Було так тихо... Вже вулиця спала; на небі місяць сумно усміхався, сніг під санками сухо скрипів; мертво спокійно жандарм мій сидів. "Воля святая, прощай, дорога! Довго не бачитиму тебе, кохана". Ось вже чорніють ворота тюрми. Дома ми, брате, на довго вже дома! Ліжко з хробацтвом, сінник із соломою, кусничок неба, та стіна довкола... Страшний візниче, невеселий мій дім!... Там за стіною, на далекій волі, в життєвій боротьбі, упертій, жорстокій вмиратимуть други та ворога, яж, візниче, тільки... чекатиму. І підуть роки за роками, забудуть мене други та вороги, инших вестимуть вже у тюрму — яж, візниче, буду тільки ждать. Та не деремно прибитий тугою чекатиму; розігне народ спину, впадуть окови, розсіється тьма, впаде за нею, візниче, й тюрма!

[Вперед, 03.12.1919]