Заньківчанські прем’єри: «З ЖИТТЯ КОМАХ»
(режисер-постановник заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський)
9, 10 листопада в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбулися прем’єрні вистави «З життя комах» за п’єсою чеських літераторів – братів Карела і Йозефа Чапеків «Ze života hmyzu», написаної 1922 року.
У передмові до п’єси брати Чапеки зазначали:
«Нашим наміром було написати не драму, а містерію в старовинній наївній манері. Як у середньовічних містеріях виступали уособлені Скупість, Егоїзм або Чеснота, так і у нас деякі моральні категорії втілені в образах комах просто для більшої наочності. Правда, в нашій п'єсі немає Доброчесності. Випусти б ми на сцену, скажімо, Бджолу, як втілений Послух, або Павука, який уособлює Скромність, п'єса, напевно, здалася б менш песимістичною. Але ми не зробили цього з цілком певних причин: дзеркало, у яке ми підставили життя, було навмисне кривим і тенденційним, воно спотворило б вигляд самої гідної людської Чесноти. І ось, уявіть собі, підступний трюк вдався понад всякі очікування - безліч людей впізнало в цьому гротеску людину і зрозуміло: нице, жорстоке і нікчемне є і там, де його зазвичай не шукають. Ми не писали ні про людей, ні про комах, ми писали про пороки. А показати пороки ницими і підлими, це, бачить бог, не поганий песимізм. Правда, це і не нове і не надихає, але ми в даному випадку не прагнули ні до новизни, ні до натхнення».
От вам і тема вистави, і її мета. Не треба багато говорити: у світі комах (метеликів, гнойових жуків, мурах та одноденок) ті ж закони виживання, що і в людському суспільстві – боротьба за виживання способами підступності, підлості, жорстокості, завдяки загарбницьким інстинктам, що діють у «комашиному соціумі», де сильний перемагає слабого, а жовті мурахи воюють із собі подібними чорними…
Театральна критика 20-их років називала п’єсу братів Чапеків «приголомшливою сатирою на любов, багатство та війну», «жорстоким і огидним породженням символізму». Навіть один з берлінських критиків проголосив розпачливо: «Убийте їх!», а американський театрознавець написав натомість, що «глядач, який дивиться цю п'єсу, задається питанням, чи не краще йому повіситися, якщо світ такий поганий, як він зображений тут». На таку критику брати Чапеки переконливо просили «не стрілятися» і «не вішатися», бо «вони зовсім не збираються винищувати рід людський».
«Хто вам, чорт забирай, велить ототожнювати себе з метеликами або гнойовими жуками, з цвіркунами, мурахами й одноденками?! Що з того, що ці тварюки представлені у нас дармоїдами і себелюбами, рвачами і користолюбцями, мілітаристами і паразитами? Хіба з цього неминучий висновок, що під ними мається на увазі все людство? Хіба приклади того, що власницький, сімейний або державний егоїзм - якість ницих комах, жорстоких і мерзенних, доводять, що все людське мерзенне? Хіба комахам не протиставлено нехай хоч одну людину - Волоцюгу, який все бачить, все оцінює і шукає правильний шлях?»
Волоцюгу у виставі грає з.а. України Юрій Хвостенко. Після «Небилиць про Івана» (реж. Вадим Сікорський) бачити його в ролі Волоцюги-оповідача зовсім не дивно, навпаки, дещо передбачувано (тут закцентуємо на тому, що в режисерській стилістиці Вадима Сікорського простежується певна тяглість в розподілі ролей та підборі на них певних акторів, що витікає з бачення інсценізованого матеріалу). З одним лише зауваженням: у «Небилицях» Оповідач є активним учасником всіх змальовуваних подій – а у виставі «З життя комах» Волоцюга тримається від цих подій осторонь, на відстані, ніби проходить повз них. Він лише спостерігач. Тому для Юрія Хвостенка у цій виставі немає творчої поживи – немає динаміки розвитку ролі: Волоцюга яким був на початку вистави, таким і залишається вкінці, і зрештою, він нічого не вирішує і не змінює – він лише знайомить нас з дійовими персонажами.
Серед мешканців комашиного світу Метелики вирізняються своїми амурними «одноденними» турботами і дівчата-Метелики (Мирослава Солук та Інна Калинюк) малюнком пластичних рухів (балетмейстер – Олена Балаян), чого не скажеш про чоловіків-Метеликів. Коли вже йдеться про особливу пластику «комашиних алегорій», то не відчувається того пластичного ансамблю, який би мав панувати у цій виставі. Є окремі штрихи, блискітки, яскраві світлотони в одязі та освітленні, сценічні постаті, що фрагментарно виділяються на тлі інших. При цьому, є також багато театрального пафосу, адже не знайшовши пристосувань до своїх персонажів, окремі роботи відзначаються особливою трафаретністю малюнку ролі, зокрема це проглядається в Метелику-поеті (Василь Баліцький), що передає любовні переживання через надмірну патетичність та інтонування. Немов плакатність – запорука успіху у творенні закоханого поета як персонажа.
Серед усієї комашиної братії вияскравлюється своїм сценічним життям парочка жуків-Гнойовиків (скарабеїв, що за легендою Давнього Єгипту кожного ранку викочували Сонячний Диск на Небесний горизонт – не даремно, при їх появі образ сонця на сцені набуває червоно-жовтого «світанкового» відтінку). Сценічний дует Марти Кулай і з.а. України Ігора Гавриліва – відрізняється з-поміж інших, адже їм допомагає текстовий матеріал, насичений не агресивними, а лише кумедно-впізнаваними жвавими репліками-ілюстраціями з використаннями майже «поетичних» порівнянь («кулька-какулька»). Та і динаміка малюнку їхніх ролей спонукає зал реагувати сміхом на речі зримі і зрозумілі – гігантська кулька посеред сцени і безліч подібних кульок довкола – ось предмет і смисл їхнього буття – мати не одну, а дві, або й більше таких кульок. Біда лишень, що поки сформують іншу кульку, першу може хтось вкрасти – більш уважний до того, що «криво лежить». Мабуть, це найбільш вдало виписаний фрагмент вистави «З життя комах».
Наступна сцена з життя Цвіркунів має відкритий фінал – шлюбна пара Цвіркунів прийшли у чуже житло розпочинати нове сімейне життя: Цвіркунова ( Марія Шумейко) чекає на поповнення роду. Цвіркун ( з.а. України Олег Сікиринський) розповідає дружині, що попередній власник житла щойно настромлений на дзьоб птахом-Сорокопудом і він бачив, як той кумедно і безпорадно махає ніжками. Цвіркун не довго переймався клопотами дружини – дуже швидко він пострибав від неї у пошуках їжі, залишивши її на самоті. Виникає острах: а раптом і він буде спійманий Сорокопудом і не повернеться назад у своє нове, так непевно засноване, родинне житло?
На завершення вистави – сцена з мілітаристським звучанням у прямому розумінні цього слова – ілюстрація з життя войовничих жовтих мурахів на чолі з Диктатором (з.а. України Василь Коржук), де один підвид мурах підкоряє інший. На музику маршу, що нагадує про часи фашизму та нацизму зал починає аплодувати, бо ритмічність і організований рух «мурашиної юрби» на сцені спонукає до співучасті глядачів… Чи ж 7 симфонія Дмитра Шостаковича і «Болеро» Моріса Равеля не здатні відтінити Світло від Темряви в закамарках комашиного (а відтак і людського) буття? Чи ж алюзія на диктаторські режими заслуговує на бурхливі оплески лише через вдало підібраний сугестивний супровід, що апелює значно більше до емоцій, ніж викликає обурення несвідомим підкоренням мас?
До слова, у виставі «З життя комах» режисер Вадим Сікорський виводить на сцену і Блюз-бенд – оркестр театру. Як і в «Небилицях про Івана» оркестр є самобутнім персонажем вистави. Тут ідеться про елементи режисерського почерку Вадима Сікорського – музичне оформлення його вистав завжди тісно переплетене із сценічною дією: воно органічного доповнює настроєві нюанси як окремих епізодів, підкреслюючи їхню завершену композиційність і передаючи особливості характеру персонажів, так і об’єднує наскрізними мотивами собою всі епізоди в єдиному задумі. До мінусів варто занести те, що інколи бракує плавності перетікання між епізодами. Музичний рефрен, що позначає цей перехід, часто не дає «долунати» закінченню думки попередньої сцени.
У цій виставі Вадим Сікорський знову вкотре залучив до творчого пошуку композитора Івана Небесного. Варто наголосити про творчий тандем режисера і композитора у переліку вистав ( як репертуарних так і архівних) Театру імені Марії Заньковецької: «Три товариші», «Загадкові варіації», «Ханума», «Гамлет у гострому соусі», «Небилиці про Івана», «Амадей» та інших.
Художнє вирішення простору – сонце на чорному тлі (художник-постановник Наталя Тарасенко). Воно – мовчазний свідок, джерело життя, мірило часу. Його гігантські розміри створюють разючий контраст і лише підкреслюють мізерність як і людського, так і комашиного існування.
Вадим Сікорський як режисер дуже помітний у творчому середовищі театрального Львова – його вистави відзначаються особливим присмаком інтелектуальності, музикальності і злободенності. До творчих знахідок можна віднести зміну палітри кольору сцени, яка має символічне значення (як це було в «Гуцульському році» за Гнатом Хоткевичем, і у прем’єрі цей прийом теж прослідковується: гра світлотіней сцени перегукується з вбранням персонажів і їхніми характерами, міняючи своє забарвлення протягом сценічної дії для зорового розмежування і підкреслення особливостей кожного епізоду, проте переважають все ж алегоричні чорно-жовто-червоні відтінки – кольори-контрасти, кольори-антагоністи).
Також особливістю режисера є вміння відбирати матеріал для сценічного втілення авторських концепцій: кожна робота Вадима Сікорського пронизана дослідження макросоціуму через мікросоціум сценічного існування. А чи це існування людей, чи комах – особливої ролі не грає, якщо несе в собі переосмислення та аналіз крізь призму режисерського бачення.
Завершуючи свою передмову до п’єси «З життя комах» брати Карел та Йозеф Чапеки писали:
«Таким чином, мають рацію швидше ті, хто назвав нашу п'єсу «зношеною алегорією». Справді ж, вона страшенно зношена: як то кажуть, куплена на товкучці, та ще й перелицьована. Але повірте, важко проголошувати Доброчесність, одягнувши смокінг. «Смокінгова чеснота» виглядала б зовсім інакше - зовсім не так, як ми хотіли показати людям в нашій п'єсі».
Текст: Устина Вовк.
Фото: із офіційного сайту театру та Тараса Валька.