Спомини.
І.
На Великій Україні був я вперве за царату = 10 днів у Київі в 1913 р. на виставі. В друге за австрійської окупації — в серпні 1918 і читав тут у Камінци лєкції на курсі учительства. В третє приїхав я дня 6 листопада 1918 і сиджу досі (з малими виїздами).
Як я виїздив зі Львова, Львів був ще в руках українського війська. Але в нім кипіли завзяті бої. Як член Укр. Нац. Ради брав я участь в переговорах з Поляками. Коли їх провідник Шталь заявив отверто, що вони не в силі додержати умови, бо узброєні польські банди не послухають ніякого проводу, — виїхав я з доручення Команди Українського Війська до Київа, щоб у гетьмана Скоропадського просити допомоги для вдержання Львова. Зі мною їхав сотник Шухевич (інжінєр). Ми виїхали автом з "Народного Дому" у Львові дня 5 листопада 1918 о год. 2. досвіта — через ринок і Личаків. Було дуже студено і гyста мрака стояла в улицях Львова. Зі всіх улиць тарахкотіли кулемети, з вікон сипали огнем, раз у раз чути було детонації мінометів. Біля Городецької горіли якісь магазини. Ми їхали скоро. Біля шпиталя на Личакові мало нас не постріляла українська сторожа.
Автом перегнали ми Галичину і доїхали до Радиливова. Тут пережив я найстрашнійшу ніч свого життя. Маси здезорґанізованих австрійських військ і вертаючих полонених стріляли в нічній темряві божевільно на всі боки. Весь час падав дрібний, влізливий дощ і грязюка була страшенна. Я не спав уже пяту добу та мав горячку. Переповненим поїздом приїхав я до Київа дня 6 листопада 1918 о год. 5 веч. і просто з вокзалу поїхав до гетьманського палацу. Припадок хотів, що день передтим зголошена була на цю годину якась депутація Галичан з Київа. Сторожа переконана, ще ми члени тої депутації, впустила нас без окремого оголошення. Таксамо думав і прибічник гетьмана Остряниця тай допустив нас зараз. В прийомній застав я полковника Січових Стрільців п. Евгена Коновальця. Ми разом пішли до червоної кімнати гетьмана. Гетьмана бачив я вперве. Високий мужчина, зросту митрополита Шептицького, але стрункіщий, аристократичного вигляду, приняв нас дуже вічливо. Коли я представив йому становище Галичини й положення у Львові та іменем Начальної Команди Українських Військ і Укр. Нац. Ради у Львові попросив о поміч, він сказав, усміхаючися:
— "Скажіть отверто: Хочете в Галичині вирізати польських панів?"
— "Хочемо збудувати Українську Державу", відповів я, здивований.
Він знов усміхнувся незначно, немовби xoтів сказати: говори собі здоров, я боюся чогось иншого. Але сказав:
— "Хоч я не у війні з Польщею але на таку ціль допомогу дам. Тільки мушу це зробити обережно: Видам наказ війську, щоб очистило від полонених зелізничий шлях до Волочиськ. Як військо заженеться аж до Львова, я за це не відповідатиму, але мусітиму вилучити ті частини з моєї армії як дезертирські. Кілько вам війська треба?"
— "Вистарчить полк Січових Стрільців, що стоїть у Білій Церкві. Він переважно з Галичан, які радо заженуться і поза Львів."
Думав хвилину і відповів:
— "Мені їх тут треба. Але дам. Що ви на це?" звернувся до полк. Коновальця, Галичанина зпід Львова. Полковник відповів:
— "Я, пане Гетьмане, жовнір. І піду скрізь, де того вимагає інтерес Української Держави!"
— "Розуміється, вам треба ще й грошей?" питав дальше гетьман.
— "І бодай двох броневих авт та троха артилєрії", сказав я.
— "Є. Дам. Але, грошей можу дати тепер тільки пять міліонів корон".
Позаписував все власноручно й при нас закликав ад'ютанта та передав йому до виконання. Чи переслав гетьман гроші, не знаю. Що сталося з допомогою, оповім дальше. Я тоді не сподівався, що возьму участь в повстанню проти гетьмана.
По авдієнції вийшли ми разом з полк. Коновальцем. Ще в гетьманських кімнатах сказав він до мене тихо:
— "Ми, здається, не зможемо поїхати, хоч требаб. Бо гетьман хоче піддати Україну Москві. Союз лівих українських партій приготовляє повстання проти нього. Січові Стрільці звязані з Великою Україною більше чим з Галичиною. Зрештою все це рішить Стрілецька Рада. Але наперед ходім до Національного Союза. Там застанемо Винниченка. Повстання, розуміється велика тайна".
В кімнатах "Нац. Союза" (Пушкінська 1) застали ми Винниченка. Я оповів йому все, що й гетьманови тай вислід авдієнції у гетьмана. Винниченко в обуренню закричав, що як заберемо Січових Стрільців, то повстання не удасться. Київ важніщий чим Львів. Я відповів, що не знав, що тут діється. По довшій перепалці погодилися ми на тім, що мій товариш Шухевич мав піти до гетьмана й заявити, що нам на Львів буде досить половина полку з Білої Церкви, а я мав зараз поїхати на Стрілецьку Раду в Білій Церкві.
Пізним вечером коло 10 год. висів я з кількома стрілецькими старшинами в Білій Церкві й пішов до казарми Січовиків. Серце билось мені на згадку, що ступаю по місцях, де колись ходив Богдан.
В пять хвилин скликали Стрілецьку Раду, зложену виключно зі старшин. Були це люде молоді, але гарні, з почуттям обовязку супроти України. Переважно мої особисті знакомі. Я зреферував їм, що діється в Галичині й переповів всю розмову з Винниченком. На цім вичерпались мої сили. Це була моя шеста неспана ніч. і я заснув на кріслі. Памятаю тільки що в кімнаті було дуже горячо, що вона була з білих дощок (барак) і що полковник Сушко, мій добрий знакомий, будив мене, кажучи:
— "Слухайте, слухайте! Бо сотник Черник говорить проти!" — Але я не мав уже сили слухати. Мене випровадили до сусідної кімнатки, яку займав неприсутний сотник Гнатевич положили мене в ліжко. Мене збудили аж слідуючого дня коло полудня. В кімнаті був січовий лікар, д-р Чекало з Харківщини який ствердив у мене горячку й сильну анґіну.
II.
Довго я спав — бо аж мабуть до 14 листопада. Будили мене тільки тоді, як приносили харч і як приходив лікар. А 14-го я встав і пішов до старшинської столової.
Там довідався докладно, що Стрілецька Рада головно під впливом пок. сот. Чернюка, "душі стрілецтва" вирішила не посилати ніякої підмоги на Львів, бо Київ важніший. Наказ від гетьмана прийшов, але прийшов і другий, яким відкликано перший. Хто видав цей другий наказ, не знаю.
Привезено київські часописі з 14 листопада 1918, в яких оповіщений був маніфест гетьмана про федерацію України з Росією. Січовики уважали себе тим маніфестом звільненими з обовязку служити гетьманови. Бо вони зобовязалися служити йому як Голові Самостійної Української Держави.
Пізно вечером приїхали до січових казарм члени Директорії. Крім Винниченка знав я з них передтим ще теперішнього Гол. Отам. Петлюру з моїх університетських часів у Львові.
Постановлено, почати повстання дня 16 листоп. 1918. одна сотня CС. мала в полудне заняти місто Білу Церкву.
— "Чи маєте панове приготовані відозви?" запитав я.
— "Ні" — Я зараз пішов писати повстанчу відозву і по годині приніс її Директорії та відчитав. От. Петлюра дописав у ній оден уступ проти гетьмана. Команда С.С. вислала її до друкарні, а мене з 2 стр. старшинами до німецької залоги, щоб намовити її не виступати проти нас, як займатимемо місто.
З казарм до міста далеко. Ми дуже померзли заки доїхали. Дорогою застановлявся я тільки над тим, що говорити Німцям, а не над потребою самого повстання. Адже представники українських партій робили його.
В німецькій команді скликали ми їх офіцерів і представників їх салдатської ради тай представили їм, що почнеться національне українське повстання. Німці дуже занепокоїлися. Але ми виясняли їм, що коли не боронитимуть гетьманської влади, то нічого їм не буде.
Від них поїхали ми до ресторану, бо були голодні. Вернувши до казарм, застали вже депутацію, зложену з німецьких офіцерів залоги представників їх салдатської ради не тільки з Білої Церкви, але і — з Київа. Очевидно цей останній мусів в міжчасі приїхати.
Над ранком заключили ми з ними писемну угоду, в якій Німці обовязувалися до нейтралітету в нашій боротьбі з гетьманом, а ми вивезти їх в спокою з України. Німці не додержали умови, про що пізніще.
Дня 16 листопада 1918 в само полудне рушила сотня С.С. на місто й розброїла гетьманську сторожу тай розстріляла мабуть двох гетьманських урядовців, що мучили народ в тюрмах. Ешелони (транспорти) січовиків почали їхати в напрямі на Фастів. Я виїхав з третим, разом з Директорією. В казармах під Б. Церквою остали тілько хворі й 2 стрілецьких старшин: Бісик і Домарадський. Вони мали організувати селян, які вже почали напливати й відсилати їх за нами. Запал був великий.
Я хотів їхати до Львова, але полк. Коновалець заявив: "Переповість там все Шухевич, а ви мусите остати. Бо всі наші старшини дуже потрібні при війську. Директорія не має ні одного товмача. А переговори треба буде вести нераз" і Шухевич поїхав, я остав.
Ніколи в життю не мав я такого навалу праці, як тоді. Ніч за нічю неспана. Вічні гарканини з Німцями, які зломили умову й з усіх боків напирали на українські повстанчі війська. Селяне хмарою кинулися нам на підмогу. Я виголошував бесіди до богатьох транспортів озброєних селян. Мешкали ми в вагонах. Щойно в Винниці спав я в ліжку, перший раз від початку повстання.
Далі буде.
[Стрілець, 16.11.1919]