Велика европейська війна, яка щойно недавно скінчилася, але наслідки якої ще й досі не можливо підрахувати, викликала дві революції — одну на Сході Европи, а другу в центральних европейських державах. Перша революція дала майже повну перемогу центральним державам на східньому фронті і викликала також роспад бувшої Російської Держави. Правда Брест-Литовський мировий договір правним способом ґарантував суверенність та незалежність тільки Української Народньої Республіки, але особливими трактатами з Совітською Росією Центральні Держави примусили російський большевицький уряд стати на шлях визнання також балтійських та кавказських держав. Отже Фінляндія, Естонія, Лятвія, Литва, Грузія, Азербайджан а також Вірменія мали після цих трактатів бути теж незалежними від Росії державами. Крім того Центральні Держави дуже прихильно поставились до боротьби Дону та Кубані з большевиками, і фактично ці дві держави увільнились від большевицького окупації почасти за їх допомогою. Були деякі спроби з боку Центральних Держав підтримати також і стремління Білорусі та Північного Кавказу до утворення своєї державности.
Таким чином на початку 1918 р. уряди Центральних Держав, зконстатувавши роспад бувшої Росії ще за час революції 1917 року і до Брест-Літовського мирового договіру, підтримували ці новоутворені держави в боротьбі з Совітською Росією за незалежність.
Але через деякий час відношення урядів Центральних Держав, а особливо Німеччини, почало міняться. Так під впливом німецької військової партії німецьке військове командування в порозумінні з російськими монархістами зробило державний переворот на Україні і, розігнавши українську республіканську владу, настановило замість неї свого аґента ґенерала Скоропадського самодержавним гетьманом. Далі в порозумінні з російськими реакційними колами Німці роспочали формування російських армій (астраханської, південної, північної і т. и.) для боротьби з большевиками власне в Росії, але прихильно відносячись і до їх плянів, що до відбудовання бувшої Росії. Очевидно було, що німецькі керуючі кола змінили свій перший план підтримки новоутворених держав і прийшли до думки, що для Німеччини є більш вигідним спілка з відбудованою може федеративною Російською Державою, в якій Німці мали-б великий вплив після того, як за їх допомогою там встановлено було-б монархічний лад, а в звязку з цим Росія стала-б їх союзником.
Але як раз під час реалізації цих своїх заходів, що до відбудовання Росії, в Центральних Державах розпочався революційний рух, який привів до капітуляції на західньому фронті та до Версалського миру. Як відомо, держави Антанти умовами перемирря з Центральними Державами вимагали, щоб німецькі окупаційні війська лишилися на території новоутворених держав до приходу туди війська Антанти, щоб таким чином, заступивши німецькі війська своїми, держави Антанти мали можливість активно взяти участь у вирішенню східньо-европейської проблєми. Але цей плян Антанти розбивається через те, що німецькі війська не хотіли там лишатися, а також через те, що народне повстання на Україні утворило зовсім иншу ситуацію на Сході Европи. Тоді держави Антанти, власне Анґлія і Америка, задумали були скликати конференцію урядів новоутворенних держав та тих російських урядів, які боряться між собою за владу в Росії, на Прінкіпо, щоб таким чином спробувати примирити їх між собою. Але цей плян теж розбився через непримиримість російських імперіялістів а також через опозіцію керовників Франції та почасти Японії. Натомість держави Антанти вирішили допустити неофіціяльно на конференцію мира делєґації всіх новоутворених держав та тих російських урядів, які боряться з большевиками. Представники російських урядів відбули в Парижі спеціяльну конференцію і утворили для оборони інтересів Росії свою делєґацію, яка правда теж не була офіціяльно признаною. Але Росіяне всякими засобами боролися за те, щоб не були допущені на конференцію мира представництва від новоутворених держав та щоб східньо-европейська проблєма не розглядалася конференцією аж до того часу, поки вони не звалять большевицької влади в Росії. Натомість вони вимагали від держав Антанти, щоб останні примусили новоутворені держави погодитись на спільну боротьбу з большевиками на спілку з Росією в тій чи иншій формі. Великі держави робили такі пропозіції делєґаціям новоутворених держав не раз, — але, звичайно, без всякого успіху. Тим часом події на Сході Европи, а почасти в центрі, почали складатися дуже небезпечно для Антанти — большевицька російська армія, як відомо, тоді окупувала Україну, загрожувала Румунії та Польщі; в Німеччині було досить неспокійно, а в Угорщині утворився большевицький уряд, який теж почав загрожувати всім новоутвореним державам бувшої Австро-Угорщини.
Налякані цими подіями великі держави вирішили дати всяку можливу допомогу російським реставраторам, погодились на відбудовання Росії і визнали de facto уряд Колчака всеросійським, згодившись також не допомогати арміям новоутворених держав в боротьбі за свою державність.
Одночасно з цим вони дали велику допомогу Польщі та Румунії, щоб призадержати російську большевицьку армію від з'єднання з угорською, та поробили заходи, щоб ліквідувати большевизм в Угорщині.
Тим часом конференція мира виготовила мировий трактат для Німеччини, примусила її підпісати цей трактат і розпочала працю над трактатом, що до долі бувшої Австро-Угорщини. Українська делєґація, яка і до цього часу розвивала головним чином інформаційну роботу, як публікаціями, так і через особисті звязки та побачення з представниками великих держав на конференція мира, обстоюючи конечність і необхідність визнання незалежности та суверенности Української Республіки, і навпаки доказуючи утопійність ідеї реставрації Росії в звязку з розглядом австро-угорської проблєми, довела її до maximum-a. Робота ця провадиться як окремо, так і спільно з иншими делєґаціями новоутворених держав. Крім того українська делєґація доказувала дипльоматам великих держав, що інтереси боротьби з большевиками конче вимагають технічної допомоги з боку Антанти українській республіканській армії, яка на протязі кількох місяців рішуче бореться з большевицькою армією і таким чином затримає її від з'єднання з угорською. Представники Антанти це зрозуміли, але вимагали в свою чергу від українського уряду припинення війни в Польщею в Галичині. На жаль це в свій час не було зроблено через непримиримість обох сторін, а коли Поляки розбили галицьку армію, переговори на цю тему зовсім припинилися. Одначе в звязку з долею Галичини, бо тоді як раз конференція почала розглядать австро-уторську спадщину, українська делєґація була вислухана найвищою радою конференції мира і таким чином виступила на цей раз як офіціяльке представництво Обєднаної Української Народньої Республіки. Як відомо, Полякам вдалося поставити конференцію мира перед фактом окупації Галичини, і найвища рада конференції тимчасово віддала цю частину України під панування Польщі. Одною з причин цього присуду було те безпорадне і тяжке становище українського уряду та армії, в якому вони тоді знаходились.
Необхідно підкреслити, що великі держави мало вірять в можливість самостійного істнування майже всіх новоутворених держав на Сході Европи, а особливо таких великих, як Україна. Тим більше, що українська республіка на протязі останніх років, правда може не з вини українського народу і не з вини нашого уряду, пережила скільки разів окупацію чужоземного війська, не зуміла оборонити себе від своїх ворогів, не з'орґанізувалася, як держава, і ще й досі перебуває в стані великої анархії та є тереном крівавих військових подій. Отже, коли взяти під увагу, що на стороні Польщі стоїть завжди Франція, що інтереси Росії підпірає досить сильно Анґлія, що Америка та Японія майже незацікавлені спеціяльно в українській справі, що Україна є в значній частині окупована чужинцями, що наші вороги всякими брехнями представляють наш уряд національними большевиками, що буржуазія з України доказує нездатність нашу до творчої державної роботи, — то становиться зрозумілим, чому доля Галичини була вирішена тимчасово на користь Польщі, а не України. Як відомо, на конференції мира є і наші прихильники, але вони теж не змогли допомогти нам виграти справу з Галичиною, бо проєкт утворення [з неї окремої тимчасової нейтральної держави, який вони підпірали, перепав через всякі загрози з боку Польщі, що до її участи в боротьбі з большевиками. В якій мірі причинилася шкодливо для долі Галичини "сепаратність виступів" деяких членів нашої делєґації-Галичан, нині ще важко сказати, так само як невідомо, наскільки пошкодили галицькій справі і ті самочинні виступи в імені українського уряду, які робили такі пани, як Курдіновський, Павлюк і инші.
Після цих невдачних для нас переговорів в справі Галичини конференція мира перестала деякий час цікавитись українською справою, перейшовши до всяких других справ. Правда в спеціяльній польській комісії при конференції мира галицька справа ще й досі остаточно не розвязана, і можливо незабаром вона ще раз буде поставлена на порядок. Поляки дуже невдоволені провізоричним вирішенням долі Галичини і домагаються приєднання цеї української землі назавжди до Польщі, але цьому спротивляється головним чином Анґлія, можливо маючи на увазі претензії на Галичину з боку Росіян, а можливо і в инших цілях. Останні місяці українська делєґація продовжувала свою звичайну роботу, як то роблять всі инші делєґації, підготовляючи ґрунт для тяжкої боротьби з нашими ворогами, коли великі держави ходом подій в Східній Европі примушені будуть приступити до вирішення, як тут кажуть "російської" проблєми.
Треба наперед констатувати, що в Парижі ніякої Антанти немає. Кожна велика держава дбає головним чином про себе. Америка, як відомо, виграла війну економічно і, не бажаючи втручатись в европейські справи політичного характеру, робить рішучі заходи, щоб використати Европу, як багатий ринок. Анґлія, ослабивши себе фінансово-економічно, стала одначе геґемоном в Европі в політичному відношенню і часто спільно з Америкою вирішує всі справи, як хоче. Франція занята своїм внутрішним життям більше, ніж закордонною політикою, дуже великої ролі нині не відограє. Особливого зацікавлення східньо-европейською проблємою у Франції не помічається — французькі діпльомати зацікавлені більше Польщею, ніж Росією, і бояться тілько спілки Німеччини з Росією. Здається з цих мотивів і Анґлія так рішучо допомагає російським монархістам, не бажаючи полишити Росію в залізних руках Німеччини. Але о скільки спроби Росіян відбудувати Росію не вдаються, о скільки в Росії твердо тримаються большевики, а новоутворені держави поволі увільняються як від большевиків, так від російських монархистів — великі держави емпірично шукають нового шляху і засобів розвязати східньо-европейську проблєму так, як розвяжеться вона на місці силою зброї.
Характерно є те, що балтійські держави, увільнивши свої території від большевиків, роспочинають навіть за згодою Анґлії серіозні переговори про перемиря з Совітською Росією. Кавказькі держави ще раніше за допомогою Анґлії добилися встановлення демаркаційної лінії з армію Денікіна. І тільки Україна, Дон, Кубань, північний Кавказ та Білорусь ще й досі являються тереном військових подій, ще й досі тут російські імперіялісти ліві і праві а також Поляки мають можливість нищити народне добре, точити народню кров, сіяти анархію та підтримувати економічне безладдя.
Для нас очевидно, що від самого населення та урядів цих держав головним чином залежить їх доля. Коли вони зможуть, розбивши своїх ворогів, увільнити свої території від чужоземної окупації, вони тим самим здобудуть собі визнання своєї державности і волю. Коли ж вони не зможуть увільнити збройною силою себе від ворога — така їх доля чекає і на міжнародньому трибуналі.
Характерно, що з того часу, як українські війська взяли були Київ, а як також розпочалися військові операції проти Денікіна, у Франції, як і на конференції мира, піднявся значно інтерес до України, і це навіть почало відбиватися на долі Галичини. Польські претензії все більше викликають невдоволення навіть поміж адептами історичної Польщі. І тут не рідко можна почути думку, що від результату військових операції поміж Петлюрою та Денікіна залежатиме доля всіх новоутворених держав. Але ми всі знаємо, що мало знищити Денікіна, необхідно крім того вдержати фронт проти большевиків, щоб не повторилася торішня історія з повстанням проти гетмана. А це очевидно можливо тілько тоді, коли Україна, Дон та Кубань матимуть військовий союз для оборони себе як від Денікіна, так від Лєніна-Троцького.
На конференції мира не раз можна було чути, як дипльомати Антанти з роздратованням висловлюються проти всіх новоутворених держав на Сході Европи; заявляють, що досить для них роботи і з новоутвореними державами бувшої Австро-Угорщини. Навпаки навіть наші прихильники підказують нам іти шляхом балтійських та кавказьких держав, які тримаються одна другої і заключили між собою союзні договори. Отже, як для оборони своєї державности нині, так і в будучині, обставини діктують нам — вступити з Доном та Кубаню а також можливо з північним Кавказом у військовий союз, щоб таким чином знищити Денікіна а також втриматись проти большевіків.
Коли таким чином на Сході Европи утворяться такі три ґрупи держав, як балтійська, чорноморська та кавказька, які збройною силою оборонять себе від ворога, то великі держави примушені будуть їх визнати, як визнають вони і Совітську Росію.
Балтійські та кавказькі держави, які нині мають щастя тимчасово спокійно орґанізовувати у себе державний лад, з великим хвилюванням слідкують за тою страшною і великою боротьбою, що відбудувається нині на широких полях України, бо дійсно тут, а не на конференції мира, буде вирішено питання, чи буде істнувати відбудувана Росія, чи будуть визнані всі новоутворені держави. Отже всім їм ясно, що перемога тих чи инших Росіян принесе кінець їхнім мріям про свою незалежність та суверенність. А великі держави в свою чергу нині зовсім инакше відносяться до можливости замирення з большевиками. Тепер цілком инша сітуація, ніж то було кілька місяців назад, бо большевики нині не загрожують Европі так, як то було раніше. Правда, і в Анґлії, і у Франції та Італії, а також в Америці робітничий рух прийняв почасти деякі большевицькі гасла, але, не кажучи вже про инші верстви суспільства, там навіть частина робітників ворожо відноситься до большевизму, що унеможливлює всякі спроби до якихсь серіозних виступів з їхнього боку. А коли большевики примушені будуть замириться з новоутворенними державами, то тим самим Совітська Росія буде одрізана усіми державами від решти держав Европи і нічим їм не загрожуватиме. Питання ходитиме більше про зміст мирового договору з новоутвореними державами, ніж про якусь большевицьку небезпеку.
Таким чином, чи конференція мира, чи Ліґа Націй, чи яка инша міждержавна орґанізація рахуватиметься тілько з фактами, а не з правом на самовизначення народів та прінціпами справедливости чи гуманности. Перемога збройною силою принесла Европі Брест-Литовский договір, та сама збройна сила записала в історію людськости Версальський та Сан-Жерменський мирові трактати — збройна ж сила продиктує ще один мировий трактат.
Париж, 20. листопада 1919.
[Воля, 06.12.1919]