Поки ми їхали до кіркуту нью-джерзійського містечка Монсі, поки петляли його вуличками, невеличкий гусеничний тракторець уже втрамбовував руду глину на свіжій могилі Антона Скорубського-Кандінського. Антон Трофимов, що був за кермом, заблукав, – і ми єдині з кавалькади двох авт, що прямувала за мінівеном, спізнилися.
На початку січня, одразу по Новім році, Нью-Йорк захопив сніговий циклон. Не надовго, але того вечора, коли ми востаннє йшли одне одному назустріч, падав густий сніг. Розгледіти зустрічного можна було тільки буцнувшись лобами. Моя старша дочка Христина нарешті вициганила у мене новий телефон, тому ми пленталися Бродвеєм. Назустріч траплялися ньюйорківці з накинутими поверх голів капюшонами. Раз чи два я брав Христину до майстерні Кандінського, звідки відкривалася панорами дахів та Емпаєр Стейт Білдінґ. Тобто Христина Антона знала і помилитися не могла. В Кандінського збиралася різношерста публіка. Для багатьох було зручно – 23-я вулиця поруч Флетайрон-білдінґ. На поверсі Антонової майстерні у великих залах, здається, розміщувався модельний дім Ecko Unltd. Можливо, кравецькі майстерні інших кутюр’є. Часто готові зразки одягу чекали, щоби їх випрасували і, вбравши у целофан, повезли на черговий показ. Якийсь час поруч з Кандінським винаймав майстерню московський нон-конформіст Алєксандр Меламед. Отож, коли б ти не зайшов до Антона, як правило, це було вечорами, то при столі, на канапах чи в кріслах сиділо товариство. Здавалося, що гості нікуди не розходяться – сидять, п’ють і теревенять та зачекалися на тебе. На столі завжди були напої із закусками – французькі сири, італійська салямі, ґрона винограду. Під столом недбало валялися стодоларові купюри. Суть цього перформенсу, пояснював Антон, полягала у тому, що ґалерейники чи заможні потенційні покупці, побачивши під ногами долари, мусять зрозуміти, що полотна продаються, а їхньому авторові навіть ліньки визбирувати гроші. Розкидавши тисячу, він толочив її сам і дозволяв це чинити гостям. З іншого боку, то вже моє припущення, це виглядало на своєрідний протест супроти комерціалізації мистецтва. Ну ось так Кандінський протестував, хоча усіма силами комерційного успіху прагнув. Взагалі схильність Антона епатувати, перетворювати навколишній простір на виставу, відзначали усі, хто його знав ближче. Пригадую якусь виставку, влаштовану ним, залами якої проходжалися десять модельок, чи не Еcko Unltd позичив? Довгоногі дівки привертали більшу увагу, аніж виставлені картини. Однак, попри бажання удекоровувати й прикрашати світ, Антон часто влаштовував зустрічі для вузького кола, щоби поговорити на філософські та мистецькі теми. Колись я привів туди поета і мого перекладача Максіма Амєліна. Іншого разу ми завітали до Кандінського з професором Григорієм Грабовичем, який зацікавився Антоновими роботами.
Кандінський постійно вигадував різноманітні мистецькі терміни Gem-ism чи Сhina-ism, влаштовував спільні перформенси: то з нью-йоркськими реперами, то з китайськими послідовниками Ай Вея. Щиро кажучи, я не зовсім знав, що і як він малював до Америки, але одного разу він звідкись витягнув кілька добротних реалістичних пейзажів, довірливо сказавши, що це роботи зі студентських років, які він прихопив з собою. Також не все зрозуміло із його мистецьким псевдонімом Kandinsky. Коли мова заходила про це, то Антон розповідав, що Васілій Кандінскій доводиться йому двоюрідним прадідом. Тоді я твердив, що й Нестор Махно мій прадід. Схопившись за це, Антон вирішив намалювати Нестора і мене на тачанці. Це був період, коли він створював серію подвійних портретів – англійської королеви з Меламедом, чи репера 50 сents з Вінстоном Черчиллем, але нас із Нестором намалювати не встиг.
Того січневого вечора, коли ми з Христиною забігли до приміщення телефонної компанії T-Mobile, вона, тримаючи в руках омріяний новий телефон, радісно запитала:
«Ти бачив Кандінського?»
«Де?»
«Ну як де? Він йшов нам назустріч»
«Ні, не зауважив»
«Мені здається, що це був він»
І мені здається, що, пробираючись крізь сніговію, ми розминулися саме того вечора на Бродвеї з Антоном.
Одного разу, їдучи Іст-Виліджем, я пригальмував перед автом, з якого перекладали щось, загорнуте в целофановий мішок, на металевий возик на тонких ніжках з коліщатами. І коли той возик повезли в напрямку похоронного дому – усе стало зрозумілим. Поруч із домом ритуальних послуг – каварня, біля якої переминалися з ноги на ногу кавомани, а з каварні вивалювалась назовні джазова композиція. У цьому суто нью-йоркському поєднанні життя і смерті може критися й ключ до розуміння Нью-Йорка, який так любив Антон Скорубський Кандінський. Пишучи про Антона в минулому часі, ніяк не можу витерти з пам’яті кольору рудої, майже червоної глини на цвинтарі у місті Монсі, молитви Каддіш, яку відмовили по ньому гробарі з місцевої єврейської громади, бо більше було нікому. І також розмову з працівником єврейського ритуального закладу, який на запитання про Антона Кандінського лише показав на труну, покриту синьою плащаницею з золотими літерами гебрейською, на якій була причеплена бірка з гебрейським іменем Антона – Натан. У Бруклині, в районі Вільямсбурґ, коли труну запихали у мінівен, який замовив Антонів адвокат, виявилося, що ніяк не змогли дізнатися про рабина, який мав би бути присутнім у таких випадках. З мінівена зняли два ряди крісел і залишили поруч із похоронним закладом, а вільямсбурґзькі хасиди молилися при мінівені разом з нами, хто гебрейською не петрав ні слова, тобто його друзями. Похоронні відправи за громадський кошт, очевидно, не передбачають строгості ритуалу.
Кілька днів по Новому році, тобто це був початок січня, ми розмовляли з Антоном телефоном. Не пригадую дрібних деталей, але торкнулися двох тем – Україна та англійська королева. Тема розмови в стилі Кандінського, тобто він дивовижно умів комбінувати реальність з придумуванням ролей, постійно шукаючи відповідей на складні та нелогічні питання. Я поспішав, тому дискутувати з ним про англійську королеву не хотів, в Україні від листопада боровся і мерз Майдан, – і ми залишили королеву до кращих часів. Це була наша остання розмова. 10 січня я дізнався з Фейсбуку про смерть Антона.
Ми познайомилися, коли він малював портрет Іосіфа Бродського, а я писав есей про Бродського. При зустрічах ділилися один одному про поступ в роботі. Антон одного разу завів у приміщення із вискладаними підрамниками, заготовками до картин і показав портрет Бродського. Бродський з милою ангельською усмішкою прикладає до своєї скроні наґан. Картина називається «Бродський у Венеції». Портрет був удекорований двома великими на кілька каратів діамантами, улюбленими деталями Кандінського. Антон навіть придумав термін новітнього мистецького напрямку – Gem-ism. Майже кожне полотно у нього всіяне діамантами. Я поцікавився цією діамантовою пристрастю. У відповідь почув кабалістичне трактування творення й структури світу. Антон часто посилався на Кабалу. Також він малював зброю: від автоматів Калашникова до гранат; вояків американського війська, ножі. Ця мілітарна тема справляла враження мистецької провокації, на яку Кандінський був здатен і яку плекав для поновлення імпульсу мистецьких ідей. Найбільше пощастило гранатам, я бачив як сохли картини-гранати. Однотипні, але відрізнялися кольоровим тлом та написами на кільці. Було, може, штук тридцять. Подібні, стандартні, наче Антон готувався постачати їх комусь для військових дій.
Влітку 2013 року Кандінському спало на думку видати новий мистецький альбом. І ми фотографувалися на тлі Емпаєр Стейт Білдінґу на даху будинку, бо дещо з моїх нью-йоркських віршів вирішено було включити до видання. Поки ми з Кандінським ламали голову над реквізитом і, врешті, прихопили на дах манекен з кравецької зали, інший наш приятель, Антон Трофимов, закладав чорно-білу плівку в масивний ретрофотоапарат, приміряючись до світла та відстаней. Поки ми вовтузилися, на Нью-Йорк наплили дощові хмари і над містом завис туман. Трофимов нарікав на фокус. Стояли і чекали, поки мла розсіється, та того моменту, коли фотограф дозволить мені обняти жінку-манекен і зафіксує на плівку цю еротичну сценку.
Протягом усього часу нашого знайомства я не пригадую, щоби Кандінський куди-небудь виїжджав за межі США. Я ж навпаки – часто вибирався за моря-океани. Якось, повернувшись з Парижу, прийшов з «Паризькими віршами». Однозначно, що Антон любив літературу, принаймні у наших з ним дискусіях літературі було відведено стільки ж місця, що й малярству. Ми пили вино, і я читав ці щойно написані вірші, в яких запах паризьких вулиць і тернопільського повітря перемішалися, наче в якомусь із романів магічного реалізму. Ми знову сиділи втрійку – Кандінський, Трофимов і я.
Що ще? Нашим паролем був все-таки Нью-Йорк, за яким ми впізнавали своїх. Годинами розгадували притягальність цього міста, придумували різні теорії, щоби пояснити собі, як ми тут опинилися, чому і для чого.
Насамкінець, Кандінський вирішив нас здивувати і показав велику знимку, зроблену шведським фотографом. На брукованій порожній вуличці швед зафіксував Кандінського, здається, в смокінґу та при метеликові, з гранатою в руках. Антон тримався за кільце. Очевидно, фото планувалося для реклами «гранатних» картин, але 10 січня замість гранати вибухнуло Антонове серце.
Василь Махно (знимка Антона Трофимова, 21.12.2019)
Вгорі – у майстерні Антона Кандінського, 2012 (автор фото Остап Кінь)