Українська література перебуває в жахливому вакуумі, бо нема ані літературних журналів, ані літературної критики. Останній дуже добрий «Кур'єр Кривбасу» успішно спочив у Бозі і, мабуть, вже не воскресне. Є лише кілька сайтів, де публікуються книжкові огляди. Переважно це легкий стьоб без глибшого аналізу.
Але нема також і редакторів. Вони вимерли як мамонти. Жодне видавництво не може забезпечити фахового редактора, після якого вам не було б соромно за свою книжку. Пропонують шукати самим. Але тут постає питання: за чий кошт? Хіба за свій, бо окремі видавництва платять за редагування такі копійки, що ніхто з поважніших редакторів і не береться до діла.
А тому рівень української літературної мови просто жахливий як у книжках, так і в дубльованих фільмах. На будь-яку заувагу авторові чи редакторові, що такого слова в нашій мові нема, тобі тицяють під ніс наші словники – де, авжеж, ці слова є. Особливо це з успіхом практикується серед саморобних філологів на фейсбуку: от ви кажете нема – а от же ж є!
Звісно, що є, бо після 1933-го почався тотальний наступ на українську мову з тим, щоб якомога тісніше зблизити її з російською. Безліч невинних слів, які мали відмінності в порівнянні з російськими, нещадно виполювали і страчували. Деякі все ж потрапляли до словника, бо вжиті були класиками, але їх запихали на самий край з обов’язковою позначкою «редкое», «розговорное», «устревшее», «обласное», «вульгарное», «архаизм».
Саме таким фальшованим словником виявився зелений «Російсько-український словник» М. Калиновича (насправді відомий мовознавець і перекладач М. Калинович там був лише для годиться, справжні фальсифікатори вказані на останній сторінці – Н.І. Шарапова, Н.С. Васільєва, Л.В. Лукашкіна), що вийшов у 1948 р. і був перевиданий у 1962-му, як і «Орфографічний словник» (чому не правописний?), що до 1962 вже витримав 5 видань. Останній мав наклад аж 250 000 примірників, тоді як інші словники задовольнялися кількома тисячами. Обидва словники стали для всіх притомних українців справжнім пугалом. У них українським словам часто надавали зовсім іншого значення. Так, глупа (ніч) ставала дурною, а вертіти (хвостом) тлумачилося як «сверлить».
Той перший великого формату й зеленої барви досі в мене зберігся, але я вже до нього не заглядаю. Недарма ж його прозвали російсько-російським.
У передмові до шеститомного українсько-російського словника, що почав видаватися 1953 р., а завершений був у 1963-му, читаємо: «Вказівка тов. Сталіна зобов’язує вносити до словника нові (в цьому випадку російські, – Ю. В.) слова... Редактори виходили з основоположних вказівок Й.В. Сталіна... і цей словник відбиватиме братський зв’язок українського і російського народів».
Перший том цього словника накладом в 75 тисяч був настільки миттєво розкуплений, що русифікатори отетеріли і вихід наступного тому пригальмували аж на п’ять років. Другий том вийшов накладом в 50 тисяч і майже весь потрапив за кордон. Хто був мудрим і передплатив, то отримав і в Україні, а в продажу з'явилися жалюгідні рештки. Але й такий наклад, який геть не задовольнив попиту, виявився для новітніх кагановичів неприйнятним, тому наклади наступних томів зрізано було до 25 тисяч.
Жоден з цих словників не був досконалим, але на безриб'ї і цим тішилися. Незважаючи на те, що українська мова збагатилася на такі словечка, як: ботинки, брюки, багаж, баня (замість лазня), барахло, барахольщик, баришник, бариш, бариня, бархат, батрак, батюшка (замість тато), бедро, безстидний, безпокоїтися, безшабашний, бесідка, бичева (замість линва), благоліпний, благомислячий, благонамірений, благонравний, благородний, благоустроєний, блатний, блюдо, блюдолиз, бобиль, брюзгати, будоражити, бумага і т. д. І то лише частина на букву «б».
Коли ж не завше можна було пристосувати російське слово до норм української мови, то вигадували неологізми: відрадісний, відріддя (отродье), землероб, наліт (налёт), настійно (настойчиво), невідворотно (неотвратимо), невідв’язно (неотвязно), огласити (огласить), осміх (осмеяние), поколіти (околеть), покрасніти (покраснеть), поотецьки (по-отечески), пособа (пособие), посоромно (постыдно), почережно (поочереди), поштування (потчевание), різвий (резвый), розполіг (расположение), розсілина (расселина), сідий (седой), співбрат (собрат), співвітчизник (соотечественник), співдружба (содружество), співтовариш (сотоварищ), спір (спор), різнь (рознь), умогляд (умозрение), устремління (устремление), учтивий (учтивый) і т. д.
А відтак нема чого дивуватися, коли хтось із росіян кепкує з української мови, послуговуючись подібними словниками та читаючи книжки тих письменників, для яких українська мова чудна і незбагненна. Біда наших тлумачних словників, що засяг текстів, які опрацьовані укладачами, доволі скромний. Класика займає там, може, третину, а десь біля 65% – це приклади з совєтської преси та літератури. Ще 5% – приклади з народної творчості. А донедавна за приклади правили навіть переклади з російської, зокрема й з Лєніна, Сталіна і Маркса (з нового 20-томника їх позабирали, натомість прискіпливі читачі знайшли там серед прикладів ґуґлтранслейт з російської вікіпедії).
Синонімічні ряди російської мови дуже скупі і здебільшого складаються не з питомо російських слів, а з іншомовних. Тому-то тривалий час не видавали в нас таких українських словників, хоча вони були укладені. Публікацією словників мусили зайнятися часописи – так «Вітчизна» з 1960 року друкувала «Матеріали до синонімічного словника української мови» А. Багмета, але не довела до завершення, бо втрутилися чорні сили Білодіда. Видано було в 1960 р. лише маленький хирлявий словничок синонімів П. Деркача.
Так само було припинено публікацію в журналі «Прапор» з 1960 р. «Російсько-українського фразеологічного словника» І. Виргана та М. Пилинської.
На жаль, до війни ані в Галичині, ані в діяспорі не кинулися рятувати українську мову перед страшною загрозою русифікації. Як писав автор книжки «Москвоство» Павло Штепа (1897–1980), «за 40 років наша еміграція та Галичина нічого того не дали Україні. А мали ж і мовознавців, і гроші, і 40 років часу. Одного лише не мали – творчої уяви, а з неї – далекозорости. Чужомовні словники почали пізні Івани складати аж по 1941 році, коли німці та американці кулями пригадали про їх потребу. Перелякані висилкою "на родіну" та мріючи про переселення до ЗСА, кинулися складати "на коліні", без джерел, в таборах маленькі англійські словники (перед тим німецькі)... Наша еміграція та Галичина мали все, що треба, щоб скласти повний словник української літературної мови та інші словники, що їх має кожна культурна нація (в тому числі і чужомовні). Натомість дали гори високопатріотичних ухвал, громових промов та статей, що закликали український нарід боротися з Московщиною за права України та її мови. З того "кивання пальцем в чоботі" Московщина лише кпила.
Українська еміграція видала десятки мільйонів на будову громадських будинків та на інші потреби емігрантів. На українську мову та чужомовну історію України не видали 0.01% з тих мільйонів».
Ростислав Доценко опублікував у «Вітчизні» (1966, №12) доволі гостру статтю «Мовна бистрінь і словникова нетеча», яку відразу ж зацькували, а самого автора піддали остракізму. Бо підняв він питання русифікації перекладних словників, в яких ряхтіли такі чудиська, як:: інсценіровка, промокашка, мертвецька, уступати місце, пробка, собрат, сожитель, костер, кромка, не сахар, не розтанеш, на ваш риск, робити вигляд.
То нема чого й дивуватися, коли час від часу черговий рускоязичний профан починає глумитися з тих чи інших українських слів, вважаючи їх за галицизми. Бо це ж уже давня словникова традиція відкидати відмінні від російських слова на узбіччя – архаїзм, застаріле. Останнє, що мені трапилася, – це якась дама крутнула носом перед фразою «як ся маєш», котра і близько не галицька.
Але ось приклади з нашого буремного життя. Видавці поклали давно вже улюблений орган нашого президента на норми української мови. Та всі рекорди б'ють харківські і київські видавництва. Особливо це стосується дитячих видань, які тупо штампують переклади з російської, хоча існують віддавна якісні українські.
Наприклад, «Казки всіх континентів» (видавництво Торсінг-плюс): принц кошулі виплітав (це, щоб ви знали, не сорочки, а кошики!), пачка табаку, біла лебідь, хлопавки й вертушки, виночерпій зі світлим видом, малий не промах, прийшовся до смаку, зажарити, пошарив у кишені, поношена куртка, влізу на дерево, віддам на з’їдання, серце защемило, батрак, упливе геть,
І якщо в російському перекладі «Но-но! – сказал великан», то й в українському буде «Но-но!» – сказав великан». Або «унесли по воздуху» – «віднесли за повітрям», «гуленька-голубок» – так і буде, як і «владыка морской змей» – «владика морський змій». З віршами вирішили взагалі не заморочуватися – вони перетворилися на неоковирні конструкції. І справді, навіщо напружуватися задля аборигенів? І так паймут.
У трилері С. Маєр «Аптекар» (видавництва не вказую, бо це вже епідемія) зустрічаємо: руків’я (замість клямки), болти, суперничає, прострочених, течки (в значенні папок), фамільні цінності (замість коштовності), головний біль (треба біль голови), заначка, мозки, лапша, або ж фрази: розпечатати балончик, він змигнув, кивнула роблячи вигляд, що повірила його речам, не знайшли нікого краще за неї, він напнув ображений вираз, найбільш відворотними для неї були люди, завдаватиму тобі біль.
Кличний відмінок часом відсутній, літера ґ ігнорується (за гратами).
Те саме бачимо в романі Джонатана Скарітона «Infernale. Пекельний сеанс»: батогом з мідяними шипами, кінотеатр... бронювався, можна наглянути за справами, а є й приглянути (пріглядєть), зазняв кілька сцен, вижити з глузду, парковка, лазурове небо, слідуючи, кришка, урна, обличчя безпристрасне, явно, до вагона, рюкзак, купол, вдираються до будинку, її спідниця зовсім трохи задерлася.
Якось мені до рук трапила історико-фантастична повість Ярослави Бакалець та Ярослава Яріша «Із сьомого дна», яка отримала ґран-прі Коронації слова.
Але написана ця повість чудернацькою мовою. Таке враження, що писали її не літератори, а якийсь начальник жеку. Правда, не завжди, бо інколи пробивався стиль прапорщика: «січовики були в зборі», «запорожці проводили навчання», «проводилися стрільби та здійснювалася тактична підготовка».
А крім цього «він ще гірше закричав», «я призупинив хід», «відвертала пістоль у сторону», «весна безумовно краще», «на сон дуже клонить», «проричав упиряка», «на засаду», «кинувся на виручку», «та що ти все заладив зі своїм Богом»... А що мала б означати фраза «навкруги в лісі була страшна, могильна тища»?
Трапляються і нісенітниці: «поїхали в Білоруські землі», «на півдні Білорусі», хоча в епоху козацтва то було Литовське князівство, а щойно в ХІХ ст. московити стали Литву міняти на Білорусь.
Найцікавіше, що редактором цього покручу вказано Галину Пагутяк, вона ж і передмовою цю радість благословила. Гм...
Такі приклади можна множити до безмежності. Мова опинилася на задвірках, позбавлена поваги і пієтету. Однак усілякі бужанскіє-дубінскіє цього ніколи не побачать.
11.12.2019