Українська Народня Република, беручи самоозначеннє народів як підставу свого власного істнування, так само признає самоозначеннє й для других народів. І то не лише признає те право для народів живучих поза своїми межами, але й для тих народів, котрі живуть в її межах. В західній своїй частині а іменно в давній східній Галичині признає те право в першій мірі Полякам, котрі тут попри Жидів становлять національну меншість.
Ми мусимо осьтут ствердити, що східня Галичина досі була фактично й теоретично кольонією Польщі так само, як для Німеччини, Анґлії, Франції, Бельґії й других була Африка й азійські Індії. Українці східньої Галичини вели й ведуть війну з Поляками, як з плянтаторами, як вели війну Бури в полудневій Африці з Анґлійцями. І польське суспільство, виховане в дусі плянтатора, тратить прямо притомність і попадає в судороги на думку, що ті плянтації малиби пропасти для Польщі, що опанувані українські Бури малиби стати вольним, независимим народом.
По тім ствердженню плянтаторського духа Поляків, переходимо до питання, чи такий стан річи в добі самоозначення народів може лишитися, чи ні. І знов мусимо ствердити, що всі історичні права перестали вже давно мати якубудь силу. Бо колиби вони мали були якубудь правну силу коли небудь, то Жиди повинніби ще бути в Египті, Угорщина в Туреччині, Відень провінцією Риму, Бразілія еспанською, а тепер Фінляндія назад російською, Австрія мусілаби стати знов Австрією, а Польщу требаби знову розірвати на три частини, бо того вимагалаби історія. Тимчасом історія має за завданнє ствердити, як то колись було, а не як має бути, бо вона є наукою про минуле а не наукою про будуче і ані руш не є ніяким правом.
Колиби можна було на підставі історії висновувати якібудь права, то ми з конституції мусілиби цофнути ся до деспотизму, звідси до панщини, звідси до невільництва, відтак знищити культуру й вернути до мандрівного життя, відтак до дикого життя камінньої доби, а відтак десь до Адама й Еви.
Тимчасом ми йдемо все вперед і вперед, та всьо заднє лишаємо в заді для історії, а самі, слухаючись обставин життя, витворюємо все то нові форми суспільного співжиття.
І тепер по ствердженню такого стану річи приходимо до висновку, що раз на все скінчилося плянтаторство Польщі у східній Галичині, що східня Галичина із подавляючою більшістю українського населення належить силою життя, силою самоозначення народів до Української Нaродньої Републики, а разом із східньою Галичиною належить туди й Львів, як осередок торговельного, промислового, політичного і культурного життя східньої Галичини.
Поляки, як більшість населення Львова, мусять і будуть мати свою самоуправу і їх приналежність до Укр. Нар. Републики не вийде їм на шкоду, а на хосен. Хосен будуть мати ізза того, що вони будуть середником для всіх польських меншостий східньої Галичини, а навіть цілої України. Маючи університет і всі свої вищі наукові заведення у Львові, будуть незгасаючим огнем польського духа для всіх завандруваних Поляків в українське море.
При тих всіх вольностях, які проголосила Укр. Нар. Република, Поляки будуть почуватися у Львові як горожане вільного міста; будуть так почуватися, як почуваються горожани Сан Марінa в Італії, Монтекарля у Франції або Андори в Іспанії, лише без особливих прав суверенности державньої.
Хоч і суверенність в теперішню добу буде виглядати відмінно, через те лише се одно питаннє суверенности може бути дискутоване і лише воно одно може бути плятформою дискусії й угоди між Українцями і Поляками — себто питаннє суверенности вольного міста Львова, при рівночаснім осідку українського правительства в тім місті.
Вперед!