Антона Дробовича декомунізація зачепила у досить прямий спосіб. Дробович виростав у Києві на вулиці Лаврентія Картвелішвілі, радянського комуністичного діяча. Із грудня 2015 року вулиця Антонового дому носить ім’я Володимира Покотила – члена Організації українських націоналістів, засновника оунівських боївок на Київщині.

 

Дробович має стримане ставлення до обох явищ: він не підтримує форму нинішньої декомунізації, а також не належить до ідеалізаторів ОУН. Із середи, 4 грудня, Антон Дробович – голова Українського інституту національного пам’яті.

 

Якби декомунізація була вашою

 

Коли Київська міська рада завершувала процедуру перейменування вулиці Картвелішвілі на вулицю Покотила, культуролог із «Мистецького арсеналу» Антон Дробович опублікував у часописі Art Ukraine колонку про Карла Маркса, в котрій розкритикував спосіб проведення декомунізації в Україні.

 

«Варто констатувати, що декомунізація в стилі більшовиків з їх "ворогами народу", списками заборонених на в’їзд, планом монументальної пропаганди тощо – не потрібна нашій країні», – обурювався Дробович.

 

У своїй публікації Антон Дробович кинув камінь і в сам УІНП. «Він (Карл Маркс, – Z) залишив по собі спадщину такого цивілізаційного значення, що жоден Інститут національної пам’яті за 100 років наполегливої роботи всім складом і сантиметрової тіні на неї не наведе», – зазначив автор.

 

Публікація Дробовича для Art Ukraine

 

Мине чотири роки – Дробович муситиме відповідати на запитання про декомунізацію на конкурсі з відбору голови УІНП.  

 

Конкурсна комісія під час співбесіди попросила Дробовича описати власні дії у становищі, якщо Інститут національної пам’яті ухвалює рішення про назву поселення, а громада її не сприймає і починає протестувати. «Якщо громадяни винаймають найманого працівника на державну службу, то державний службовець має приїхати і вступити в діалог, – відповів конкурсант. – Це справедлива вимога, і потрібно шукати такої назви, яка буде влаштовувати громаду».

 

У пропонованій уявній ситуації Дробович таки перейменував би населений пункт згідно зі законом про декомунізацію. «Потрібно пояснити процедуру, донести загальний меседж: громада має вирішувати такі проблеми згідно зі законом. Потрібно знайти таку назву, яка задовольнить і громаду, і виконає закон. Єдиний важливий нюанс: закон про декомунізацію має бути виконаний, бо це закон. І тут, навіть якщо в силу якихось певних публічних кампаній чи популістичного тренду виникає якесь невдоволення – ok, з цим треба працювати, треба "каналізувати" ці емоції, але закон має бути виконаний», – заявив учасник конкурсу.

 

«Дробовича не було видно»

 

Антонові Дробовичу – 33 роки. Він не історик. Профільна освіта – філософ.

 

Доцент кафедри культурології Національного педагогічного університету імені Драгоманова, експерт Інституту суспільно-економічних досліджень. Арткритик, автор наукових публікацій про філософію, культурологію та антропологію, знавець сучасних комунікацій, автор лекцій на теми міфотворчості, формування спільнот, суспільного діалогу, етики. Одна з улюблених тем – гедонізм, у значенні культури споживання.

 

У фіналі конкурсу Антон Дробович змагався з істориком Василем Яблонським, котрий працює заступником директора Національного інституту стратегічних досліджень. За підсумками співбесіди Дробович отримав від конкурсної комісії 15,25 бала, а Яблонський – 13. Переможець перевершив конкурента за критеріями лідерства (1,75 проти 1,50), комунікації (1,75 проти 1,50), стресостійкості (1,75 проти 1,25), управління людськими ресурсами (1,50 проти 1,25); поступився за єдиним критерієм – досягнення результатів (1,50 проти 1,25).

 

Колишній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович назвав свого наступника невідповідним посаді.

 

«За п’ять років я так чи інакше стикався з різними дослідниками та активістами, але Антона Дробовича серед них не було», – сказав В’ятрович у коментарі виданню «theБабель».

 

Антон Дробович відповідав у «Мистецькому арсеналі» за стратеґічний розвиток

 

Сам Антон Дробович під час спілкування із конкурсною комісією визнав, що він лише рік працює у сфері національної пам’яті. Його актуальне місце роботи – керівник освітніх програм Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр».

 

«Впродовж останнього року я працюю у сфері пам’яті, і побачив, що є достатньо багато речей, які бажано змінити, і мені здається, що це можливо змінити. Якісь речі мені не подобаються. І просто, знаєте, критикувати чи писати статті з рекомендаціями, – це одна історія, а спробувати змінити щось самому – це інша історія», – пояснив Дробович.

 

Примат 15-ої статті

 

Антон Дробович має намір зробити політику національної пам'яті в Україні «більш виваженою та ліберальною». А одним із пріоритетів роботи УІНП він означив «збільшення рівня інклюзивності офіційної пам'яті».

 

У бліцопитуванні, котре проводило видання «Історична правда», Дробович уточнив: він прагне «докладати більше зусиль із збереження пам'яті про спільну історію українців та українських поляків, євреїв, вірмен, татар, греків, болгар та інших», адже «ми є дуже різноманітною політичною нацією».

 

Найближчим часом цей підхід буде втілено при кадрових змінах в Українському інституті національної пам’яті. Під час конкурсу Дробович заявив про готовність звільнити тих працівників УІНП, котрі заперечуватимуть політику багатоманітності.

 

«Якщо мотивація [працівників УІНП] переходить у певну ідеологічну заангажованість і суперечить 15-й статті Конституції, то, звісно, таким людям не місце на державній службі», – сказав Дробович.

 

Опоненти звинувачують Антона Дробовича в тому, що він надає пріоритет 15-й статті Конституції («Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова») вище за 11-ту статтю («Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України»), а отже помилково трактує виклики, котрі стоять перед державою.

 

 

Володимир В'ятрович після відставки пішов у політику

 

«Це вже не помилка, а розворот в інший бік. В національній пам‘яті може не лишитися місця для України та українців», – коментував перемогу Дробовича Володимир В’ятрович.

 

«Бабин яр»: «за» і «проти»

 

Антон Дробович бере активну участь у адвокації Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Цей проєкт зголосилися профінансувати олігархи, що мають бізнес у Росії: Михайло Фрідман і Герман Хан (обидва – «Альфа-груп»), Павло Фукс (перебуває в опалі у Росії), а з ними український олігарх Віктор Пінчук.

 

Фактично, Центр Голокосту «Бабин Яр» репрезентує опонуючу концепцію до проєкту, котрий підготував Інститут історії України НАНУ при підтримці Українського інституту національної пам’яті. Одна з принципових розбіжностей між двома концепціями полягає в тому, що державні інституції поставили за мету вшанувати в меморіалі пам'ять усіх жертв Бабиного Яру – від євреїв і до українських націоналістів; натомість фінансований приватним бізнесом проєкт прагне сконцентруватися на жертвах Голокосту.

 

Опонентом концепції Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» виступає не лише Володимир В’ятрович, а також голова Асоціації єврейських громадських організацій та общин України Йосиф Зісельс та історик Віталій Нахманович; свої застереження до проєкту висловлювали Іван Патриляк і Олена Стяжкіна та група істориків у колективному листі.

 

«Я не вірю, що він (російський олігарх, – Z) міг під час російсько-української війни розпочати в Києві міжнародний політико-ідеологічний проєкт без прямої санкції Кремля», – коментував Нахманович.

 

У вересні цього року Антон Дробович брав участь у полеміці на радіо із Йосифом Зісельсом. Пан Зісельс прямо сказав, що вважає проєкт Фрідмана-Фукса «російським» наперекір іншому – «українському». Дробович відповів: «Половина донорів у нас – це іноземці, а половина – українці. Проте й іноземці є людьми українського походження, які мають особистий мотив».

 

ПИТАННЯ РУБА

Чи українські націоналісти вбивали у Бабиному Яру?

 

 

«Радянська пропаганда всіляко підживлювала міф, що, мовляв, українські націоналісти вбивали особисто з кулеметів, а німці нічого не робили, стояли поряд і курили. Це виправдання німців, і воно досі живуче. Я цей міф буквально два тижні тому чув на виставці тутє, у Києві. Очевидно, що раніше це було вигідно радянській пропаганді, яка намагалася дискредитувати національний рух в Україні, а тепер сучасній Росії – розказати про злих українських націоналістів […].

 

Але не можна казати, що українські націоналісти не були при справах. До цієї трагедії було причетне і місцеве населення – до трагедії в Бабиному Ярі, до вбивств – і були причетні націоналісти. Навіть конкретно є імена тих, хто були причетні. Мова йде про так звану "допоміжну поліцію", яку набирали з місцевих жителів. До її складу входили представники так званої ОУН Мельника, які виступали за співпрацю з Третім Райхом […].

 

Так, допоміжна поліція охороняла дорогу до Бабиного Яру. Так, вони розклеювали оголошення. Але вони навіть не були в повній мірі допущені до охорони периметру. Чи могли вони бачити розстріли? Могли бачити розстріли. Чи могли вони попередити інших людей і якось допомогти? Могли. Але чи зробили вони? В переважній більшості, не зробили. Чи самі вони здійснювали розстріли? Дуже навряд чи».

 

Антон Дробович,

керівник освітніх програм Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»;

вересень 2019 року, телеканал «Прямий»

 

Дебати-депутати

 

Якби ми готували статтю про політика, то змогли би судити про політичні залежності героя на підставі зв’язків його сім’ї. Відразу обмовимось: у випадку з Дробовичем це, може, й не є показовим, але залишається все одно цікавим.

 

Дружина новообраного керівника УІНП Ірина Дробович очолює громадську організацію «Український жіночий конгрес», формальними засновниками котрої є народні депутатки цього та минулого скликань – Марія Іонова, Олена Кондратюк і Світлана Войцеховська.

 

Ірина Дробович має стосунок до діяльності Арсенія Яценюка і партії «Народний фронт»: Дробович була помічницею Яценюка в часи його депутатства, а згодом допомагала йому як прем’єр-міністрові.

 

Чи цей факт допоміг у кар’єрі Антона Дробовича, сказати важко. З одного боку, він увійшов до команди Лілії Гриневич («Народний фронт») після її призначення міністром освіти, з іншого боку, багаторазово й навіть нещадно критикував інших яскравих представників гуманітарного блоку якраз партії Яценюка – віцепрем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка та голову парламентського комітету з питань культури і духовності Миколу Княжицького.

 

Зокрема, Дробович під час роботи в «Мистецькому арсеналі» активно опонував законопроєктам про створення Українського культурного фонду та Інституту книги, виступаючи за мінімізацію втручання держави у сферу культури.

 

«Виходить, що управління ідеологічного ніби вже 25 років немає, бо розвалився союз, до ідеї підтримки розвитку культури ще не доросли, проте про управління – в сенсі керування грошовими потоками – депутати подбали старанно», – писав Дробович.

 

Дробович на публічній дискусії щодо Інституту книги

 

Колишній депутатці, а нині заступниці міністра культури Ірині Подоляк Антон Дробович запам’ятався як завзятий опонент – утім, здатний слухати.

 

«У мене з Антоном Дробовичем було багато непростих дискусій на етапі створення Українського культурного фонду, які закінчились таки його (фонду) успішним запуском і роботою, – написала Подоляк у Facebook. – Добре, коли люди уміють вести дискусію – це те уміння, яке нам всім дуже потрібне, і це та спроможність, яку треба постійно масувати».

 

Загалом фігура Дробовича цілковито вписується у політику нинішнього Міністерства культури, молоді та спорту, очолюваного Володимиром Бородянським. У нещодавньому інтерв’ю виданню «Цензор.НЕТ» Бородянський фактично повторив «адженду» Дробовича, підготовану для УІНП: не використовувати історію в політиці, перенести декомунізацію із пам’ятників у голови.

 

Від майданівця до резервіста

 

Після того, як Кабінет Міністрів оголосив про перемогу Антона Дробовича і в соціальних мережах здійнялася хвиля критики, низка коментаторів – переважно поєднаних із Дробовичем співпрацею – виступили на захист переможця конкурсу. Приклади: Олесь Доній, котрий запрошував Антона Дробовича на серію конференцій на тему національної ідеї; Ольга Гончар, директорка львівського музею «Територія терору», в котрої Дробович викладав як лектор; Наталія Заболотна, колишня шефиня Антона в «Мистецькому арсеналі»; релігієзнавець Юрій Чорноморець; філософ Володимир Волковський та ін.

 

Друзі у Facebook заперечують тезу про недостатній патріотизм Антона Дробовича, згадуючи про його участь у Революції гідності (брав участь у гасінні Будинку профспілок, запаленого під час штурму Майдану) та військовій службі (відбув збори для резервістів у Гончарівському в 2017 році).

 

Дробович брав участь і в інших акціях, котрі, до певної міри, розкривають його світогляд. Наприклад, торік він приєднався до протесту проти використання Московським патріархатом каплиці-самобуду на місці фундаменту Десятинної церкви в Києві, а також виступив на захист двох архітекторів, звинувачених у спробі підпалу цього МАФу.

 

 

При тім Дробович не погодився з тезою про гоніння УПЦ МП, додавши від себе, що якби таке й трапилося, то це би «посприяло б очищенню [Церкви] від злочинної співпраці з КҐБ, серебролюбства і патологічного цезаропапізму».

 

Олег Кисельов із Інституту філософії зауважив, що Антона Дробовича переважно критикують ті, хто не мав із ним справи, і «жодного разу критика не йшла від людини, яка знає його особисто». «Після кількох років роботи критиків Дробовича добряче поменшає», – передбачає Кисельов.

 

Отож якщо йдеться про політичний світогляд, то Антона Дробовича запевне не можна назвати носієм проросійських поглядів. Втім, в обставинах, коли держава загрожена з боку Росії, завжди стоятиме питання, чи на такій посаді достатньо мати інтелектуала-ліберала.

 

 

ЦИТАТИ

Що думає директор УІНП?

 

 

Про критику

Сумніви хай будуть, але не треба передчасно ховати українську національну ідею. Громадянам не варто ні про що турбуватися.

theБабель

 

Про концепт «великої вітчизняної війни»

Велика вітчизняна війна – це міф. Ніякої «вітчизняної війни» не було – а була Друга світова війна, частина війни, котра героїзувалася Радянським Союзом. А насправді велике питання, як це все назвати. Може, краще російсько/радянсько-німецька дружба, котра переросла в ворожнечу і в невдалий розподіл Європи, в результаті якого виник конфлікт?

З лекції

 

Про Волинську трагедію

Це давно не питання історичної правди, це вже часто питання політичних спорів.

З лекції

 

Про спілкування з росіянами

Браво, товариші російські ідеологи і політикани! Для нас відчуженість і холод до росіян стали вже несвідомою нормою. Більшого для незгоди наших народів не зробив ніхто. І це всього за декілька років… Думаю, що саме так тихо і знічено в буденному спілкуванні вмирають міфи про спорідненість, «братськість» країн і націй.

З допису у Facebook

 

Про декомунізацію

Десятиліттями люди не сприймали уламки радянського минулого всерйоз, а сьогодні з ними почали боротися як із справжніми повноцінними ворогами. При цьому – в десятки разів системніше, ніж із нагальними потребами: корупцією, колабораціонізмом чи організованою злочинністю. Тут варто непокоїтись, щоб всі ті Щорси, Леніни, Артеми та Дзержинські спільно з піонерією, комсомолією та інтернаціоналами не отримали допінг реальності і не стали для громадян, шокованих вандалізмом «європейської» постмайданної влади, об’єктом ностальгії, співчуття та наслідування.

Art Ukraine

 

Про полон Ігоря Козловського і «Д/ЛНР»

Якщо вбогі путінські псевдореспубліки бачать загрозу своєї безпеки в такій людині, та ще й викрадають його без пояснень, то висновок один – їхня безпека тримається на соплях.

З допису у Facebook

 

Про смерть Блаженнішого Любомира

Владика Гузар пішов і ми всі втратили від цього, незалежно від конфесій, поглядів та соціальних орієнтирів. Сподіваюся, що і для нашого часу будуть провідники такої ж потуги, бо випробувань матимемо чимало. Κύριε ελέησον!

З коментаря у Facebook

 

Про діалог

Сфера пам’яті – це сфера завжди емоційна, на відміну від історичної науки – котра є строгою наукою. Відповідно, важливим є спокійне вслуховування в позицію іншого. Не одразу, як тільки щось тобі не подобається, хапатись за щось – чи за шаблю, чи за гучні гасла – а до кінця дослухати позицію. Уже після цього стане менше каменів спотикання, менше емоцій. А коли стане менше емоцій, врешті можна буде думати і приймати конструктивні рішення.

Зі співбесіди на конкурсі

 

Про В’ятровича

Володимир В'ятрович і його команда зробили багато роботи і дуже голосно заявили про неї. Мені подобаються далеко не всі рішення та методи, якими вони діяли. Деякі речі хочеться переробити або завершити в інший спосіб. Але слід віддати належне цим людям – це чи не перший випадок в історії української незалежної держави, коли хтось так пристрасно і рішуче здійснював гуманітарну політику. Вони мали волю, силу і чин. Чи сподобалося це більшості громадян? Щодо цього є питання.

«Історична правда»

 

09.12.2019