(1899 — 1934)
Трагічна була життєва доля Гр. Косинки.
Особа, талант, психологічна мотивація вчинку, все це загубило будь-яке значення з тих пір, як большевизм проголосив гасло «клясової боротьби» і центр ваги переніс з особи на клясу. Доля людини визначалася за її клясовим визначенням.
Виголошене в 29–30 р. гасло ліквідації куркуля, як кляси, на базі суцільної колективізації, стало разом з тим гаслом до ліквідації, усунення з літератури всіх тих письменників, до яких совєтська критика з несамовитістю розлючених псів почала з початком 30-х років все настирливіш і настирливіш прикладати назву «куркульських» або ж, що на совєтському газетярському жаргоні означало, як на той час, те саме: «бандитських» письменників. Не забудьмо, подібне визначення було разом з тим і формулою політичного обвинувачення.
В совєтській критиці кінця 20-х років ім'я Косинки згадувалося не інакше, як в супроводі цих двох епітетів! Це була пересторога, що оберталась на погрозу.
Найталановитіший з українських новелистів 20-х років, Гр. Косинка прийшов в українську літературу безпосередньо з села. Перше своє оповідання «На буряках» він надрукував року 1913. У цей час, на початку 20-х років він мав вигляд селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, різкий в своїх одзивах і оцінках, з міцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу або ціпа, але й одріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних вітрів і нічних заграв з селянської війни, що її вів в ті роки український народ проти большевизму.
Спомини з селянської війни, в якій Косинка брав безпосередню участь, визначили зміст його перших оповідань. «Большевизм є модерний спосіб поневолення українського народу Москвою, — на таку думку наштовхує читача внутрішня логіка художніх образів Косинки», — пише один з новітніх критиків. В оповіданні «Темна ніч» Косинка розповідає, як повстанці-селяни впіймали большевицького комісара, що приїхав комуну щепити, і розстріляли його. В другому оповіданні розповідається аналогічний випадок, як інтєліґента-українця, укапіста, члена Української комуністичної партії, який з відповідним мандатом приїхав на Черкащину запроваджувати тут комнезами, селяни вибили шомполами, примусивши його співати при цьому: «Ви жертвою пали в борьбе роковой». В оповіданні «Троєкутний бій» описані події 1919 р., коли в Києві, у вересні розгорнувся троєкутний бій між українськими галицькими стрілецькими частинами, що підійшли з заходу й били по місту з гармат од Солом'янки, деникінцями, які наступали з півдня од Печорського, та большевиками, що відходили через Поділ за Дніпро. До цих часів сходить так само й оповідання «В житах» та інші.
Одшуміли бурі… Згасли нічні заграви. Дядько оре свою ріллю і виорює з землі череп. Він пізнав його: це череп забитого в роки селянської війни китайця Ході, що боронив на Україні «здобутки» пролетарської революції і наклав тут своєю головою за чужу йому справу, забитий селянською кулею. Байдужим поштовхом ноги відкидає дядько череп Ході у бік («Голова Ході»).
Війна скінчилася. Селянин оре ріллю. Але криваву тризну справляє ГПУ над тими, що брали участь в селянській війні. До цих часів сходить одне з найсильніших оповідань Гр. Косинки, яке лишилось незакінченим і було опубліковане вже за наших часів («Фавст»). Це оповідання про українського Фавста, ватажка селянського повстання проти большевиків, дядька з Поділля Прокопа Конюшину. Од нього слідчі ГПУ домагаються, щоб він признався, де збирався повстанком. Місяцями його тримають «в чорному, як ніч, холодному і мокрому карцері». Його катують. Б'ють. Але він не зізнається. «Так знайте, — говорив він до стінки далі, — Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні і тисячі таких, як я, але ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду!..»
Духом суворої непримиренности, духом селянської війни віє від новель Г. Косинки. Для них характерна гостра й смілива лаконічність, яскрава барвистість фарб, чистота тонів, сполучена з орнаментальним свавіллям рисунку й мови — стилеві особливості, успадковані Косинкою безпосередньо від селянської живописної традиції. Усі його новелі написані в імпресіоністичній манері, яка нагадує значною мірою манєру й стиль Василя Стефаника, хоч, певно, — й поза безпосереднім впливом останнього на Косинку.
Нема чого казати, що життєвий шлях для Косинки в підсовєтських умовах був важкий і положення його в літературі було нелегке. «Не подобається панам-цензорам моя книга! Здорово не подобається» писав Косинка до дружини 26-VІІІ-24. «Принципово дозволяють, але хотять заборонити «Голову Ході», «Анкету», найкращі з моїх оповідань» (9-ХХІ-25).
Це були роки НЕП-у і Косинку друкували. Його речі з'являлися в часописах.
З початком 30-х років, з запровадженням процеса пролетаризації літератури, коли гасло уніфікації літератури, хоч і в першому, раппівському, варіянті, але було вже оголошене, Косинку затиснули. Збірку «Серце», яка була вже видрукована, в останній момент затримав Головліт; Шлях до літератури був для Косинки закритий. «На літературні заробітки годі сподіватися», писав Косинка 22-Х-31.
Косинку цькували. З кожним днем цькування дедалі зростало. «Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюся.»
«Все таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на мойому місці», пише він 16-ІV-32. У цей час він «підробляв» сценаріями для фільмів, які ніколи не побачили світу. Він зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми. Почав носити окуляри. Раніш він був рвучкий і різкий, тепер він став якось назовні спокійніший, але це був спокій зденервованої людини. Нерви не витримували.
1934 р. в Харківському Будинкові Письменника була влаштована «настановча» доповідь Кулика. По доповіді в дискусії виступив і Косинка. І тоді нерви не витримали. Замість обмежитись трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він говорив про те, що в умовах «соціяльного замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити.
Це була не промова. Це була істерика. Спазма безнадії. Крик одчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галерії письменника привітали бурхливими оплесками.
Незабаром десь в листопаді 1934 р. він був заарештований. З в'язниці він писав до дружини, розуміючи, що це вже кінець:
«Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце здасться все. Я дужий, здоровий!»
За постановою суду під головуванням Ульриха з 15–18 грудня 1934 р. Косинка був розстріляний.
У судовій постанові було зазначено:
«Суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання вчиняти на території УССР ряду терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери і ручні ґранати.»
Присуд був «фількіною грамотою» Уся арґументація — чистою нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком, ані Гр. Косинка, ані Дм. Фальківський, ані О. Влизько або Р. Шевченко, за винятком Крушельницьких батька й синів, не були ніколи в житті ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї сентиментальної довірливости.
[Земля, 12.11.1944]