До 95-річчя народження
Фразеологізм «менторський тон» в багатьох європейських мовах іронічно означує нудну людину, передовсім докучливого викладача-педанта, який любить «читати моралі» своїм учням. Між тим, походження цього вислову сягає античної літератури, коли герой Гомерової поеми Одіссей залишив свого сина Телемаха «на виховання» другові на ім’я Ментор – людині освіченій і розумній. Отож, первісно – це мудрий учитель і вихователь. Саме таке значення слова Ментор винесене у заголовок. Уперше я використав пряме позитивне значення цього слова¹ саме завдяки Іванові Денисюкові, який у класичній університетській філологічній розвідці «"Не спитавши броду" як роман виховання» так писав про «педагогічні» риси характеру Івана Франка: «Постійна роль корепетитора з юних літ сприяла утвердженню у Франковій вдачі "менторського" тону». «Була у менталітеті письменника схильність когось повчати»². Безумовно, що про Денисюка варто говорити як про мудрого вчителя, професора, вихователя, лектора, який ніколи не був нудним чи, тим більше, – моралізаторським.
Загалом-то прийнято говорити про освіту як про технологію передачі сенсів. Педагогічні сенси (себто – сутності і смисли) від Денисюка суперактуальні і вічні. Бо універсальні і позачасові. Ще й позначені неповторним флером його особистості Характерника. Передусім він вчив самостійно і критично «думати», що завжди є значним викликом та вимагає самодисципліни і сміливості. У його часи (часи «прогинання» і шаблонного мислення) не бути викладачем-конформістом – це означало йти проти тиранії громадської більшості, не погоджуватися з поглядами оточення, сумніватися і сіяти сумніви у своїх учнях щодо пануючих ідей та оцінок. Врешті, – як і тепер. Денисюк умів бути трохи «диваком», не піддавався спокусі спрощеної та лінивої реакції на домінантні опінії, а виражав це через літературознавчі студії класичної української літератури, яку вивчав затято і фахово. Що особливо важливо, він не був зашореним фанатиком у літературознавстві, а об’єктивним науковцем, завжди готовим до діалогу. Його ніяк не назвеш особою, що затято і фанатично віддана тільки власним упередженням та ставленням. Тобто, тим персонажем, що його в західній педагогіці називають «bigot». Професор був далекий від зашореності (bigotry), відкритим до фахової розмови і суперечок, ніколи не нав’язував гегемонію своїх поглядів і переконань. Які, треба визнати, як правило, були «правильними» (вибачте за зумисну тавтологію). Для нього, використовуючи формулу Франкового «Бориса Граба», справді була цінною «якась» думка, адже сутністю освіти (передовсім вищої) є пошук істини та опанування певних навичок і чеснот на цьому шляху. Професійні навики-компетенції та моральні якості філолога власне і формуються не через зубріння підручників та конспектів, а через самостійне творче освоєння художньої і критичної літератури. Навряд чи Іван Денисюк у своєму уявному викладацькому кредо свідомо формулював сучасне педагогічне правило «4К» (критичне мислення, комунікація (спілкування), колаборація (співпраця) і креативність), однак безсумнівно реалізовував ці вічні принципи із своїми студентами. Знав, натомість, старонімецьке «3К», і завжди добродушно та толерантно «дер лаха» з кращої і переважної частини філологічної аудиторії.
Якщо виокремити основні сфери його наукових зацікавлень і досліджень-студій («домени», як любив писати сам Денисюк), то головні з них – це літературознавство та фольклористика. Безумовно, що окрема і чи не найважливіша просторінь – це франкознавство, а також лесезнавство, історія української літератури другої половини 19-го століття, теоретичні проблеми генології, компаративістика та ін. Не менш важливою є менторська, педагогічна спадщина професора, його діяльність як методиста середньої і вищої школи, теоретичні і практичні здобутки у дидактиці, що і спробуємо показати у цій статті-згадці до ювілею.
Однією із найбільш світлих та інформативних ще прижиттєвих публікацій про стиль буття і наукових студій Денисюка є запис його спілкування із літературознавцем і майстерним модератором Данилом Ільницьким, опублікований 2004 року в газеті філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка «Ярослов». Стаття називається «Scribeo, ergo sum» («Пишу, отже живу»), і там є доволі повна, по-справжньому «вікіпедівська» довідка про життєвий і творчий шлях ювіляра: «Іван Овксентійович Денисюк народився 12 грудня 1924 року в селі Заліси Ратнівського району Волинської області. У 1953 році закінчив Львівський університет (україністику), де і працює з 1956. Доктор філологічних наук (1986), професор кафедри української літератури ім. М. Возняка та кафедри української фольклористики ім. Ф. Колесси. Дослідник історії української літератури (зокрема, творчості М. Павлика, М. Шашкевича, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, С. Васильченка, Ірини Вільде та ін.), історії й теорії новелістики, українсько-білоруських і українсько-польських літературних зв’язків. Автор монографій «Михайло Павлик» (1960), «Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ ст.» (1981; перевид. 1999), «Ратнівщина: історико-краєзнавчий нарис» (1998; співавтор В. Денисюк), «Дворянське гніздо Косачів» (1999; співавтор Т. Скрипка), брошур «Дивоцвіт: джерела і поетика “Лісової пісні”» (1963; співавтор Л. Міщенко), «Амазонки на Поліссі» (1993). У 2001 році вийшла книга франкознавчих досліджень Івана Денисюка «Невичерпність атома» (упорядник Т. Пастух). Цього ж року Інститут франкознавства нашого університету підготував збірник праць на пошану професора Івана Денисюка «З його духа печаттю» (упорядник М. Легкий). 2002 року молоді учені Львівського університету видали аналогічний збірник під назвою «Semper tiro». У планах філологічного факультету – 4-томне зібрання праць І. О. Денисюка (літературознавчих, франкознавчих, фольклористичних). Під керівництвом професора Денисюка захищено 17 дисертацій»³. Ще тоді, на 80-річчя, з’явилось проникливе інтерв’ю у «Високому замку» (Денисюк І. Володіти мовами нелегко. Навіть рідною. – 1 липня. – Львів, 2004) Тетяни Костенко, «ювілейно-сонячна» стаття Юрка Горблянського (Ювілей сонцедарного професора // Інформаційно-аналітичний часопис «Каменяр», – № 1, березень 2005 року. – С. 3). Звісно ж, найкращим monumentum aere perennius для професора стало згадуване повище Денисюкове «чотирикнижжя»: «Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005». 10 жовтня 2019 року минуло 10 років відходу Професора у засвіти, і за цей час опубліковано багато спогадів про нього, його життя та наукові студії. Багато з них зібрано у Збірнику на пошану педагогові і вченому: «Не попіл слів, а серця жар…»⁴, де опубліковано літературознавчі та фольклористичні статті про вивчення наукової спадщини Денисюка, передусім франкознавчого доробку. Ще одним етапним кроком у вшануванні і вивченні «цілого» Ментора безумовно стануть матеріали Всеукраїнської наукової конференції до 95-річчя від дня народження професора Івана Денисюка (1924–2009) – «Карбівничий думки й Слова», що відбудеться 12 грудня 2019 року на філологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка.
У згадуваному повище інтерв’ю професор виправдано гордо розказав про себе і свій педагогічний шлях: «До університету я вступив у 1948 році… …Позаду було навчання в польській, російській, українській школах, у педучилищі і фронтові дороги. Довелося воювати на Сандомирському плацдармі, де був тяжко поранений. У 1953 році закінчив університет і склав екзамени до аспірантури, з тих пір і працюю в університеті. Захистив кандидатську і докторську дисертації. Майже всі викладачі – філологи університету є моїми учнями»⁵. Він мав безумовну рацію, коли так говорив. «Найбільшою радістю було спілкування зі студентами, "молодими духами", як їх називав. З якою гордістю говорив про сорок припливів і відпливів студентських поколінь, до яких був причетний! Професор був неперевершений у своєму улюбленому курсі – історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.»⁶, – слушно відзначає відома дослідниця літератури Лариса Бондар, упродовж багатьох років – директор Інституту франкознавства, який засновував І. Денисюк, його співробітниця й палка опонентка-послідовниця. Сам же він дуже шанував і гордився своїми Вчителями, серед яких передовсім називав М. Возняка, С. Шаховського, В. Лесина. Зразком учнівського пошанівку свого вчителя є стаття-спомин про Михайла Возняка, опублікована у львівському журналі «Дзвін» 2004 року (№ 9. – С. 86–98), у якій проаналізовано багатогранні «домени» незвичайної особистості «академіка з легенди», котрого, як відомо, ми вважаємо засновником наукового франкознавства, автором самого терміну «франкознавство». А вже у 1990-му році його учень Іван Денисюк окреслив сучасну парадигму франкознавства, яку й, ставши знаковою фігурою, успішно реалізовував. Учений створив свою «стереометричну» франкознавчу наукову школу, трансформував евристичний етап (який ми справедливо асоціюємо із постаттю того ж М. Возняка) та неминуче ідеологізоване вивчення доробку «Каменяра» радянського періоду в справді поліфонійне освоєння спадщини «Мойсея». «Настав час висвітлити велегранну й монументальну постать справжнього, несфальшованого й неокраденого, Франка-письменника з власною філософською та мистецькою системою, котрий сказав своє оригінальне слово у фольклористиці, літературознавстві, політекономії, історії, шкільництві, а був ще й політиком, суспільним діячем, журналістом і видавцем, передусім же – керманичем літературного руху»⁷.
Власне, за чверть віку в Україні було сформовано «китицю різнобарвних індивідуальностей» учених-франкознавців, головно учнів Денисюка, які фактично реалізували накреслений план наукового пізнання справжнього Франка майже у всіх царинах його монументальної спадщини. «…Найстабільнішим жанром франкознавчої праці має стати проблемно-синтетична монографія про окремі роди, жанри і види художньої творчості письменника та про певні сфери, в яких себе проявив цей видатний суспільний діяч і мислитель. Сьогодні по-особливому зацікавлюють нас мовознавчі концепції Франка, і вони вже вивчаються на деяких кафедрах Львівського університету. З інтересом зустрів би читач монографію про Франка-історика, фольклориста, етнографа, економіста, написану в перебудовному ключі. А проблема “Франко і шкільництво” виходить на найактуальніші ділянки нашої освітньої ниви»⁸, – визначив франкознавець й оптимальну, на його думку, форму і методологію нового прочитання чи перепрочитання Франкового доробку. Шкільне франкознавство, а попросту лектура Франкових текстів для школи, завжди була об’єктом пильної уваги філолога. У постійній увазі до шкільного вивчення літератури як основи мистецького й наукового розвитку, поступу національної духовності, Денисюк мав за приклад свого патрона – Івана Франка, його педагогічні концепти, тому методика шкільного франкознавства, вивчення літератури у школі особливо цікавили університетського вченого. Ще з 50-х років Денисюк активно ангажувався у навчальний процес, зокрема давав свої пропозиції щодо вивчення текстів Франка у школі.
Важливою компонентою шкільного вивчення української літератури, якою переймався Іван Денисюк, був супровід процесу навчання сучасними посібниками і підручниками. Звісно, як викладач-практик він розумів, що дуже небезпечною є своєрідна фетишизація підручників, адже жоден з них не зможе замінити «живого навчання» (вислів Романа Інґардена), а може бути лише додатком, засобом, підручним матеріалом. У літературній освіті основою і першоджерелом завжди має бути текст художнього твору та індивідуальна інтерпретація реципієнта, однак в умовах сучасного інформаційного суспільства неминучою і необхідною є різноманітна допоміжна література, яка дозволить учням узагальнити та систематизувати набуті знання, вкаже додаткові джерела для поглибленого вивчення конкретної теми, надасть змогу перевірити рівень засвоєння матеріалу шляхом виконання оригінальних контрольних завдань. У сьогоднішній школі основним адресатом підручників є такі учні, які цінують і вміють здобувати систематизовані знання, але водночас хочуть, щоби інформація не домінувала, а вивчення її мало динамічний, відкритий характер; щоби навчальна книжка «заводила», інспірувала, залишала поле для їхньої самостійної інтерпретації, тому акцептуватимуть лише підручник оригінально укладений, з виразним авторським обличчям, що представлятиме різні погляди на певну проблему, забезпечить можливість вибору. Власне, і про це також писав Іван Денисюк: «І, нарешті, справа посібників для учнів та вчителів середньої школи для вивчення Франка. Старі “методички” застаріли, нових мало… …Яким має бути посібник для вчителя-словесника? Мабуть, це теж повинна бути радше добірка малодоступних і цікавих матеріалів, а не готові рецепти усіх уроків з теми “Іван Франко”. Інша справа – зразки аналізу деяких творів, зокрема, таких складних, як роман “Перехресні стежки”»⁹.
І тут треба підкреслити, що головно зауваги Івана Денисюка до викладання української літератури у школі, чи, точніше, вся дидактична система, перегукується із педагогічними принципами самого Івана Франка, базована на них, а ці погляди на вивчення української літератури в школі є універсальними і позачасовими. Візьмімо хоча ж би оцінку вивчення одного із улюблених для педагога Франкових текстів – історичної повісті «Захар Беркут», котру нарешті повернули у програму ЗНО, а фактично і реально у шкільну програму. За методологією Франка, який так само не терпів «куття», перечитування і переказування прочитаного без критичного аналізу і переживання, Денисюк вказував на недолугу методику навчання літератури у виконанні некомпетентних вчителів: «Трохи краще опрацьованi образи повiстi “Захар Беркут”, хоч перший урок, присвячений вивченню цього твору, невдалий. Уявiмо собi його хiд: читай – переказуй, читай – переказуй... Одноманiтно, нудно!»¹⁰ Денисюк, як і його великий патрон Іван Франко, одним із головних завдань школи вважав вироблення критичного ставлення учнів до навколишнього світу, набутого внаслідок самостійного сприйняття, емоційного переживання і співпереживання, постійної праці інтелекту й духу, серця, душі. Бо ж у вивченні літератури важливою є не кількість інформації про текст чи життєпис письменника, а чуттєва пам’ять, здатність мати власне судження про життєві ситуації, вміння бачити й відчувати красу в усіх її виявах, розрізняти добро і зло, володіти своїми «духовими органами».
Отут варто ще раз згадати класичну методологічну формулу від Івана Франка з оповідання-методички «Борис Граб»: «Основою літературної освіти є текст». Франкові постулати про те, що основою літературної освіти має бути безпосереднє пізнання художнього твору, а допомогою у цьому мають служити життєписи письменників, їхні мемуари та спогади сучасників, листування та інші «живі» документи епохи, безперечно були відомі і близькі Іванові Денисюку, який весь час тішив студентів і колег невідомими чи маловідомими фактами із особистого і творчого життя письменників, розкриваючи «подвійне коло таємниць» їхньої белетристики. Франкознавець та учень Франка, як і його великий учитель, завжди досконало володів предметом обговорення, демонстрував літературознавчу ерудицію і толерантність, доступність викладу, був демократичним у спілкуванні з своїми студентами. Для нього важливим було емоційне, власне, своє, передумане і переболіле сприйняття тексту. Тобто, можемо впевнено сказати, що Денисюк не був апологетом репродуктивного навчання, заучування і переказування інформації, а прихильником проблемного, розвивального навчання, індивідуального сприйняття. При тім багато уваги приділяв формі навчання, формі твору, не будучи при цьому формалістом. Педагогічна майстерність Денисюка зростала паралельно з літературознавчими здобутками, однак найбільша його робота, звісно, була у студентських аудиторіях, у безпосередньому спілкуванні та плеканні кількох генерацій українських філологів.
Є у Денисюка блискучий зразок інтерпретації цього чи не основного педагогічного твору Франка – оповідання «Борис Граб». Аналіз тексту через призму зацікавлення читача, для розкриття саме школярських проблем і питань, роздумів про учителів і учнів, їхній взаємовплив. Найголовніше, що Денисюк виділяє в тексті класика, – це незвичайна особистість і вчителя, і учня: «Борис Граб – герой однойменного оповідання – вже гімназист. Оповідання це – уривок з повісті “Не спитавши броду”, але воно має самостійне значення з чітко окресленою проблемою виховання. Франко показав вдумливе й тактовне шліфування сільського самородка добрим педагогом. Те, що насторожувало неписьменних селян у “Малому Мироні” – проблиски самостійного мислення дитини, стає основною цінністю для вчителя Міхонського у його стосунках з Борисом. Вчитель виховує свого учня фізично, морально, естетично, але основний акцент кладе на виховання самостійності мислення, на гімнастику мозку. Письменник дає блискучий урок самостійного аналізу художнього твору. Розглядає його як складну, сливе невичерпну структуру, яку треба освоювати, розкривати на різних рівнях – сюжетному, на рівні художніх деталей, оцінки ідей, зв’язку твору з його часом. Привчає Міхонський здібного учня від планіметричного прочитання тексту іти до стереометричного його осмислення»¹¹. Так і ментор Денисюк намагався літературний твір розглядати переважно як сферу читацьких зусиль, естетичного самовираження, вважав, що функціонування художніх творів у читацькому колі і суспільному житті не можна пояснити без пізнання їх внутрішніх особливостей. Професор завжди рекомендував комплексне застосування методів аналізу твору, коли у процесі використання таких шляхів один з них, як правило, буде провідним, інші – допоміжними: із них використовують лише окремі прийоми, що обумовлено особливостями виучуваного твору, рівнем літературної освіти учнів, метою уроку і т.д. Чимало рецептів вичитуємо із методичної спадщини Івана Денисюка, адже залишив він багато рецензій і відгуків на педагогічні книги, збірники, видання, написав більше десятка передмов до шкільних і університетських підручників, є автором не одного підручника і посібника з української літератури, багатьох університетських навчальних курсів і спецкурсів, методичних вказівок, програм, розділів в «Історіях літератури».
Денисюк як лектор ніколи не переказував матеріалу з підручників історії літератури, оминав банальну інформацію, «не доводив, що сонце сходить на сході!» І, безумовно, справедливими щодо нього є слова Віктора Гюґо, який вважав, що оратором може бути лише той, хто сам пише свої промови. Особливо оригінальним, авторським дидактичним прийомом професора було ілюстрування навчальної теми історією з життя (власного, знайомих, письменників), коли ця неповторна інкрустація ставала елементом лекції. Цих «історій» (тепер із життя самого Денисюка!), що стали справжніми легендами, на факультеті знають і переказують сотні, та все ж таки основою його викладів було феноменальне знання і скрупульозний аналіз текстів, які він, до речі, завжди перечитував перед лекціями. Отака «розхристаність» (означення Лариси Бондар – В. М.) була особливістю менторського стилю викладача літератури, ознакою вільного лету його думки, широким полем для продуманої, підготовленої імпровізації і мимовільного асоціативного експромту, що ставало можливим на ґрунті системного знання світової літератури й неповторного авторського проникнення в українські тексти.
Якщо використати відому образну паралель, то Денисюк був викладачем-художником, а не фотографом. Він звертався до студентської аудиторії із самобутнім продуктом, він не був «акустичним знаряддям», що усно передає те, що запозичив із книжок. Усе було пережите, осмислене, авторизоване, а, перефразувавши сентенцію Івана Франка, «тому змісту була й форма відповідна». Професор органічно поєднував три основні стратегії навчання у вищій школі: цікаво розповідав студентам «готові», доконані знання словесними методами; стимулював і спонукав слухачів самостійно здобувати знання засобом розв’язування теоретичних та практичних літературознавчих проблем через дослідницькі та обсерваційні методи; матеріали лекції спрямовував на розвиток та засвоєння емоційних знань, що особливо важливо під час літературної освіти.
Якщо ж конкретизувати неповторну лекторську манеру професора Денисюка, то відзначу декілька складових його викладацької практики. Він умів мобілізувати увагу аудиторії одразу ж, зробивши короткий та виразний вступ до лекції, нагадавши загальні висновки чи тези попередньої зустрічі. Що особливо важливо – це були розмови справді про літературу, про тексти, а не про історію літератури, професор ніколи не перевантажував розповідь надмірною кількістю дат, фактів, цитат, підтримував «вогонь» безпосереднім аналізом творів, простотою і ясністю аргументації, чергуванням індукції та дедукції, застосовував апперцептивний виклад. Класичний вислів Яна Коменського («Говорити лише тоді, коли тебе слухають») реалізовував ліберально: дисципліну не «наводив» – його просто цікаво було слухати, стежити за контрапунктами та лейтмотивом доповіді. Лекції легко було конспектувати, бо структурував їх, завершуючи окремі частини влучними формулюваннями. В арсеналі І. Денисюка безумовно домінував продуктивний метод навчання, що передбачав спільне здобуття знань учня з учителем. В епоху, в яку жив Денисюк (а це справжня епоха – понад 60 років наукової і педагогічної діяльності), традиційне навчання зазнавало істотних змін на всіх стадіях навчального процесу. Сьогодні нові технології не тільки забезпечують новими засобами та ресурсами, а й змінюють самі способи комунікації між вчителем та учнем, однак постать вчителя, його особистісний шарм завжди буде визначальним.
Для теперішньої освіти ХХІ ст. у глобальному вимірі зовсім не характерними, а навіть ворожими стають однаковість та уніфікація, так бажані для тоталітарних суспільств донедавна і тепер. Визначальними і перспективними стають унікальність і розмаїття, а це все ще важко сприйняти консервативному українському соціуму. Тому такі викладачі, як Денисюк, які дають бачити по-новому, творити нове, не боятися висловлювати власну думку, розвивати творче начало, мають визначати майбутнє української європейської освіти. Деякі педагогічні істини і постулати є направду вічними, і як тут не покликатись на авторитет (це неправда, що авторитети сьогодні не працюють!) Івана Франка, який у передмові до «Порадника для читачів» ще 1891 року сформулював винятково містке концептуальне завдання для розвитку України: «Нам здається, – повторюємо тут, впрочім, думку загальнозвісну, що поки наша освіта і література не станеться наскрізь інтернаціональною по свойому змісту і методу, поти у нас не буде національної освіти і літератури (виділення Франкове – В. М.); поки наша інтеліґенція не набереться всесвітніх думок і поглядів, наукових та естетичних, поти не станеться справді національною інтеліґенцією, а буде карикатурою або невдачною копією раз польської, то знов угорської або російської інтелігенції»¹².
Отож, підсумовуючи, можна впевнено стверджувати, що сьогодні для освіти важливим є не повторення та заучування напам’ять, а ініціатива та індивідуальність, власне бачення і власна думка. Потрібно позбуватися отої «інвалідності однозначності», втілювати реально неперервність навчання, розвивати творчий потенціал людини, комунікативні вміння. Тобто ті якості, які були визначальними для неповторного індивідуального стилю Професора-Характерника. Повернення до універсальних цивілізаційних цінностей та висновування з них навчальної аксіології в національній педагогіці передбачає безумовне збереження і вивчення дидактичної спадщини таких оригінальних Менторів, як Іван Денисюк.
______________________
¹ Див.: Микитюк В. І. Менторські стратегії Омеляна Огоновського та Івана Франка: аналіз і синтез // Українська філологія : традиція та сучасність = Ukrainian Philology: Traditions and Modern Age: зб. наук. праць (до 160-річчя заснування кафедри української словесності у Львівському університеті). – Львів: ЛНУ імені І. Франка, 2013. – С. 281–293. – (Серія «Українська філологія : школи, постаті, проблеми»; вип. 14; число 1; 634 с.).
² Денисюк І. «Не спитавши броду» як роман виховання // Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Т. 2. – Львів, 2005. – С. 174–191.
³ «Scribeo, ergo sum». Розмова Данила Ільницького з Іваном Денисюком // Ярослов. – № 2, грудень 2004 – січень 2005. – С. 6.
⁴ Іван Денисюк: Не попіл слів, а серця жар… : збірник наукових праць та матеріалів. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2018. – Вип. 17. – 384 с. (Серія «Українська філологія: школи, постаті, проблеми»). Також і статті автора цих рядків: «Майже всі викладачі-філологи університету є моїми учнями». До 90-річчя від дня народження Івана Денисюка / Володимир Микитюк // Дивослово. – К., 2014. – Число 11. – С. 54–59; Іван Денисюк: «Професор-характерник» або «Вчитель учителів» / Володимир Микитюк // Іван Денисюк: Не попіл слів, а серця жар… : збірник наукових праць та матеріалів. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2018. – Вип. 17. – С. 243–259.
⁵ Іван Денисюк: «Володіти мовами нелегко. Навіть рідною» // Львів, Високий замок, 1 липня 2004 р.
⁶ Бондар Лариса. З науково-педагогічної спадщини Івана Овксентійовича Денисюка // Українське літературознавство. – Львів, 2011. – Випуск 73. – С. 237.
⁷ Денисюк І. Перебудова і франкознавство / Іван Денисюк // Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 т., 4 кн. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження. – С. 218.
⁸ Там само. – С. 218–219.
⁹ Денисюк І. Як помістити Франка за шкільною партою? // Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження. – С. 298.
¹⁰ Денисюк І. Іван Франко в школі. Рецензія // Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці:
У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження. – С. 388.
¹¹ Денисюк І. На далеку дорогу життя Франкове візьмемо слово (Вступна стаття до вибраних творів для школярів середнього віку)// Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження. – С. 292.
¹² Франко І. [Уривок передмови до задуманого «Порадника для читачів»] [1891] / Іван Франко // Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Іван Франко; редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 2008. – Т. 53: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці, 1876–1895 / ред. тому Є. К. Нахлік. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 604.
12.12.2019