Забава в женячку

Ромка ви вже знаєте. Хіба би нє. Бо як не прочитали «Лютецію», то не знаєте. Отже, Ромко – це завше велика і непозбувна несподіванка. То йому треба дівчину зустріти на вокзалі о шостій ранку, а він не може, бо в нього інша колежанка гостює, а то йому треба, щоби я їхав з ним до Тернополя, бо він женитися зібрався. І щоби я поміг йому спілкуватися з батьками нареченої.

 

 

Бо всі знали, що кращого спілкувальника з батьками панни нема. Ну, бо нема. З кожною панною, з якою я здибався, конче женився. Нє, щоби так насправді, то нє, але то тільки я знав, що не насправді, а найбільше, то на пів року. А всі думали, що о: нарешті трапився файний хлоп, а не якесь, прости Господи, – тато дентист, мама інджінєр, що не кажи, а пурєдна родина.

 

І збиралася тоді вся її пурєдна родина, і ті, що з міста, і ті, що зі села. А ті, що зі села, привозили гуску, начинену гречаною кашею або рижом, або качку, або ціле порося, і пили за наше здоров'я, приказуючи: «Дорога родино і ти, зєтю!». А ті, що з міста, кликали на дачу, а ті, що зі села, кликали на празник, або на Різдво, або на Великдень і плескали мене по плечах, бо я казав, що я теж зі села, хоча був з міста, але тато був метрику загубив і виробив її в тому селі, де був санаторій, в якому він працював. Називалося село Маринопіль. Так що я за пашпортом зі села Маринопіль Галицького району Станиславівської області. При цьому татусько ще й переплутав мої уродини і записав на день раніше. Так, що я мушу завше морщити своє світле і ясне чоло, пригадуючи той неправдивий день народження, коли заповнюю якісь папери.

 

Після того, як вся родина мною натішилася і склала плани на десять років вперед, батьки разом з цьотками, вуйками і стрийками починали складати списки гостей – «кілько ваших, кілько наших, і яке вгощення, і які музики, і яка саля». Ще весілля за горами, а вони вже сперечалися і зривалися з місця, махали руками, а часом і дверима траскали, в такий екстаз входячи. При цьому вимагали приїзду моїх батьків, щоб узгодити з ними всі деталі. Інша справа, що батьки мої про всі ці афери нічого не знали, а коли я приїжджав до них, то завше мусив вислухати проповідь на тему «І коли вже ти ся вжениш?».

 

Хтось подумає, що я велика свиня, або ще гірше – брехун зеленський. Але нє, то не так. Проблема була в тому, що я був «тунєядєц», себто вічний безробітний, хоч і не безгрошівний. Щоб не сісти до цюпи чи не опинитися в «мєстах нє столь отдальонних» за «тунєядство», бо КҐБ з мене свого пильного ока не спускало, я числився то малярем, то слюсарем третього розряду. Я мусив так робити, бо знав, що як піду на справжню роботу, то вже писати не зможу. Я чесно пробував працювати в архіві і навіть чотири місяці був там науковим співробітником, виконуючи неймовірно наукову роботу – нумерував сторінки в старих поліцейських справах. Але прийшовши додому з роботи, вже не в стані був дивитися без глибокого смутку на чистий аркуш паперу. А субота-неділя – відомо: п’янки, гулянки, «Кентавр», «Ватра», дівчата, на ранок легкий бодун і щире здивування: що вона робить в моєму ліжку?

 

Ви пробували писати з бодуна? То ви мене розумієте.

 

Але я заробляв іншими способами, про які вже не раз писав і в «Дівах ночі», і в «Лютеції, і в «Грушах в тісті». Ці книжки – вважайте підручники про те, як виживати в екстремальних умовах, не зраджуючи своїх принципів. Але якщо у вас принципів нема, то читати не мусите.

 

Але я мусив виживати. І, звісно, при кожному такому контакті з дорогою родиною поставало делікатне питання: де я працюю. Я ж не міг сказати, що ніде, і не міг сказати, що я слюсар, хоч і третього розряду. Тому я знову мусив щось брехати, зрештою, як і своїм батькам, що працюю художником-оформлювачем. І це була не геть щира брехня, бо інколи я й справді малював на заводі якісь плакати чи транспаранти, ба навіть клав у колгоспі в Дідилові мозаїку, але то було доволі рідко. Ну і тоді дорога родина починала мене навперебій працевлаштовувати на щось поважніше, або – о жах! – вимагати довідки з місця роботи, ба більше – не дозволяли нам зустрічатися без тієї довідки, і ми мусили здибатися, як коханці з Верони, хоча були коханцями з Замарстинова.

 

 

Після цього наставав той історичний момент, коли треба було від такої страшної напасті чухрати чимдалі.

 

І так ото минало пів року, впродовж якого тривав цей черговий любовний роман. Фредзьо Беґбедер писав, що кохання триває три роки,  і так назвав свій роман. Але моє кохання не могло тривати три роки, бо за три-чотири місяці будь-яка дівчина вже починала втрачати терпець, чекаючи серйозних пропозицій. Якщо точніше – вона переставала провідувати мою хату. Через тиждень такого жорстокого остракізму я здавався і врешті видушував з себе те, що вона чекала, і тоді все поверталося на свої місця, і починався описаний вище період женячки.

 

Ну, а далі ми розходилися. Точніше, вона кидала мене після гучного з'ясування стосунків. У неї нарешті розкривалися на мене очі. Вона починала розуміти, який я негідник, як вона в мені помилялася, але це для неї буде наука, і що ж вона тепер скаже своїм батькам... Як я вже писав у іншому своєму підручнику з виживання «Весняні ігри в осінніх садах», «жінок по-справжньому починаєш розуміти тільки тоді, коли вони тебе залишають. Саме тоді вони нарешті вилущують із себе якусь невідому досі для тебе істину і вбивають нею наповал. Від кожної панни, з якою був близьким, я дізнавався про себе щось нове. І, власне, тоді, коли ми розходилися».

 

Мені в такі хвилини хотілося плакати й гірко ридати, бо я щиро співчував їй, але чим я міг зарадити?

 

Я не міг створювати сім'ю, бо ситуація в мене буда дуже непевна, нічого стабільного, нічого спланованого. Я писав до шухляди. Шухляди були переповнені. Я втрачав рештки оптимізму, і мене охоплювала зневіра. Я планував тікати на Захід. Купити пашпорт у поляка і виїхати до Польщі, звідти до Югославії, а там піти в американське посольство. І навіть зробив у цьому напрямку перші кроки... Та про це іншим разом.

 

На роботу таку, щоб зранку до вечора, я не хотів іти нізащо і ні за які гроші. Бо це був би гаплик моїй писанині. А оженившись, я вже б не зміг вдавати, що десь регулярно працюю.

 

Коли я лише втік зі Станіславова до Львова, то ще не мав де жити і жив на квартирі. І щоб господиня не запідозрила мене в моєму безробітті, я щоранку справно вирушав «на роботу» і повертався після шостої вечора. А весь день я просиджував у бібліотеці Стефаника. Там було тихо, затишно, і я спокійно собі писав.

 

Якщо хтось проникнеться раптом співчуттям до тих бідних дівчат, то не дуже переймайтеся, бо вони зовсім не бідні. Всі повиходили щасливо заміж, з окремими з них ми й досі спілкуємося і ходимо одне до одного в гості. Я всіх їх щиро любив.

 

Але кохання триває не три роки, а лише пів. Зате яких прекрасних пів року!

 

 

04.12.2019