впереміш із «малоросійський»: спілка українських ремісничих товариств, художній промисел українських селян, сорочки ручної роботи з коштовними українськими вишивками, центральне малоросійське кустарне товариство; один раз вживається «Україна», один раз – «Радянська Україна» і один раз – «Малоросія». Цю зміну спричинило те, що на противагу Україні часів української революції 1917 – 1920 років, у репортажі йдеться про Радянську Україну, і «малоросійський» – не самочинний вжиток кореспондента, а цитата. Рот не приховує критичного ставлення до Радянської України, говорить про етичну сумнівність і самої акції, і її номінації та організації. «Про сумну ситуацію в Радянській Україні говорить факт, що «виставка про голод» суттєво більша», – зазначає Рот.

 

«Львів у Дюссельдорфі» зʼявився 17 грудня 1923 р. на шпальтах Neue Berliner Zeitung. Властиво, цей репортаж розповідає зовсім не про Львів, а про Дюссельдорф, місто в Північно-Західній частині Німеччини. З цього погляду не дивно, що українці не згадуються. З іншого боку, вживання урбаноніма «Львів» породжує певні етнонімічні очікування, репортаж важливий в контексті культурного топографування. На його сторінках ми зустрінемо «галицьких євреїв» і угорську, російську та польську мови: «Чути не англійську чи французьку, як можна було би сподіватися. Чути угорську, російську, польську». Змальовуючи чорну біржу Дюссельдорфа, Рот у цьому репортажі бачить Львів моделлю полікультурного, поліетнічного і полімовного міста, жаданою і воднораз утопійною: «Поруч з торгівцями з Литви стояли марокканці. Поруч з купцями з Франції – шотландські горяни, галицькі євреї торгували з білявими націонал-соціалістами».

26.12.2019