Від сивої давнини по різних культурах мандрує сюжет про дивовижних майстрів, яких знищує або калічить могутній замовник, щоб вони не створили чогось подібного для когось іще. В міфології Бучача також присутній цей сюжет, який переповідають екскурсоводи й журналісти. Майстрів, які будували й оздоблювали Бучацьку ратушу, граф Потоцький замикає у вежі цієї будівлі, прирікаючи їх на голодну смерть.
Але із трісок та ганчір’я вони роблять собі крила. Бо ті, хто побудували Бучацьку ратушу, можуть і таке. Втікачі летять над Бучачем. Один падає відразу, другий летить довше і також падає, а третій, якого звали Федір, долетів до гори, яка відтоді носить його ім’я.
Шмуель Йосеф Аґнон оживив цей сюжет на сторінках своєї авторської оповіді про рідне місто. В оповіданні про Бучач, написаному, коли письменник вже не одне десятиріччя жив у Єрусалимі, Аґнон не згадує імені майстра Пінзеля як творця бучацького дива. Скоріш за все, це ім’я в пору юності майбутнього Нобелівського лауреата не звучало. Натомість Аґнон оповідає про легендарного Теодора і про витоки його майстерності, про його життя і про його смерть.
За Аґноном, Теодор у ранньому дитинстві був із сестрою у синагозі, де бачив дивовижних людей у білому із книгами в руках. Це помітив християнський священник (чоловік в чорному), який забрав дітей у батьків: дівчинку відіслав до монастиря, а хлопця віддав в науку до скульптора. Ставши майстром, Теодор надав єврейських рис обличчям своїх скульптур не лише тому, що навкруги було багато євреїв, і не тому, що автентичні біблійні герої не могли не мати єврейських облич, а ще тому, що не міг забути людей у білому.
Багато сказано про неймовірні й нетрадиційні сакральні скульптури авторства Пінзеля у церквах Бучача та інших містечок Тернопільщини. Пам’ятаю свої відчуття, коли вперше побачила їх наживо. Але чи заходив до християнських храмів рідного міста Шмуель Аґнон? Бо ж славетну Ратушу, біля якої він, напевне, ходив, прикрашали більшою мірою античні, а не біблійні скульптури. Але щось сутнісне славетний письменник таки знав. Оповідаючи дивовижну історію рідного міста та його мешканців, він творив міфологічну історію, яка конфліктує з Історією реальною, проте торкає якісь вищі струни буття.
Гора Федір є найзагадковішим місцем Бучача. Саме на ній граф Потоцький побудував монастир отців василіан, над територією якого розташований цвинтар Федір. Я піднімаюсь туди, і мені відкривається містерія променів рожевого вечірнього сонця на кам’яних надгробках. Обличчя янголів втрачають риси святості, дарма що єретик Пінзель до їхнього створення руки не прикладав; їх виготовлено набагато пізніше. Тут моторошно, але водночас не полишає відчуття, що якась сила береже. Навпроти темніють руїни Бучацького замку. Він стояв, коли цвинтаря тут не було. І він бачив політ Федора, навіть якщо такого й не було.
І тут, на цвинтарі «Федір», поміж польських поховань початку минулого сторіччя, я думаю: навіщо міська легенда і разом з нею й письменник Аґнон демонізували графа Потоцького, який щедро платив своїм майстрам, а не ув’язнював їх у вежах?.. Потоцький був богом на цих територіях. Земним богом, який змагався із Богом небесним. Чи не є місто Бучач наслідком того змагання?
Есе написано в рамках літературної резиденції в Бучачі, що відбувається з ініціативи Літературного центру імені Аґнона та за підтримки фонду «Українсько-єврейська зустріч».
Авторка портретної знимки – Юлія Микуляк