Вістка, що в Варшаві бавить українська дипльоматична місія, облетіла і пресу і дійшла також до відомости загалу. Починаєсь дискусія над квестією польсько-української згоди серед широких мас Українського населення. Польська преса, з виїмком соціялістичної то зайняла вижидаюче становише, та кине час від часу іронічну увагу на цю тему. Українська соціялістична газета у Львові, "Вперед", як константує і сама польська преса, стремить до згоди. Таке радить чи робить преса. А що на це загал суспільности, які його думки про це, що думає український мужик?
Пять літ з вершком терпінь, смерти, мордів, рабунків, коли зникло почуття любови, милосердя, пять літ того всього досить. І нема того, котрий не хотівби згоди. Та погляди на згоду польсько-українську у обох суспільностий катеґорично ріжняться, а заложення, з яких виходить одна і друга суспільність, не мають з собою нічо спільного. Маємо тут на увазі головно, суспільність як польську так і українську з бувшої Галичини, яка нині прибирає ріжні назви, бо ядро згоди, це справа Східної Галичини, а без згоди населення згода не переведеться.
Польська суспільність розуміє ту згоду так, як научив розуміти Поляків згоду з Українцями Сєнькевич в своїх творах — клясичний під тим зглядом твір: "Ogniem і Mieczem" — і преса галицька, вся без виїмків, яка десятки літ виховувала польську суспільність. Для цеї суспільности Україна і український народ не істнував як щось, що гідне розумного трактовання. Це сирий матеріал, з якого польський меч, польська культура має створити це, що відповідне і бажане. І польський меч, чи він з заліза, з стали, чи в формі адміністрації, і польська культура, чи її несли пани обшарники, єзуїти, чи урядники, робили все, щоб з цего українського, народнього матеріялу зробити польські фіґури. І з відси претенсії, цілком слушні, що вони несли нам, українському народови, свою культуру, хоч нам небажану. А коли фактичні обставини приневоляють польську суспільність сконстатувати, що польська культура ніщо не вдіяла, що гайдамака лишився гайдамакою, що ми не податливі на впливи культури, то бажання є польської суспільности, щоб ми позістали в нею, а вона в будучности таки нас укультуризує, щоби праця віків на пішла на марно. Нещадить вона нам хвилями і пестливих слів як: "Nasi skromni potulni Rusini", говорить про автономію, як це заявив недавно в своїм експозе у Львові провідник цеї суспільности ґр. Скарбек, та рівночасно кидає каменем на кождого польська суспільність, хтоб хотів щоб який один морґ польських ланів дістався в руки українського селянина. А про автономію, яку Українцям готується, говорить відповідь одного високого урядника, Поляка, другому: "Co będzie z ruską autonomią?"... "Nu?!, tak jak było za czasów austryackich". А що було, то ми знаємо. Це погляди польської галицької суспільности. І їх не змінить ніяка сила. Хто не вірить цему, нехай піде на польські віча, до урядів, стрінесь з польською суспільностю денебудь.
Українська суспільність знову стоїть на тім ґрунті, що в двайцятім віку, по такій страшній війні, в котрій народ український приніс гекатомби жертв і причинився немало до зруйновання старого ладу, має право, коли не більше, то таке, як другі народи, на руїнах старої Европи, і її порядку, збудувати свою хату, а в ній урядитись так, як йому захочеться. Хоче говорити український народ як рівний з рівним, з другими народами. Шанує чуже, але своє любить і свого не дасть. Не підносить ні претенсий історичних ні економічних, а лиш вказує на фактичний стан, а це, за чим промовляють факти, це одно має нині рацію бути справедливим. За культуру, яку йому несли сусіди, на його згубу, проти його волі, о яку він не просив, не думає платити своїми територіями, своїм майном. Будучности своєї не бачить в чужій державі, бо там все буде він чужим, і як не свій трактований, визискуваний, гноблений, хотьби не знати як йому обіцювано справедливість. А вкінци проста засада шануючого себе чоловіка: «Чому тобі вільно бути господарем в своїй хаті, а мені ні?" і ту засаду повторяє українська суспільність нині, коли говориться про згоду польсько-українську.
А мужик український не уявляє собі життя деінде як в своїй державі. Землю, зрошену його потом і кровю, яка до нині в чужих руках, хоче віддати йому лиш його рідна держава. Польська держава плянує що инше, от і ясна справа, чому він не хоче бути в Польщі, хоч не відмовляється йому і инших арґументів.
Це є загально погляди обох суспільностий на польсько-українську згоду. І мабуть нема одного спільного заключення, бо заложення, з яких виходять обі суспільности, не мають з собою нічо спільного. А без згоди обох суспільностий, бодай в засадничих справах, нема згоди. Може бути насильство, може бути фактичний стан, як був колись в Австрії, Росії і т. д., та про згідливе життя, нема мови. Навіть згода дипльоматів, це ще не згода народів з собою. Ми бачили і згоду дипльоматів, а нарід навіть проти волі своїх дипльоматів ішов і робив своє. Се фактичний стан.
Та перейдім дещо до теорії, загляньмо до історії, гляньмо в будучність.
Колиб так польська суспільність хотіла стати на становищи — українська мабуть стоїть на нім: — Урядімся в своїй державі так, як нам це на руку, а Українці най урядяться так, як їм вигідно. Де більшість Поляків, там польська держава, де більшість Українців, там українська; для меншостей повна свобода. Коли урядимося, а арґументи, які нині часто підноситься, чи то економічні, чи инші, будуть домагатися лучности, взаємин, чи цілости на зверх, порозуміємся, і створимо бажане. Чи тоді можлива згода? Цілком певно.
Арґументи підношені вже, без порозуміння з Українцями, не видержують критики дійсности. Історичний арґумент, це ніякий, бо цілий світ перемінивбися, а і Поляки місто Польщі в Европі, дісталиб може Польщу в Азії. Історія це не дійсність. Економічні? — і ті, без порозуміння не видержують критики, бо чому ти маєш жити моїм коштом, або що мене це обходить, що ти не маєш, і хочеш видерти мені. Арґументи і культури, расові, нерівности рас, дуже проблєматичні. Коли мені хтось щось дає, то після права, має спитати, чи я це прийму, бо в противнім разі шкода енерґії. В кінци не належить забути, що Німці в Познаньщині, на Шлеську, защіпили високу культуру під кождим зглядом, і найкращі сини і польської держави, найгарніще виховані політично, економічно, о високій цивілізації, це як раз з німецьких провінцій. Так кривду зробивби Полякам цей, і Поляки так твердилиб, колиб казав віддати це Німцям. А чи може йти польська цівілізація з німецькою в парі?
Та всі ті наведені, а нестійні арґументи, підноситься нині в цілях заборчих. Нічо так не тішить польської суспільности, як неповодження українського народу на поли дипльоматії. Нічо так не нотує пильно польська преса, як поражень, часто фалшивих вістий, українського війська з большевиками чи Денікіном. Радше хотілиб видіти большевика, Москаля, монґола навіть, за свого сусіда Поляки, як Україну. А нарід наш знає о тім і те саме думає.
Загал польської суспільности мріє нині про другий андрусівський договір з Москалями; бідний той загал забуває, що цей договір був зроблений задля хвилевих обставин, і був початком, першим кроком на знищення Польщі. І коли премієр Падеревський сказав на засіданню підкомісії заграничних справ, що або антанта потягне границю Перемишль-Ґродно, або ми в Росією порозуміємося, то певно премієр і польська суспільність рішили другий андрусівський договір, рішили розділити Україну між Росію і себе. Історія не научила їх нічо.
Чи можливе порозуміння і згода? Най кождий відповість собі сам. Меч Дамокля висить і над Україною і над Польщею. Оба народи винищені, держави неупорядковані, без фінансів, без границь, внутр кипить. Хто подбає за них, як не вони самі? Антанта?! Чи мало дала вона доказів Польщі, що має на оці тільки свої інтереси. Це гандляр, гандлює, як йому добре. Гандлює народами, крає живе тіло тих народів і байдуже йому, що рана може ятритися і знова спричинить хоробу цілого орґанізму і все довкруги затроїть. Чи много бажань польського народу сповнила антанта? Мабуть ні одного. Радше шарпнула Польщу, як сильного ворога. Та суспільність некритична, а преса неконсеквентна. Засліплення не має границь. А боротися арґументами з засліпленням, це не веде до ціли. Видячих не много в Польщі. Де двох бється, третий користає. Так було все в історії борб польсько-українських. Так буде мабуть і тепер, може лиш в зміненій формі.
Нова Рада