Насамперед зізнаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним: не люблю українське кіно. Не люблю з великої любові. Бо достатньо добре обізнаний із світовим кінематографом і можу порівняти. (Звісно, що в історії нашого національного кіновиробництва знаю декілька винятків, декілька –   можливо, десятків? –  фільмів гідних усякої пошани, але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок). Не люблю за штучний мелодраматизм та провінційність, почуття меншовартості і вторинності, епігонство і сентименталізм, бідність бюджетів і неприродність мовних партій іншомовних у побуті акторів… І довго ще можна признаватися у своїх гріхах або ж конкретизувати та плакати над історією того, чого не люблю! Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, однак передусім мені цікавим є саме український кінематограф, і позбутися цієї цікавості не можу та й не хочу.

Маю надію, що компетентні читачі впізнали цю алюзію, цей художньо-стилістичний прийом, розрахований на їхню кмітливість, а необізнаних з Франковою передмовою «Дещо про себе самого» до збірки «Галицькі образки» (1897, польською мовою) відсилаю до оригінального класичного тексту у пʼятдесятитомовикові [т. 31, с. 28–32]. Прошу вибачити за нахабство із парафразуванням знакового тексту великої людини, що викликав у свій час звинувачення у «зраді» та «знеславленні України перед усім світом» (Ю. Романчук, «Смутна поява». «Діло», 1897, ч. 97). Врешті, не зайвим, а вельми корисним буде простудіювати ще раз всім нам Франків вірш «Сідоглавому» та «Декілька афоризмів у альбом «Ділу», прочитавши його статтю «Смутна поява» в ч. 97». Але не про це йдеться: український епічний фільм «Захар Беркут» за однойменною історичною повістю Івана Франка українського режисера Ахтема Сеітаблаєва та американця Джоні Вінна абсолютно не знеславлює Україну перед усім світом! Радше навпаки – прославляє! Загалом враження досить позитивне: нечуваний для українського кіно бюджет фільму, фахові голлівудські та українські актори, вдала піар-компанія і менеджмент, оригінальний «океаноельзівський» саундтрек, багаті (подекуди – «забагаті») костюми і декорації, чудові карпатські краєвиди, переконливі і професійно зняті батальні епізоди, справжній «екшен», багато любові і життя, трохи замало гумору, але це вже закони жанру… Ще раз і ще раз наголошу – фільм сподобався, подивився його із задоволенням, бачив схвальну рецепцію глядачів (головно – молоді), тому мої субʼєктивні критичні зауваги спрямовані саме на розвиток та перспективу українського кіно.

Як відомо, «Захар Беркут» Сеітаблаєва і Вінна – це вже друга екранізація повісті Івана Франка. Першу здійснив в 1971 році український режисер Леонід Осика. Деякі паралелі і зіставлення неминучі і корисні, та й не завжди сучасні інтерпретатори класичного тексту є переконливішими. Однак – «по колєйці». Виконавець однієї із головних ролей Захара Беркута Роберт Патрік продемонстрував переконливу, на високому регістрі гру. «Термінатор-2» показує нашим артистам зразок солідної, без метушні, на рівні погляду, поруху, жесту акторську майстерність. Хіба що недостатньо «старий», як на мене, бо у Франка він справжній 90-річний старець, який помирає, бо прийшов його час. Його дружина, мама братів Беркутів, Рада – однозначно слабкий, статичний образ, штучно уведений як архетип берегині. Акторка відверто «переграє», непереконлива і трафаретна, а костюмери і гримери створили їй доволі карикатурний  імідж… Чи не єдиний (недоречний!?) сміх у кінозалі викликає сцена її смерті, вибачте за це оксюморонне речення! Мертва Рада дихає, – і це виразно помітно глядачам, хоча це швидше огріх операторів. Акторка Елісон Дуді не виправдовує своєї присутності у сценарії ані своєю кіношною історією, ані акторською майстерністю. Уже ж на цю роль серед української акторської братії (власне – «сестрії») предостатньо претенденток, які би не збіднювали, а збагачували ансамбль фільму. Взяти хоча б Аду Роговцеву чи старшу Сумську. Чи десятки інших українських театральних і кінових майстринь, які б глибинно та органічно «прожили» цю роль. Таке враження, що потрібна була лишень для сцени передачі Мирославі прикраси-благословення, сімейної реліквії жіночого роду Беркутів, чудової і пишної підвіски (обруча з підвісками?) на голову. І цей епізод-естафета ну дуже вже нагадує колізію із фільму «Патріот» Мела Гібсона, коли Бенджамін Мартін (М. Гібсон) вручає нареченій сина Ґабріеля (Хіт Леджер) підвіску у вигляді полярної зірки, що залишилась від його матері…

І Томмі Фленаган у ролі Тугара Вовка, й Алекс Маккнікол у ролі Максима Беркута, і Поппі Дрейтон  (Мирослава) повністю «відпрацювали» свої гонорари в українському фільмі. Хіба що оцей сценарний сучасний хід, коли тендітну дівчину зробили справжньою «амазонкою», яка разом із чоловіками бʼється й убиває нападників у бою, викликає певне здивування і недовіру. Хоча треба визнати, що постановка і відтворення батальних сцен, зокрема й за участю Мирослави, дуже професійні і просто небувалі за якістю для українського кіно! Це подобається глядачам, є закономірним і виправданим законами жанру, а захоплення режисерів цими «виграшними» бойовими епізодами призводить до деякого сповільнення розвитку дії в основній частині стрічки. Щодо ж «мілітаризації» образу Мирослави, то тут, на мою думку, спрацював отой славно(сумно?)звісний голлівудський «квотний» підхід, що передбачає присутність у сценарії представників різноманітних меншин, неповносправних і, звісно, гендерної рівності. Нічого не маю проти, напевно це і спонукало зробити сценаристів Мирославу видатною мушкетеркою-фехтувальницею, однак хіба це справедливо стосовно Франка? Його образ сміливої і відчайдушної дівчини-патріотки, яка вміє і по-справжньому кохати, і любити свою землю, і зробити метавки-катапульти, які знищують ворогів у кітловині, більш повнокровний.

Окремо хочу відзначити органічність Роккі Майєрса – виконавця ролі Івана Беркута. Упродовж фільму складалося враження, що це український, «наш» хлопець! Зʼявлялося відчуття, що «я його десь бачив!», настільки природним і переконливим є його образ. На жаль, переконливим окрім сцени «умирання» і прощання з Іваном: дуже вже трафаретна, із почерговими підходами і прощаннями батька, дружини, сина. Уже би подивились краще на сцену прощання з батьком малого Воллеса у того ж Мела Гібсона у «Хороброму серці», адже цей фільм є безумовним зразком для режисера (ів?).

Суто сценарний прийом, режисерський хід – уведення в фабулу нового, не-Франкового персонажа для прискорення, наповнення і динамізації розвитку сюжету (мовлю про Богуна, актор – Олівер Тревена) в цьому випадку «зіграв», удався. Типаж українця-східняка (майже запорожця 13 ст.!), благородного відчайдуха і волоцюги є доволі колоритним та індивідуалізованим. Чого варті його зіпсуті зуби! Логічною є його поява на карпатських теренах як монгольського бранця, прагнення реваншуватись Максимові за порятунок, однак ця сюжетна лінія так і не прояснена та не доведена до логічного завершення – Максима рятує (як і в оригінальній повісті Івана Франка) Тугар Вовк. Чи ж все таки мені варто уважно передивитись фільм ще раз?! Знову ж таки, виникає підозра, що сценаристи прагнули (і не змогли!) втілити в українській кіноверсії класичний голлівудський і не тільки прийом – обітницю віддячити за врятування життя тим самим, що тільки і звільняє врятованого від добровільно взятого зобов’язання. Ідеальним прикладом такого сюжетного девізу-мотто є образи Мавра і Християнина у виконанні геніального Моргана Фрімана й Кевіна Костнера у фільмі Кевіна Рейнольдса «Робін Гуд: Принц злодіїв». Як мені видається, образ Богуна уведений у художню тканину фільму також і з дидактично-моралізаторською метою, певною мірою пропагандистською й ідеологічною, що її ми звикли артикулювати гаслом «Схід і Захід разом!» І це правильно, й це чудово, бо хоч частково таким робом ідею соборності України, національної свідомості та єдності від часів середньовіччя означено, і то без фальшивого пафосу та моралізаторства.

А зараз про українських акторів. Образ німого силача коваля Петра є архетипним і, знову ж таки, перегукується із Гібсоновим другом дитинства і побратимом Воллеса із «Хороброго серця» чи «Маленьким Джоном» «Робін Гуда» Рейнольдса. Врешті, паралелі (саме паралелі!) можна проводити із десятками літературних і кіногероїв, але варто роль і виконання Андрія Ісаєнка відзначити знаком плюс. Усе ж таки, – особливо «ріже вухо» оце таке невластиве для бойків-тухольців звертання «Петрó» замість звиклого та органічного для українців «Пéтре»! Загалом якісним дубляж назвати важко, бо дуже часто саме від такої «озвучки» «шляк трафляє», як кажуть волиняни, і це не дає змоги насолоджуватись грою акторів. Переконаний, що мовою оригіналу, тобто англійською, вийшло краще! Це дивує, адже після «Піратів Карибського моря» була вже надія, що навчились не просто дублювати, а робити це майстерно та краще оригіналу. А тут такий текст, – і на «трієчку».

Роль  Аліни Коваленко  (Росана – дружина Івана Беркута) доволі епізодична та дуже статична, попри це здається, що акторка років сорок відпрацювала у львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Ознаки тої ж стилістики (передовсім мелодраматизм та якась трафаретна штучність, неприродність, я би сказав – «акваріумність») видно в епізодичному персонажеві українського уже актора-корифея Олега Стефана (Левко). Натомість подобається манера гри Олега Волощенка (Гард). Можливо тому, що мало говорить, а багато бʼється… Я вже відзначав повище майстерність спецефектів та постановку поєдинків. Решту українських  акторів виконують ролі другого і третього плану, тому важко когось вирізнити. Хоча так звана «масовка» справляє дуже гнітюче враження: якісь механічні рухи та застиглі обличчя у сценах святкування, або ж «приречене» уповільнене плентання тухольців під час евакуації поселення. Однак це швидше питання до операторської і режисерської роботи, а також до бюджету фільму. І, звісно, варто відзначити те, що дуже добре зіграли актори у ролях монголів-наїзників: Цегмід Церенболд (Бурунда), Аян Отелберген (Нергуй), Єржан Нуримбет (Мерке) та ін. Це вже не безлика та аморфна «монголо-татарська орда», як ми звикли сприймати з радянської історіографії, а передовий корпус наймогутнішої у свій час завойовницької армії.

Щодо операторської майстерності, то вона для історичного бойовика достатня, однак мальовничі карпатські краєвиди у комп’ютерній графіці, а – точніше, – спосіб їхньої подачі, також вже ну дуже нагадують гірську Шотландію із «Хороброго серця»! Між тим, реальні гуцульські чи бойківські місцини дуже характеристичні і привабливі. Єдине, на що хотів би вказати режисерам, це досконала (занадто!) геометрія та зовсім вже неправдоподібна «новизна» тухольського села. Хай би вже таким маєстатичним і багатим був дім Тугара Вовка, що є логічним і зрозумілим, однак бездоганний екстер’єр житла українців 13 сторіччя більше нагадує сучасну еколокацію у Карпатах. Врешті, як і одяг кіногероїв, особливо у жіночих персонажів. Ну нехай вже на святкуванні, на яке Максим приводить Мирославу. Хай вже вирізняється одягом дочка боярина, проте оці полотняні «намітки» на головах жінок і дівчат з якимось міні-коронами, прикраси-підвіски у матері-Ради та Іванової дружини Росани на кожен день викликають здивування! Зовсім не є прихильником того, щоби для «реалістичності» одягати кіногероїв у лахміття, однак знову ж таки – Максимові «мануфактурні» штани у «ялиночку» в середньовіччя викликають щонайменше усміх.

 У контексті проблематики образу Богуна, роботи сценаристів (українець Ярослав Войцешек, американець Річард Ронат) постає ще одне запитання: чи ж варто було саме так змінювати Франків сюжет, коли тухольці зупиняють величезну монгольську армію, що прагне прорватися у Європу з метою грабунку і поневолення? Сценарій фільму показує це трохи інакше – головно шалене прагнення особистої помсти монгольського хана за смерть сина. Це значно понижує у фільмі глобальність і значення протистояння-самопожертви тухольців та інших карпатських праукраїнських громад для порятунку і захисту сусідніх європейських народів, роль цивілізаційного щита для Європи, що наголошував власне й Іван Франко в першотворі, у повісті «Захар Беркут». Як можна було не наголосити на паралелях із сучасною українсько-російською війною, коли Україна знову і знову захищає європейську цивілізацію, знову протистоїть новітній орді на крайніх рубежах новітньої азійської експансії?! Правда, вже не на берегах Опору і Стрия, а Сіверського Дінця…Тим більше, що одним із режисерів був автор «Хайтарми», «Кіборгів», виконавець головної ролі у фільмі Нарімана Алієва «Додому» Ахтем Сеітаблаєв! Я категорично проти того, щоб фільм виконував нав’язливу пропагандистську чи контрпропагандистську функцію, ставав «агіткою», адже це майже неминуче призводить до нівеляції художньо-естетичного рівня і зворотного ефекту, однак хоча б пунктирно окреслити місце й історичний саме український контекст треба було обов’язково. Надто вже вихолощеним та підкреслено аполітичним і безнаціональним вийшов цей «The Rising Hawk», цей «Яструб, що піднімається»! Надто вже орієнтованим на те, щоб стати тільки вдалим комерційним проектом, яскравим історичним бойовиком, розважальним історичним «екшном», що і мали на меті передусім голлівудські продюсери.

Розумію й акцептую той факт, що успішне «просування» української кінопродукції по всьому світові (а підписані вже сьогодні угоди про продаж прав на прокат в  Іспанію, Францію, Італію, Південну Корею, США, Японію, Індію та Молдову) само по собі є причиною для задоволення, пропагує українську культуру, та все ж…Навіть в анахронічному за технічними засобами на сьогодні фільмі Леоніда Осики 1971 року в умовах комуністичної цензури Захар Беркут (актор Василь Симчич) на пропозицію монгольського хана пропустити його військо в обмін на життя Максима відповідає: «Що буде з людьми за Карпатами?» Чим не європейська солідарність, чим не європейські цінності? І зовсім вже сміливими і крамольними для радянського часу були висловлені у суперечці полоненого Максима Беркута з монгольським ватажками слова про цінність для людства збереження кожного окремого народу, рідної мови, антитоталітарні мотиви у фразах про особисту свободу і волю нації-громади на противагу володарюванню Чингізхана і всіх майбутніх тиранів і «вождів»! Чогось подібного дуже мало у сучасній кіноверсії Франкового твору, попри основне гасло-складан фільму – «У свободі моя сутність». Виникає думка-підозра, чи не свідома це самоцензура у контексті «краще не дразнити звіра», у сенсі теперішню комісію із державного фінансування виробництва фільмів? Точніше і більш прямолінійно про це від знаменитого знавця людських пороків, вад і ґанджів суспільства та ерудита Юрія Винничука не сказати:

Живу і бажаю своїм... та чому лише своїм... ворогам України здохнути. Бо цей шлях, на який ми ступили, називається шляхом ганьби і зради. Шлях прогинання перед кремлівським миршавим карликом у всьому. І в тому, що вже не йдемо в НАТО, щоб не дратувати сусіда, і навіть в тому, що вже не будуть фінансувати окремі фільми, які можуть образити того ж таки сусіда.  

 

Список фільмів, які отримали державне фінансування, раптом перелопатили. Відтак викинули звідти не лише фільм за моєю повістю «Діви ночі», мультфільм «Місце для Дракона», але й фільми про Лесю Українку, Олену Телігу і Голодомор, натомість вибрали якусь примітивну комедію «Мамахохотала» слуги наброду, яка взагалі не пройшла пітчинґу.  

 

Та не це мене найбільше обурює, а те, що відкинуто фільм «Конотопська битва» Ахтема Сеітаблаєва, чий «Захар Беркут» б'є всі рекорди.

 

 Бо як же ж таке можна знімати! Це ж недружній крок! Адже фільм розповідає, як українці розбили московитів[1].

Безперечно, що перефразовані слова Черчилля про вибір  між війною та ганьбою тут доречні як застереження до політики нашого сучасного українського «Чемберлена», який зі своїм 73-градусним коктейлем все частіше вибирає замість «крові, важкої праці, сліз і поту» угодовство та «прогинання».

Якщо ж вже зіставляти кіноверсії Франкового твору, то треба визнати, що зірковий (за українськими мірками) акторський ансамбль Леоніда Осики зіграв не найкраще, хоча я дуже люблю саме цей фільм із свого дитинства. Навіть геніальний Іван Миколайчук, талановиті Іван Гаврилюк, Костянтин Степанков-Волощук, Борислав Брондуков… Особливо карикатурним та непереконливим був Бурунда-хан у виконанні Брондукова, – чудового актора в комедійному амплуа. Більш колоритним вдався образ Пети в Болота Бейшеналієва, Мирослави – в Антоніни Лефтій. Очікувано переакцентованим у фільмі «доби розвинутого соціалізму» є загальний антикнязівський та антибоярський пафос і соціальні мотиви, закономірно перенаголошеним  є й антихристиянський тембр та апологетика поганства-язичництва, хоча тут вже можна шукати першоджерела у Франковому світогляді часу написання архітвору. Однак відзначити хочу двох основних співтворців фільму поруч з режисером Леонідом Осикою та оператором  Валерієм Квасом – головного художника Георгія Якутовича і сценариста Дмитра Павличка. Звісно, був ще й художник–постановник  Михайло Раковський, якому теж слід віддати належне, однак передусім у фільмі відчитується стилістика геніального Якутовича. Для мене (як уже зазначав повище) однозначно більш художньо досконалими і переконливими є костюми, екстер’єри та інтер’єри у давнішому фільмі. У сучасному праця костюмерів та гримерів заслуговує відзнаки і схвалення, однак екіпірування та одежа ну дуже вже «глянцеві»! Знову ж таки – варто порівняти одяг і броню давніх українців з одежею шотландців та англійців у тому ж 13 сторіччі у Гібсона в «Хороброму серці» чи реалістичність (себто – переконливість) зображення поселень. Щодо ж своєї (звісно субʼєктивної!) оцінки роботи сценаристів, то вважаю фільмовий сюжет Дмитра Павличка кращою адаптацією саме повісті Франка, цікавішим та більш інформативним. Урешті, Павличко не тільки геніальний поет, але й фаховий філолог-франкознавець, який досконало відчитує тексти класика.

Для тих, хто захоче відчути автентику і пізнати справжній вимір повісті «Захар Беркут», рекомендую познайомитись із науковим аналізом твору сучасного франкознавця Миколи Легкого [Повість Івана Франка "Захар Беркут": Спроба стереометричного прочитання // Spheres of culture. Lublin, 2015. Vol. XI. S. 85-94], фрагмент статті якого подано в поклику [2]. А майбутнім сценаристам раджу уважно прочитати й уявити величні й візуально досконалі картини розвʼязки повісті, коли письменник абсолютно переконливо показує і вмотивовує можливість перемоги невеликого (приблизно тисячного) загону тухольців, верховинців і загірян над величезною монгольською армією, що йде підкоряти непокірного Чингізханові угорського Арпада. Священний камінь Сторож, яким перегороджують потік-річку, щоб вода залишалась у кітловині (долині), оточеній зусібіч прямовисними скелями. Метавки-катапульти, тарани-пні, тухольські молодці на плотах із ратищами навколо останніх куп каміння і монголів…Це дуже «кіношні» картини, і шкода, що Франкова уява виявилась незатребуваною в обох кіноверсіях. Напевно, бюджет не дозволив, хоча бачимо, що для теперішнього фільму було збудовано макет ущелини довжиною 200 метрів і власне греблю, яку Сторож руйнує, а вода зносить монгольський загін. Мушу сказати, що «Не вірю!» Гребля новенька і сучасна (як з «Епіцентру»!), втрачається масштабність протистояння та реалістичність картини…

Резюмуючи свої «власні думки» і враження (а це, як вважав сам Франко, краще «правильної думки») про фільм «Захар Беркут» Сеітаблаєва і Вінна, хочу неодмінно зазначити про те, що зовсім не звинувачую авторський колектив у плагіаті, вказуючи на подібні прийоми, паралелі, трактування у голлівудських та українських фільмах. Навпаки, – дуже тішить сама можливість такого зіставлення і порівняння, хоча далеко не завжди (і не скоро буде!?) українська кінопродукція є кращою. Врешті, як писав мудрий Борхес, за останні тисячі років у літературі існує лише чотири сюжети: перший про укріплене місто, яке захищають і штурмують герої, другий про повернення, третій про пошук, четвертий про самогубство Бога. Чи можлива література, а тим більше – кіно, без типізації і шаблонів? Насправді ж змінюється антураж і час дії, а сюжети повторюються. Звісно, Хорхе Луїс Борхес неперевершений у лаконізмі і концентрації сенсів, але базові сюжети виокремлює дуже влучно. Або ж можемо взяти для схеми теорію про основні сюжети, на яких базуються всі міфи та художні твори, Крістофера Букера у книзі «Сім основних сюжетів: Чому ми розповідаємо історії» (The Seven Basic Plots: Why We Tell Stories, 2004): «Перемога над чудовиськом», «З Івана у пана», «Пригода», «Подорож і повернення», «Комедія», «Трагедія», «Відродження». Так чи так, але оборона укріпленого міста чи перемога над чудовиськом із вкрапленнями інших базових сюжетів на основі тексту нашого вічно цікавого Івана Франка вдалась. Загальна оцінка позитивна, зауваження мої від співпереживання, «від великої любові». Фільм «Захар Беркут» Ахтема Сеітаблаєва та Джоні Вінна це ще не «Мерседес», і навіть не «Фольксваген», але вже український «Ланос» з оригінальним двигуном, на якому вже можна мандрувати Європою та світом. Чекаємо фільмів «Додому» і «Конотопська битва».

^[1] Винничук Ю. На шляху ганьби і зради // https://zbruc.eu/node/93181

^[2] Легкий М. Повість Івана Франка "Захар Беркут": Спроба стереометричного прочитання // Spheres of culture. Lublin, 2015. Vol. XI. S. 85-94. «Класифікуючи художню прозу Франка за тематичним принципом, О. Білецький зараховував Захара Беркута до групи творів «про соціальні ідеали Франка» [1, 445]. І. Денисюк дещо конкретизував класифікацію попередника і додав до неї, зокрема, історичний цикл Франкових творів, у якому своє місце посіла повість Захар Беркут [4, 29–42]. Справді, Захар Беркут – повість на історичну тематику, причому інтегральними в ній є теми межисоціальних та міжнаціональних стосунків, а також відносин «особистість – соціум» (поруч із творами Петрії і Добощуки, Boa constrictor, Борислав сміється, Не спитавши броду, Для домашнього огнища, Основи суспільності, Лель і Полель, Перехресні стежки, Великий шум та ін.).

Твір складається з дев’яти розділів. До нього письменник подав епіграф з поеми Руслан і Людмила О. Пушкіна: «Дела давно минувших дней, / Преданья старины глубокой…» Події відбуваються 1241 року в карпатському селі Тухля. Тухольську громаду очолює в повісті Захар Беркут, 90-річний старець, ідеалізований тип суспільного провідника. Таке ім’я Франко дав своєму персонажеві не випадково, адже в царині орнітології беркута описують як великого хижого птаха, котрий гніздиться здебільшого на високогір’ях, зокрема й карпатських. У народі цей птах здобув собі славу короля (царя) птахів за свою силу, гордовиту сміливість і мудрість (вполювати його складно). Р. Горак та Я. Гнатів припускають, що ім’я головного героя повісті могло виникнути від імені Франкового брата Захара, запеклого рибалку й мисливця, котрий одного разу вполював великого беркута й приніс мертвого птаха на нагуєвицьке подвір’я [3, 34]. Франко подарував братові окреме видання повісті (1883) з дарчим надписом, та книжка згоріла при пожежі 1886 р. [3, 154]). Символом-оберегом дому Беркутів у повісті є великий беркут, грізного вигляду котрого побоюються чужосельці. Зрештою, сам Захар Беркут завдяки мудрості й рішучості став своєрідним оберегом тухольської громади.

Він, власне, не лише очільник, а й творець цього міцного й злютованого соціуму. «Громада – то був його світ, то була ціль його життя» [14, т. 16, с. 40], – констатує автор. Замолоду подавшись у Скитський монастир, де від старця Акинтія навчився лікарської справи і де чимало наслухався про громадські порядки в північній Русі, в Новгороді й Пскові, він повернувся до рідної Тухлі не лише лікарем, а й громадянином, котрий мав за мету «віддати ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своїй рідній Тухольщині» [14, т. 16, с. 41]. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази» [14, т. 16, с. 39]. Ідею дружньої й сильної громадської влади («громада була для себе і суддею і впорядчиком у всьому» [14, т. 16, с. 41]), відпорної на впливи князівсько-боярської сили і здатної протистояти зовнішнім агресорам, Беркутові вдалося реалізувати завдяки наполегливій 70-літній праці. Вправний і мудрий оратор («бесідник»), котрий «як заговорить, то немов тобі бог у серце вступає» [14, т. 16, с. 42], він уміє переконувати людей у перевагах громадського життя і зрештою здобуває собі авторитет далеко поза межами Тухлі. Захар дбає не лише про рідну, – не забуває й про сусідні громади, всілякими способами налагоджуючи зв’язки з ними. Так, під його орудою горяни проклали дорогу на угро-руський бік Карпат, економічна користь від якої одразу далася взнаки. Міцну громаду Беркут вважає основою суспільно-політичного устрою Русі, тому стає безкомпромісним захисником громадського ладу від зазіхань князівсько-боярської верхівки. «Упадок вольних громадських порядків у одній громаді, – вважає він, – стає раною, котра приносить недугу, а то й заразу для цілого тіла нашої святої Русі» [14, т. 16, с. 50].

Садівництво, бджолярство й лікування людей – ось повсякденні заняття старого Захара на схилку літ. Повагу й любов серед односельців старий Беркут заслужив своїм безмежним альтруїзмом («життя лиш доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим» [14, т. 16, с. 40]), виваженістю, розумом і жертовністю (у виборі між повною перемогою над монголами і життям улюбленого сина Максима Беркут без вагань віддає перевагу на користь першого). Старий язичник, «один із остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі» [14, т. 16, с. 122], він благає про допомогу Сторожа, оберега тухольців, а в «рішучу хвилю» на «Ясній поляні» (місці, «де діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю» [14, т. 16, с. 122]) молиться до сонця й нагадує співгромадянам останнього з «тих добрих велетнів-сторожів тухольських, про яких добрі діла так само оповідати собі будуть пізні покоління» [14, т. 16, с 124]. Здобувши разом із громадою звитягу над монголами, Захар спокійно відходить із життя, помираючи з вірою у швидке відродження народу: «Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. [...] Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. [...] Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!» [14, т. 16, с. 153–154]. Захар Беркут – один із небагатьох персонажів Франкової прози, котрий помирає своєю смертю, причому з почуттям виконаного обов’язку перед громадою. «Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на “Ясну поляну”, до стародавнього житла прадідівських богів […]. От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки» [14, т. 16, с. 154]».