Eine realpolitische Fabel.

Жила собі Вівця, скубла траву і лиха не знала. 

«Ніде, ніде більше на світі не здибати таких соковитих трав і смачних квіточок! – гадала. – Як файно, що маю таку галявину! Яке класнюще життя! Верблюд, той приречений поневірятись пустелями, гірський цап змушений стрибати з каменюки на каменюку, північний олень товче зледенілу землю, щоб добути подобу травинки, а я собі розкошую і в вус не дую. За що мені таке щастя?»

Такі міркування розчулювали Вівцю, доводили до сліз втіхи і вдячности – Вівця дуже любила свою галявину, складала про неї вірші і співала пісні – калачем її звідти не виманили б.

Вздовж краю галявини – того, де на світанку спинається сонце, до якого тягнулися квіти і сама Вівця теж тягнулася, мов та квітка, сновигав Вовк. Проте Вівця не надавала тому значення. Понадто край галявини мав назву: «кордон», і Вівця не сумнівалася, що ніхто не порушить те, що означене таким магічним чином.

Колись Вівця мала чарівну бомбу, але вовків це неабияк муляло: «Ми, вовки, маємо бомбу, а щоб якась вівця також її мала?!»

Тож одного разу зібралися вовки і мовили до Вівці:

– Нащо тобі бомба?

– Боронитися.

– Ти ж вівця!

– Власне.

– Тю, та хто нападе на тебе?

– Не знаю.

– От бачиш!

– Наприклад, ви, вовки.

– Та що ти таке верзеш?! Не сміши нас. Ми – цивілізовані люпуси. Ось поглянь: у нас метелики і краватки, манжети і золоті запонки.

– Я вам не вірю.

– Та ти й кнопки не маєш.

Завагалася Вівця.

– Ти нам зброю, ми тобі – папірець.

– А як щось до чогось, тоді що? – сумнівалася, бо, хоч вівця, а вважала, що зброя певніша за папірець.

– Не журися! Ми поставимо підписи.

– Гаразд, ставте, – миролюбна вдача, визначальна чеснота, хоча Вівці й інших не бракувало, взяла гору над сумнівом.

«Що за світ без взаємної довіри?» – міркувала Вівця, і собі ставлячи підпис.

Започувалася Вівця легко і добре. А як потрохи викинула-продала-розтринькала решту зброї, стало їй ще легше і краще. Як без зброї – то таки без. «Я мирна Вівця, ні на кого не зазіхаю, мої батько і мати були мирними вівцями, їхні батько і мати і всі до двадцятого коліна».

Вівцю тішило, що її підпис стоїть поруч з вовчими. Розгортала папірець, милуючись власними карлючками і карлючками сіроманців. Колись вона розповість, як сиділа з ними за столом і вони звертались до неї, мов справжні кавалери: «місіз» і «гаспажа».

«Місіз Ші-і-і-п».

«Гаспажа Авца».

Як прикольно!

З часом папірець кудись подівся – моʼ, вітер звіяв.

Вівця не робила собі з того клопоту. «То моя галявина, – розважала, – ніхто сторонній сюди не поткнеться».

І, може, Вовк далі сновигав би собі, якби запах легкої поживи не скаламутив йому мізки. Не раз, сновигаючи вздовж галявини, Вовк запитував себе: «Чому якась пришелепкувата Вівця має так радіти? За що їй таке щастя? Отут, у мене під боком, мов на збитки?»

Якось Вовк стромив лапу на її галявину.

– Вовче, кордон! – нагадала Вівця.

Вовчисько забрав лапу.

«А й справді магічне слово», – втішилася Вівця.

Намарилося Вівці, що хтось стукає. Відчинила вона, на порозі Вовк – ретельно підголений, у новому костюмі. З розкішним букетом. «Це для кого?» – збентежилася. «Для тебе, – мовив Вовк. – Пропоную тобі лапу і серце». Вівця закліпала ясними очима. «Хочеш, заспіваю?» – і Вовк завив її улюблені пісні, і навіть спробував станцювати гопак, щоправда, доволі кепсько. Пішла Вівці голова обертом, на очах виступили сльози розчулення, а серце затріпотіло осиковим листочком.

Тоді як Вовкові засіло голкою в платівці: «Який кордон? Що за бридня? Хто встановив його? На яких підставах? Чому тут? А я ось хочу, аби тут. І взагалі хочу, аби Вівці не було і вся галявина належала мені. Я дріматиму солоденько на сонечку, а глупі полохливі звірі махатимуть наді мною віялами. Як зголоднію, когось із них зʼїдатиму».

Думаючи отак, побачив меморандумний папірець. «А це що таке?» – Вовк розправив зібганий аркушик, а там – його підпис, а поруч – підпис Вівці. Не тямлячись з люті, шматував зубиськами й дер пазуриськами, доки від меморандуму не лишилося й фецлика.

Далі чекати не став, стрибнув на галявину, прямцем на Вівцю, Богові душу винну. Вівця хвицнула, підбивши Вовцюганові око, але той вхопив її за ногу.

Вівця намагалася визволитися, проте марно. Відтак забекала геть розпачливо.

Збіглися звідусіль звірі, між них і вовки – звідти, де сонце сідає за обрій.

– Що тут коїться? – здивувалися.

Побачили Вівцю і Вовка, що вгризся в неї.

– Ти порушила наш спокій. Як же це так? Ми саме відпочивали. Я слухав Дебюссі.

– А я, майне лібе, Брамса.

– Мабуть, ти і йому відпочинок своїм беканням зіпсувала, – дорікнув месьє Вовк.

Вівця намагалася пояснити, що все не так. Що спершу Вовк накинувсь на неї, а вже тоді вона загорлала.

Втеленькали вовки, що справа серйозна. Замислилися, що його робити. Почухали загривки: «Хіба наша то справа? Ми ж ніяких папірців не підписували».

– Фрау Шаф, ви мене чуєте?

– Мадам Вівця, з вами все гаразд?

Аж тут, із запізненням, нагодився ще один Вовк, другий підписник меморандуму, та він уже геть забув про те:

– Джентльмени? – круть-верть, а тоді на годинник. – Сі ю лейте, мені пора. Велкам ту зе ґолф клаб, де найкращі на світі правила. Леді, ю а велкам ту.

Мусіли західні вовки совістити невихованого східного Вовцюраку, так воно, мовляв, і так, відпусти, чоловіче, Вівцю, вона тобі нічого не заподіяла. Ти ж меморандум підписував. А той зінькав підпухлим оком, хижо ошкірившись, і міркував: «Хіба то вовки? Були би правдивими вовками, ми б давно вже разом нікчемну Вівцю роздерли. Стривайте, ще й до вас доберуся!»

Вкумекали вовки, що нічого з того не вийде, зчіплятися ж з Вовком не було в них охоти. Та й мали з ним вигідні оборудки.

Сушили голови не день і не два, врешті поклали таке: Вівця поводитиметься сумирно, не шарпатиметься і не бекатиме, тоді й нога їй, яку Вовк тримає зубами, не дошкулятиме.

– Візьміть мене до свого товариства, – заскиглила Вівця.

Порадилися, подумали:

– Ні, Вівце, не візьмемо. Краще з Вовком мирися. В нас і без тебе клопоту.

Собі ж міркували: «Хто ж тобі, дурепо, винен?»

Шкодували, звісно же, бідолаху. Гер Вовк навіть почастував Вівцю, яка з місця не могла зрушити, духмяними квітами.

Захотіли сказати їй щось утішне.

– Мадам, у вашому товаристві так приємно!

– Фрау Шаф, ви справжня красуня!

На прощання зачитали підбадьорливу телеграму від заокеанського Вовка, третього й головного меморандумника:

«Борітеся – поборете!»

На тому й розійшлися.