В пикулицьких бараках діються річи непонятні. Тиф і червінка лютяться там з неможливою силою і нема для них ніякого стриму. Бувають дні, коли смертність доходить до 100 случаїв. А коли приймемо, що число українських полонених, там поміщених, виносить дві тисячі, то легко обчислити, що за добрий місяць Самаританська Поміч в Пикуличах не буде вже мати що робити.

 

Не знаю, чи в якому таборі полонених на світі лучається щось приблизно подібного, це одначе, що тепер в Пикуличах діється, переходить уже усякі границі.

 

Серед таких обставин, які там є, уратувати життя полонених буде дуже трудно. Вони безоглядністю цих, які їх там держать і теперішний стан внутрішній бараків толєрують, є засуджені невідклично на тиф і червінку. О скільки котрий з них ці недуги видержить і остане при життю, це вже його приватне діло.

 

Чому і навіщо польське правління тих нещасливих людей там держать, коли боєвий український фронт не істнує ? Чи цих пару соток знемощілих людей, записаних майже без виїмку на етаті смерти, з яких ледви котрий кріс підійме, дійсно загрожує цілости польської держави? Єж прецінь якісь закони міжнароднього права, а коли українські полонені в дечийому пониманню зпід нього виняті, то є прецінь якісь закони людяности. Для когож вони властиво істнують?

 

Кров стинається в жилах і в голові морочиться, коли подумати, що сотки людей безпотрібно мусять гинути у цвіті свого віку, тому лише, що властям так подобається!

 

Як то, чиж для цих людей нема уже ніякого ратунку? Цеж збожеволіти можна прямо на думку, що живих людей замикається без пардону у масовий гріб, в якому оден мусить дивитись так довго на повільне конання других, аж сам згине!

 

Деж ми властиво живемо, у якій добі? Чиж в польській суспільности совість і почуття людської гідности вже ніколи не відізвуться?

 

Та з цього боку мабуть не так скоро помочи можна надіятись. Але українська суспільність нехай, ради Бога, має якесь сумління і поміч дає негайно, бо кождий день дорогий! Головно розходиться о обувє, одяги і біля. Жертви напливають, це правда, але розмірно поволи, а полонені міжтим вмирають. Темпо мусить бути прискорене, а і поміч мусить бути видатніща, бо інакше ці люде згинуть усі невідклично.

 

Та ще одно: Піддаю гадку, щоби за душі цих, що погибли сього року таборах для полонених, по всіх селах Перемищини в одному дні і о тій самій годині (скажім, в середу 10. ц. м. о г. 9 рано) відправити поминальне Богослуження, на якому, сподіватись можна, являться усі, що їм справа народня остала дорогою. Цеж памяти померших належиться, а при тій нагоді може і для живих щось "капне".

 

Український голос

07.12.1919