Моя доля присудила менї стати у противеньство до всіх моїх братів, віддалити ся від людского товариства і зажити самотним житєм. І я покорив ся своєму жеребови, і сам-на-сам, відлюдою-пустельником, коротаю дни.

 

І стало моє самотне житє порожнє і пусте, і обгорнула душу глубока туга, і щоб зберегчи житє, забажало серце дивного величного чутя, живущої поломени невгасаючої люби!

 

Зрікши ся сьвіту я обертаю свій мисленний позір в рідну минувшість. Meнe манила доля поколінь, що пройшли житєву путь на тій земли, на котрій родив ся я. Моє тепле співчутє викликають тихі могили, в котрих спочили сї, що їх далеким потомком зважаю ся я. І здасть ся менї, що тії часи наближають ся до мене все більше і більше; вікове віддаленє щезає — минуле стає сучасним, рідним, дорогим...

 

Хвала тобі, не зазнана доле! Виразно відчуває серце, що в се холодне житє зачинає проникати перший ясний теплий промінь недалекого душевного відродженя. В грудях росте і міцнїє чутє, котре мене у-сто-раз винагороджує зa все досьвідчене горе... Далека від супротивностни звичайної люби, не жадаюча нагороди, тиха але безконечна щира принада серця до живої, могучої, хотий і невидимої істоти наповняє груди. Бажанє болюче справдило ся, я пізнав — сумного ангела рідної землі...

 

Моя смутна душа тужать з тобою карпатский боре! Вона голубить тебе в думці, карпатска княжа земле! Вона знає твою жалібну минувшість, твою тяжку долю... Зломила тебе буря подїй і зробила із гордої княгинї обдерту жебрачку!... І, де далї, все більше блїдне у твоїй памяти спомин о колишній величи. Тілько як, милі казки із чарівних країн доходять до тебе неясні вісти о давній славі... Та ти вже й забула ті золоті часи, коли у твоїх столицях і мудрі Осьмомисли і хоробрі Льви, окружені воєвничими боярскими синами, стерегли твої достатки. Ти забула їх, бо жаль і згадувати! "Минуло ся, остали ся могили на полї!..." Ти забула їх, бо нї нащо не придали ся вельможні князї, що не з'уміли спинити упадку батьківскої спадщини!... Нї нащо не придали ся хоробрі полки, що при лихій годинї не з'уміли стати у пригодї рідній землї!... Нї на що не придали ся боярскі дїти, що перші кинули ся в обійми ворогам глумливим! І її на що не придала ся та спорохнявіла княжа позолота, бо вона не спинила лихої долї, що нависла над княжою землею!

 

І пішли з того часу ті безконечні віки, сірі і безпросьвітні як осїнна мрака; а кождий пік сходив над тобою, княгине-жебрачко, чорною тучию, нищачи остатки твого добра... Плями неволї почали ширшати на твоїм білім тїлї; почала ти пристосовувати свою душу до жадань поборника, що кожде стогнанє із твоїх зболілих грудей умів придушувати посвистом канчука!... Пять віків калїчило тебе — і тілько твій добрий дух вибавив тебе і вернув тобі почорнїлі ниви, щоби на тих знову зазолотило ся щиро-руске жито — для гаразду і слави руского народу!

 

[Буковина, 25.11.1894]

25.11.1894