Іду від тебе. Бачиш: осінь плаче
І тихо ржавий лист мете під ноги.
Ще придоріжне гордиться бодаче
І облак синій знявся здовж дороги...
На зжовклій ниві, що в туман сповита.
Бабине літо ткань пряде майстерну —
Гей! в мені знов збудився волокита.
Іду від тебе — йду — і вже не верну...
По стерні пісня блудить невесела,
А в мені туга кличе: мандрувати
На гори, доли, за міста і села,
У дикі дебри, де не видно хати,
Гей мандрувати в світ без пляну й ціли —
Ніхто мене не кликав на пращання,
Тільки за містом верби зашуміли
Мельодію сумну, — як моє кохання...
Ніщо з собою не беру в дорогу,
Лише про тебе спомин, моя доле,
На мою туру, втому і знемогу
Пільгою буде шлях пустий і поле
Таке як море без меж і без краю —
І зжовклі бори і зоряні ночі —
І сіра птаха, що зблукалась в гаю —
І твої добрі, ясні, тихі очі...
За мною з листя шелестом несеться:
Ніхто ніде не жде тебе в гостину!
Іду. Дорога в синю віддаль вється...
Гей, може стріну затишну долину,
Смерком огонь розложу, заспіваю,
Задивлюсь в грань, як дужається з тьмою,
Згадаю літо — і тебе згадаю
І сподівання ці, — що вже за мною...
Згадаю й казку про царя старого,
Що знав дівчину з ясною косою;
Та налякався щастя, втік від нього,
Втік нічю в світ; казали: згинув в бою...
А по нім плакав край, други і жінка,
Дівчина теж з жалем його згадала
Та як велить відвічна поведінка:
Його слідами — з другим мандрувала...
Іду від тебе. Там мене чекає,
Спокійна осінь в золоті і крови,
Там мені тиху думу заспіває
В ржаву хустину вбраний верх діброви,
Там ранки стріну такі як опалі
І довгих, довгих мряк ліліові смуги —
І рябини усміхнені коралі —
Й смерки залиті опарами туги...
Іду. На стрічу добрий вечір лине,
Лягають тіни — світ мов тафля моря,
А надомною небо темносине
І серед хмар одна вечірня зоря.
Гей зоре моя, добра, ясна зоре!
Будь ти одна зі мною серед ночі.
Хоч я моряк, що без стерна на море
Виплив й несеться в даль, у світ, за очі —
Хоч може кручі ждуть мене зрадливі
І вир підводний здружиться зо мною,
Попливу далі в сонцю, в мряці, зливі
На світа край — лиш ти будь надомною...
А згаснеш ти, і тьма заллє простори,
Не задрожу й не зібюся з дороги;
Меніж байдуже: доли це чи гори,
Чи битий шлях чи дикі перелоги...
_________
Й посилаю це письмо з дороги
Сухе, й колюче як онте бодаче...
Тут осінь зжовклий лист мете під ноги
Й разом зо мною — за тобою плаче...
Tемніє небо, вкрите бурунами...
Гей, хто з нас збагне долю прехимерну?
Шелестить зжовкле листя під ногами,
Що йду від тебе — і до тебе верну...
[Вперед! 09.11.1919]