Відгуки дня

Нераз іду і мрію: камениця з городцем, або хоч вілля з чотирма кімнатами і „прина­лежностями". Коли камениця, то велика, най­менше на вісім партій (не політичних !), а коли вілля, то обовязково з високим парканом, щоб ніхто мені не заглядав до городу.

Буває, що й про село подумаю. Хатина над Прутом у лузі, в садочку, обведена плотом, щоб ніхто не сувався мені через подвіря.

Іду нераз і завидую. І тим у місті і тим на селі, тим, що мають одно чи друге і тим, що мають одно і друге.

Але вчора наслухався я таких історій, що далебі не знаю як тепер з моїми мріями буде.

Зайшли до мене в редакцію два мої добрі знайомі: один власник камениці, другий влас­ник хатини, хоч не над Прутом, але у лузі.

— Панове, — кажу — ви всеж таки панове. Своя хата — своя правда і си...

— Помало, помало! Не розганяйтеся так занадто.

— Не розумію?!

— Бачили ви — питає власник камениці — ті тисячі дощок, стовпів і драбин коло камениць?

— Бачив...

— Коло моєї так само. Тому пять літ від­новляв з власної пильности, тепер мушу з на­казу. А паркан коло городця поставив тому два роки, тепер мушу дати сітку.

— Зате камениця буде як нова. А ви? — звернувся я до власника хати на селі.

— Ми маємо тільки поставити огорожу і вибілити її та полякерувати двері, вікна, віконниці і ганки.

— Е, що вам там на селі: привіз пруття — огородив, розробив вапна — побілив, розпустив фарбу — помалював.

— Добре вам казати: легко, а як нема грошей?!

Все таки це зовсім інша пара кальошів.

Прийшло — відновляти, кинувся я за майстром — трицять золотих на день і мій матері­ял. Шукаю підмайстра — двацять золотих і обід з горівкою. А помічники по десять з самим обідом. Обрахував і аж за голову зловився. Коби то в нас так як за границею, що можна один поверх продати. Пригадав собі „Анум". Малюють образи, то хіба зі стіною чи штахета­ми дадуть собі раду. Кажуть мені — виїхали на село церкви малювати. Паноньку мій, — думаю — що робити. На щастя добрі люди вибавили з клопоту. Нарадили мені чоловіка, може не ду­же фахового — емеритованого учителя рисун­ків. Погодився на пять золотих і харч.

— А руштування?

З тим була ще більша біда. Ледви зловив одного зредукованого радника будівництва. І в однім і в другім випадку, то просто рука Божа. Пять хвилин пізніше — вже булиб обидва замовлені. А так якось вийду з того всього. Понад тисячу золотих буде коштувати, але половину я мав, бо заощадив за останніх десять літ, а другу половину позичаю в банку. Щоправда, на дуже короткий речинець, але цього я вже не боюся.. Наказ заплати, прольонґата, маю майже нове піяніно...

Оптимістичний настрій каменичника уділився і власникові сільського господарства.

— Я також маю дещо на збуття. Одна корова мені не дуже доїться і з пастівника міг би від біди частину вкроїти...

— Бачите, панове, не є так зле! — сказав я.

Але дуже сумніваюся, чи мої мрії підуть тепер по лінії камениції, віллі або хати на селі. Перейду, здається, на головну виграну, ще не знаю, чи клясової льотерії чи долярівки. Гріш є гріш і не має ні плота, ні фасади, ні тим по­дібних ґанків.

Галактіон Чіпка.