Артем Чех. Район Д. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019.

 

 

Артем Чех належить до тих письменників, яким ідеться передовсім про художню фіксацію часу і середовища. Фантазія – не його коник. З-поміж українських прозаїків, котрі раніше ступили на цей шлях, насамперед варто назвати Павла Вольвача з його романами «Кляса» і «Хрещатик плаза» та Анатолія Дністрового з романом «Пацики».

 

Збірка злегка пов’язаних між собою оповідань «Район Д» – соціальна панорама провінційного облцентру кінця ХХ ст. на тлі попередніх радянських десятиліть. Якщо вам бракує галереї середньостатистичних обивателів затхлої радянської провінції чи зграї підлітків депресивних років початків незалежности – Чех запрошує відвідати його район. Ймовірно, ви впізнаєте там чимало знайомих облич, навіть якщо ніколи не бували в зображених у цій книжці Черкасах. Бо ж виховуватися в неповних сім’ях, бухати, заводити на поминках знайомства, змінювати чоловіків та жінок, барижити, дивитися в екрани на Благу вість з Ріком Реннером і, немов справжні люди, помирати – це не суто черкаська прерогатива, правда?

 

Досвід, описаний у цій збірці, більшою мірою стосується чоловічого трибу життя. Багато чого визначається за допомогою фізичної сили. Розборки, заламування рук, притискання до стін, насильне лікування, насильне повертання дружин, модні в сімдесяті роки впорскування групового адреналіну у формі бійок район на район, вигнання зі школи… Є тут, принаймні в окремих оповіданнях, те, що можна назвати романтизацією злочинности. Не продемонструвати свою силу означає в цьому середовищі здатися без боротьби, капітулювати перед життєвими випробуваннями, знецінити власне ім’я. Ображати безборонного – звична річ, справа пацанячої чести. Декотрі чоловічі персонажі, як ви вже, певно, здогадалися, наділені тюремним досвідом. Та більше тих, котрі, випивши цистерну кіру й запліднивши жінку, вилітають у засвіти.

 

 Проте нехай ні в кого не складається враження, що у цій книжці можна шукати довгих ниток інтриг, складних сюжетних перипетій. Чех радше обирає зображення сірости, ніж пошук яскравих пригод. Багато чого переказує, резюмує (це, очевидно, не найсильніші сторінки у книжці). Але його уміння надати виразности буденній атмосфері – це щось, і в цьому, як на мене, головна причина читати Чеха.

 

Артем Чех, автор книжки «Район Д».

 

У книжці відчувається деяка композиційна шкарубкість, провисання сюжету («Отже, не помер»), повторюваність мотивів. Та при цьому – пружність речень, грація висловлювання. Особливо помітно технічну прорахованість у Чехових фінтах з двочленними сурядними конструкціями. Якщо, наприклад, автор каже, що покоління спрагле пригод, то це – лише частина фрази, бо поруч з пригодами мусить бути місце для адреналіну та сурядного сполучника, котрий той адреналін з пригодами в’яже. Якщо хтось уникає служби у церкві, то самою службою тут також не обійтися, доведеться йому уникати і проповідей. Якщо крани вантажного порту скриплять, то щоб завершити фразу, їм доведеться й поскреготати. Подібні синтаксичні двочлени можна зауважити чи не на кожній сторінці. Найдосконаліші сторінки обтикані з десятком таких прийомчиків.

 

«Черкаси сорок дев’ятого пахли хлібом, тютюном, рибою і тирсою. Артілі та фабрички тулилися одна до одної попід схилами уздовж широкої річки, якою сплавляли дерево і пісок, фрукти і худобу, зерно і вугілля. Мальовнича периферія, оспівана поетами Малоросія, тихий і квітучий край, люди якого не знали ні голоду, ні гонореї. <…> З круч відкривався краєвид на срібне плесо та малахітові затони, над будинками кружляли мартини і голуби, вечірні тіні були густі та довгі, світанкова прохолода була ніжною й солодкою <…>». (Цей поетичний тролінг взято з оповідання «Євушка».)

 

Часом здається, що книжка виграла б, якби автор більше застосовував, умовно кажучи, режим відеозйомки, а не самері (summary) – короткого викладу передісторії. Більше зображення, менше переказування. Але хтозна – можливо, це балансування між режимами зображення деякою мірою урізноманітнює текст, передає відмінности в авторській дистанції до описуваних пластів історії? Зрештою, мені здається, Чехові просто неохота вигадувати, а передісторії, свідком яких він бути не міг, простіше переказати, ніж імітувати відеозйомку.

 

Схильність до лаконічности, не вгрузання у канву деталей – це теж вияв чоловічого, вже на рівні стилю. Попри згадувані синтаксичні надмірності, речення часто відточені, інколи афористичні, деталі передано окремими штрихами. І димок легкої іронії – як ви вже мали змогу переконатися – то там, то там розходиться між рядків. В інтонації, риторичних зворотах, óбразах мені вчувається вплив Жадана:

«Навіть крізь сон він чув нервовий шепіт однокамерників, відчував їхні страхи та нерівне биття їхніх прочифірених сердець»; «Їхні очі блищали, немов форелі у гірській річці»; «Урешті-решт я психанув. Блядь, подумав я, не можу ж я сидіти тут до ночі. Не можу ж я ганятися за випадковими шансами, як за осінніми протягами. Можливо, вона взагалі не вдома, можливо, вона у справах десь у центрі або з бабусею поїхала на кладовище. Цілком імовірно, що вона поїхала на кладовище, провідати тітку Альбіну. Могла ж у неї бути тітка Альбіна. Або Ілона».

 

Очевидна документальна основа книжки не виключає деякої гри з фактажем. Текст, який співають герої оповідання «Господь живе у швейному цеху» під час богослужіння, надто мало схожий на канонічні тексти. Ім’я зв’язкової ОУН і УПА, котра, між іншим, наскільки мені відомо, може ознайомитися з Чеховим текстом про себе («466»), – збережено, але по батькові чомусь змінено. Дівчина з будинку глухих («Шкловська») бездоганно сприймає мовлення співрозмовника. Символічним відображенням деякого розшарування реальности можна вважати ті сцени оповідання «Муза і Смерть», в яких мова йде про постановку п’єси, присвяченої постаті Василя Симоненка, культового поета не лише Черкащини. Маю на увазі епізоди, коли семирічний оповідач грає роль п’ятирічного сина Василя Симоненка Лесика, а тридцятирічний прототип персонажа, справжній Лесик, спостерігає за цим дійством із залу. Або ж ситуацію, коли виконавець ролі Лесика сприймає актора Андрія Жилу, котрий грав роль Василя Симоненка, як свого батька. А от як сприймати фразу з іншого оповідання про те, що хтось там орієнтовно в сімдесятих мав коня, дві корови і гектар самої лише пшениці – на ваш розсуд; було б то оповідання «Шкловська» – сказав би, що автор використав прийом очуднення.

 

Оповідання виконані в одному настроєвому ключі, перегукуються між собою типажами і мотивами. Все так чи інакше крутиться навколо соціального становища пересічних міщан та їхніх психологічних рис. Якщо проблеми з житлом мешканці району Д сяк-так вирішили (хоча – не всі, не всі – тут би можна було згадати оповідання «Бляді ви, бляді»), то з працевлаштуванням у дев’яностих–двотисячних ситуація дуже скрутна, а з інститутом сім’ї, схоже, порядку тут ніколи й не було: одні ніяк не можуть зійтися, інші надто часто розходяться. Один з лейтмотивів книжки – втеча. Хлопчик Гена раптом утікає від своєї опікунки Зої, після чого та втікає з рідного міста років на п’ятнадцять («Чайники, або Найкраща дівчинка у світі»). Київська аспірантка Лариса, яку привозив Сергій до Черкас, спершу взяла собі за звичку вештатися черкаськими околицями, а потому стала пропадати на цілі тижні («Там продавали кондиціонери»). Марія Іванівна поїхала до Києва і не верталася, аж поки чоловік не забрав її до Черкас силою («Муза і Смерть»). Всіх перелічувати не буду, скидається на те, що в тих Черкасах, серці України, закладено якийсь антигравітаційний механізм, що виштовхує жителів за межі міста, кидає їх то в казахський степ, то у Жовті води, то в ташкентську спеку, то в скандинавську прохолоду. Немов би в тих Черкасах не було чого триматися, не було ближніх, котрих важко покидати, місць, які б не відпускали. Чи бодай важкого отруйного повітря, котре надійно притискає до асфальту.

 

У кількох оповіданнях присутній образ ключів. То вони є, то їх немає. В дошку п’яний Саня з першого поверху каже, що загубив їх, ключі від своєї квартири, і сусідка з четвертого тягне його в своє помешкання, дає похмелитися, відіспатися, а коли він тверезіє, то йде додому, брязкаючи ключами. Ключі з’являються наприкінці епілогу і наприкінці дідового життя, як символ влади, що передається у спадок. Вони – «ключі від раю» (дідові слова), не кожному такі дістаються. Судячи зі змісту «Району Д», раєм можна вважати вихід за межі цього пекла, за межі цього апокаліптичного району. Такі ключі не ведуть до жодного з помешкань, вони виводять на дах будинку, отже, за межі буденного людського простору. Ключі з’являються і тоді, коли їх не шукають, як наприкінці оповідання «646». Відкривши ними двері, оповідач входить у пустку. У пустку, яка колись була нарколабораторією і могла затягнути його назавжди, на саме дно пекла.

«Пустка сімейного прокляття володарювала в цій квартирі, жодних слідів крові чи обрізаних мотузок під стелею, жодних старих книжок чи вицвілих фотокарток з усміхненими обличчями. Жовті шпалери, бетонна підлога, навскісні плями від місячного сяйва».

20.11.2019