Сцена для освідомлення

Фелікс Австрія. Простір спогаду та спогади простору

 

                                                        

1 грудня 2019 у камерному залі Івано-Франківського драмтеатру була тиснява. На сцені ж — застиглі у виважених позах актори та акторки. Застиглі, як і уявлення про епоху, якій присвятили виставу. «Felix Austria» —  вистава-спогад на дві дії, перше сценічне прочитання однойменної книги письменниці Софії Андрухович, яке здійснив головний режисер театру Жюль Одрі. А ще – це нагода поговорити про пам’ять, ностальгію, жертовність та самостійність.

        

Важливість і цінність співпраці театру з французьким режисером у тому, що за наші з вами культурні та історичні травми береться людина з чистою оптикою, відсторонена від гарячих суперечок про міт Галичини чи колоніалізм. Кажуть, що «збоку видно краще», то, може, Жюль розкаже нам більше про нас?

 

 

Вистава, як і книга, є історією двох молодих дівчат, заможної німкені Аделі Аґнер (Надія Левченко) та біднішої українки Стефи (Іванна Сірко), долі яких дивним чином переплелися. Опісля «мармулядової» пожежі обидвох дівчат знайшли та віддали батькові Аделі, доктору Аґнеру (Олександр Шиманський). Відтоді і почалася історія про те, що важко окреслити словами. Це дружба? Любов? Служіння? Жертовність?

 

Літературні й сценічні образи дівчат, сконструйовані Жюлем Одрі за Софією Андрухович та втілені акторками на сцені – споріднені, близькі. Аделя-Левченко, як кожна освічена галицька панна, вільно розмовляє німецькою та французькою, дещо театрально та емоційно вигукуючи слова. Ходить у білому пеньюарі. Волосся кучеряве і розплетене. На шиї у неї висить дорога прикраса. Натомість Стефа-Сірко носить акуратну чорну закриту сукенку і білий фартух. Волосся у неї закладене, бо дівчина багато працює: готує і прибирає...

 

Стефка, центральна персонажка вистави, шукає відповіді і пояснення тим дивним почуттям, які прикували її до подруги. Разом з нею дивимося дитячі фотоспалахи пам’яті: про ігри з Аделею (часом цькування), розмови з доктором Аґнером... Він, виважений, спокійний і лагідний, є зразком гуманізму та емпатії. Упродовж всього часу сидить непорушно, читає книгу. Оживає лише під час спогадів Стефки, наприклад – про той злощасний годинник, поцуплений у батьків Аделі. Аделя викрила тоді Стефчин злочин, а професор намагався зм’якшити цю історію. Останнє його слово – із  тієї серйозної розмови про майбутнє дівчат – розчиняється у просторі. Цей спогад, як нав’язливий патерн, повторюються і повторюються, аж доки дівчина врешті не знаходить потрібну відповідь.  

 

       

   

Отже, вистава-спогад. Цей жанр і стає центральною метафорою, яка пронизує все: від реплік, атмосфери окремих епізодів, до сценографії. Спогад дозволяє говорити про минуле обережно, без надміру мітів та патетики. Перед нами з’являються два окремі простори — реальний та ілюзійний.

 

Реальний вимір, розділений на чотири окремі частини, це, власне, теперішнє, де мешкають та працюють наші герої та героїні. Доба зламу ХІХ-ХХ століть передана майстерно, поетизовано. Zeitgeist (нім. дух епохи) передає біла плитка з синіми арабесками на підлозі, вишукані сині стільці та білий стіл, які доповнюють східні орнаменти, синя лямпа, фурнітура та Стефчина велика коричнева скриня на підлозі, де зберігається посуд. Такою є гостьова кімната.

 

 

Вистава відбувається на камерній сцені, тож можна відчути себе не просто глядачами, а майже вже гостями салонів Аґнерів.

 

Зовсім поруч бачимо і майстерню Аделиного чоловіка Петра (Юрій Вихованець). Русин із довгим волоссям і замащеним пилом від скульптур одягом (біла футболка, штани і підтяжки), дещо різкий у рухах і висловлюваннях, він контрастує зі своєю ніжною дружиною-аристократкою. У його майстерні багато надгробних скульптур (таких гарних-гарних, як на Личаківському кладовищі, на могилах багатих польських чи німецьких панів), а ще – порохів та диму від майже постійно палаючої цигарки.

 

Ще далі бачимо велику балію з линами, що належить красивому молодому єврею Велвеле (Віктор Абрам’юк не виконує роль – просто живе у ній), з яким у Стефи незрозуміла «хімія».

 

Велвеле молиться, поставивши Старий Завіт на балію. Перед ним горить менора – великий семистовбурний єврейський свічник, що огненним світлом підсвічує його обличчя, коли він сповідається нам про своє бажання покинути дім. Це, мабуть, наймайстерніша і найпронизливіша сцена вистави, яка добре передає дух мультикультурної Галичини. Велвеле просить маму, щоб відпустила його. Звертання до мами, ймовірно, втілює і традицію, і рідний локус (Станіславів), який давно вже став занадто тісним. Трагічна, сумна, гучна молитва на межі шепоту і крику. У кінці хлопець повільно задуває свічку за свічкою, наче крок за кроком гасить все, що мало сенс до того. Стає моторошно хоч би від знання про те, що трапиться із галицькими євреями вже за якихось п'ятдесят з лишком років.

 

 Реальний і ілюзійний простори майже ніколи не перетинаються. Хіба тільки одного разу, коли у гості до господарів дому приходить знаменитий львівський маг Торн (Андрій Кирильчук). Він і є мостом між вигаданим (а згадане тут часто і є вигаданим, бо хіба можна довіряти своїм спогадам?) і реальним світами. Справжнісінький ілюзіоніст, він вміє добряче заплутати. Його присутність перетворює все в ілюзію — більше не розумієш, чи ти дивишся виставу, чи просто задрімав на кілька годин вдома на канапі.

 

 

Дерев'яне підвищення ж стає простором уяви та спогаду. Тут на стільці сидить замислений доктор Аґнер з книжкою, чути лункий сміх дівчат (малих Аделі та Стефи). Кожного разу, коли «прокидаються спогади» — реальність «завмирає», що створює особливий ритм і динаміку вистави. Поєднує ці два світи пісня (музичне вирішення — Жюль Одрі), яку Аделя і Стефа наспівували у дитинстві:

                                               На бал зійшлися маленькі лялі,

                                               Гарні в них сукні, гарні коралі.
                                               А найкраща ляля рожева

                                               Цілого балу королева!

 

Доповнює цей мітичний дієпростір (сценографія — співпраця художниці-постановниці Олесі Головач та режисера вистава Жюля Одрі) невелика засклена клітка, у якій мешкає їмость Іванка (Тетяна Шавкова) та отець Йозеф (Андрій Мельник). Майже всю виставу жінка сидить там, як птаха (недарма отець Йозеф називає її «маленькою пташкою»). За її межі виходить хіба з чоловіком. Можна припустити, що таке естетичне вирішення символізує як релігійну аскезу отця Йосефа, бажання пізнати Бога, відвернувшись від світу матеріального та мирського, так і символічну в’язницю для жінки, яка через своє походження, місце народження та хворобу (епілепсію) не може жити так, як мріє. Вона тікає до міста, яке стає радше пасткою. На перший погляд Іванка може здатися простакуватою, часом стає навіть незручно за її невишукані манери і прямолінійність. Згодом же прокидається емпатія. Перед нами жінка, яка хоче прикрас і пудру bourjois, та замість омріяних салонів і розкоші отримує самотню запилюжену келію і чоловіка, який повертається додому тільки ввечері. Тому ця вистава — також про свободу. Найперше внутрішню. І вміння йти.

 

Іванка добре розкриває всю трагедію долі Стефки. Бачимо це під час сцени, коли Стефка приходить в гості до їмості. Іванка нервово і спорадично ріже газету, і звинувачує Стефу у тому, що дівчина втратила свій шанс покинути вже ненависне їй місто (якого Іванка просто не бачить) разом із Велвеле. Розуміємо, що долі дівчат є схожими. Тільки перша (Іванка) закрита від світу, а друга (Стефа) під тягарем спогадів та деструктивної відданості закрила світ для себе сама. Все, що у них є — це навіть не жертовна любов (бо і вона, знаєте, вміє добряче обманути), а порожня валізка, наповнена осіннім листям. Нервове і спорадичне Стефчине вивільнення валізи від листя — ще один промовистий кадр вистави.

 

 

Ритмічного дихання додає виставі й світлова партитура. М'яке світло ніколи не освічує усю сцену, проте з'являється тільки на тому її шматку, де відбувається дія. І ось... Одного дня зненацька оживає одна зі скульптур Петра. Це маленький світлий хлопчик — Фелікс, що у перекладі із латинської означає щасливий. Він, як і справжнє щастя, постійно зникає і прудко тікає від усіх, хто намагається його спіймати. «Любити Фелікса – це ніби всього себе віддавати в нікуди, це ніби їжу перетворювати на каміння, це ніби… Я готовий заплатити тисячу римських за хлопчика», — каже Торн-Кирильчук. Ким для нього є Фелікс? Невже ілюзією щастя, яка в будь-яку мить може пурхнути з рук, як пташка?

 

 Окрім простору спогаду маємо і спогад простору. Це Австро-Угорська імперія, локальніше — Галичина. Звісно ж, мультикультурна, велична, але ментально тісна і, як і будь-яка імперія, приховано репресивна. Крім яскравих арабесок, звабливих кулінарних вишуків і їхніх ароматів тут також є соціальна (найперше в опозиції Стефа-Аделя, але також Аделя-Іванка) та гендерна нерівність (чоловіки п’ють, а жінки дивляться), бідність та «дресура в атмосфері любові». Герої та героїні люблять свою Імперію. Співають патріотичні пісні і, як люди з комуністичних плакатів, екзальтовано і впевнено дивляться вперед. Не без іронії, звісно.

 

Ув одній із сцен маг Торн, виконуючи черговий фокус, вигукує: «Життя — це ілюзія». Як і пам’ять, хочеться додати мені. Пам’ять про країну, яку всі люблять, за якою сумують, але яку вже ніхто не пам’ятає. Спогад оманливий, особливо віддалений у часі, бо обіцяє утопії, які не можливо воскресити.

 

 

Австро-Угорська імперія, яку конструює Жюль Одрі, не безгрішна. Така відсторонена оптика стає терапевтичною — лікує від пост-колоніальної меншовартості і надмірної ностальгійності. Можу припустити, що через людські історії він, як і авторка книги, говорить про глобальне.  Стефка більше не хоче «дресури» і залежності від красивої, оповитої фльором романтики, Аделі (яка десь нагадує ту ідеальну освічену Австрію). Поривання з мітом Галичини означає спробу знайти свій шлях та індивідуальність?  

 

Завершується вистава спільним виконанням Марсельєзи (найвідомішої пісні часів Французької революції часів 1798-1799), яка повільно перепливає в «All you need is love» Бітлз. Імперії, конфлікти, політика, жертовність? А може нарешті — любов? Насамперед до себе. Не дарма останньою фразою у виставі є гучне і ствердне «я не самотня. У мене є Я».

 

Фото:  Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка.

 

16.12.2019