То було переважно про краєвиди, а це буде про політику. І про вино. І, може, ще про щось, зараз побачимо. Так чи сяк, а тиждень у країні, де ти раніше ніколи не бував і мовою якої вмієш лише привітатися й подякувати, – надто короткий термін для узагальнень. Я й не узагальнюю. Просто збираюся переповісти кілька розмов із тамтешніми жителями. А розмовляти з ними – принаймні у Тбілісі – приємно і ще хочеться.

Зазвичай (ага, схоже, без узагальнень таки не обійтися) люди давніші, котрі особисто пам’ятають, як вибита з нервових рук Ґамсахурдії влада опинилася в спритно підставлених руках Шеварднадзе, ліпше знають російську; натомість молодші, сформовані після Трояндової революції, воліють спілкуватися з приїжджими англійською. Зрештою, трапляються серед юних і такі, хто російською зовсім не володіє. Або вдає, що не володіє, як той довгобородий і короткоштанний офіціант у модному спально-гастрономічному комплексі «Фабрика», який на наше: «Do you speak Russian?», – усміхнено, але твердо відповів: «Нэт». «Мы тоже», – усміхнулися навзаєм ми і замовили карафку of house white.

Втім, хай молоді розважають своїх молодих, – відразу постановив я і заходився послідовно діймати розпитуваннями старших. У підсумку двома найважливішими джерелами інформації для мене стали водій Леван і власник бару «Санчо» Александр, який – ще й пробний келих «Кісі» не спорожнів – перетворився на Сашу. Отже, ремінісценція:

– Уяви собі, – обґрунтовує Леван свою нехіть до Саакашвілі, – що твій дім в аварійному стані. І тут приходить чоловік, який обіцяє зробити ремонт. І він реально приступає до роботи, але дуже швидко починає кричати на тебе, а потім розпускає руки і погрожує виселити. Хотів би ти такого ремонту?

Наполовину східно-гірський мтіулець (по-нашому кажучи – гуцул), а наполовину західно-рівнинний меґрел, себто нащадок античних колхів, до яких аргонавти на чолі з Ясоном плавали у пошуках золотого руна, Леван слугує втіленням ідеї об’єднаної Грузії і водночас – запереченням усього, що я розумів під виразом «грузинський темперамент». Спокійний до флегматизму, мов естонець з анекдоту про дрезину, він філігранно, без жодного різкого руху, долає віраж за віражем і продовжує змальовувати портрет Саакашвілі:

– Міша, – так Леван постійно його називає, – був демонстративний, як істерична кінозірка. Сам наводив порядок і сам сіяв хаос. І все – на камери. Приїжджав на виноробний завод, відкручував кран і спускав на землю цілу цистерну. Показував журналістам, як він бореться з неякісним вином. А потім експертиза доводила, що якраз це вино було якісним. Але найгірша його помилка – те, що він піддався на провокації Росії. Як він мав намір перемогти Путіна? Міша з дитинства мріяв про статус національного лідера і вроїв собі, що з нього вийде модерний цар Давид, великий будівничий і збирач грузинських земель. А в результаті ми остаточно втратили Абхазію й Південну Осетію.

Леванова російська – з погляду словникового запасу – досить чудернацька. Вправно, хоч і з класичним акцентом, оперуючи філософськими поняттями і складними науково-технічними термінами, він раптом забуває, як називається, наприклад, п’ята, і каже: «конец ноги». Але, знову ж таки, не переймається. Коли ж на Ґудаурському перевалі за мить до серпантинного повороту нас обганяє якийсь «джип», Леван тільки незворушно констатує: «умний».

Наслухавшись про вади Саакашвілі, я вирішую дещо змінити тему:

– А що ти думаєш про Іраклія Другого? Власне, я чому запитую. В Телаві ти показував нам його замок – головну туристичну принаду міста. У фортеці Ананурі був якийсь текст про його подвиги. Похований він у вашій сакральній Мцхеті, в патріаршому соборі Светіцховелі. І навіть вечеряли ми вчора на пішохідній вулиці Іраклія у старому Тбілісі. Але, наскільки я знаю, саме він у 1783 році уклав Георгіївський трактат і віддав свої землі під протекторат Росії. То за що ви його шануєте?

– Іраклій був мудрим царем і хоробрим полководцем. Однак для подальшого протистояння персам і туркам він мусив знайти сильного союзника. Тому підписав угоду…

– Щоб москаль добром і лихом з картвелом ділився?

– …розраховуючи, що православна Росія допоможе йому відбивати набіги іновірців. І прорахувався. Росія обманула й не допомогла, а після смерті Іраклія загарбала всю Грузію.

– Наївні ви, наївні. Треба було нас запитати. Ми б вам розказали про Богдана Хмельницького і Переяславську раду…

За такими супровідними балачками минали мої екскурсійні дні. Вечорами ж я бодай на пів години забігав до бару «Санчо», щоб сконфронтувати Леванову правду із Сашиною. Причому в перший вечір я туди потрапив знічев’я: бар цей міститься через будинок від помешкання, яке ми знімали, то ясно, що й святий би зазирнув. На моє злегка маніпулятивне: «Ґамарджьоба, я з України», – Саша відповів такою лексично вишуканою й орфоепічно бездоганною російською, що я тут-таки розвернувся і мало не вийшов.

– Зачекайте! – вигукнув він. – Хіба ви не знаєте, як ми вас любимо?

Коротше, з’ясувалося, що Сашин батько – грузин, а мама – росіянка. Народився ж він в околицях Цхінвалі, й ось уже понад десять років дорога до рідних могил для нього закрита. У зв’язку з чим Саша ненавидить Росію ще більше, ніж я, а таке в живій природі зустрічається вкрай рідко. Для розгону він стисло оповідає мені історію грузинського виноробства, яка налічує щонайменше вісім тисяч років, показує квеврі-глек і щітку з кори, якою його чистять, розтлумачує різницю між правильним глиняним присмаком і неправильним, а тоді наливає кілька дегустаційних келихів і замість тосту нахвалює Саакашвілі, завдяки наполегливості якого традиційний грузинський спосіб виготовлення вина отримав статус нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

– Але, здається, – обережно стаю на Леванову сторону я, – Мішині зовнішньополітичні успіхи не всі оцінюють однозначно?

– А як би ви вчинили на його місці? – заводиться Саша. – Нагадати вам хронологію подій? Чим займалася Росія від моменту приходу Саакашвілі до влади? Влаштовувала на нашій території теракти і всілякі заворушення, паралельно надаючи жителям Абхазії і Південної Осетії російське громадянство, щоб у майбутньому мати привід їх «захистити». Майбутнє настало в 2008 році, коли НАТО на своєму саміті заявило, що рано чи пізно прийме нас до себе. Чи ви вважаєте, що ми повинні були на догоду Путіну відмовитися від руху на Захід?

– Я вважаю, що нинішній Захід – це аморфна купа гною, але ні у вас, ні у нас немає іншого способу вижити, окрім як у неї вступити.

– Отож-бо й воно. Невдовзі після того саміту Росія перекинула регулярну армію до входу в Рокський тунель і почала обстрілювати грузинські села. Що нам залишалося? Коли вас б’ють, ваш обов’язок – захищатися, незалежно від шансів на перемогу. Хіба це вина Саакашвілі, що наші «західні партнери», які чотири роки виспівували нам дифірамби й гарантували свою підтримку, виявилися безпринципними шалавами і «змусили до миру» не агресора, а його жертву? Що там, до речі, нового у вас на Донбасі?

– Відводимо війська. За складеним у Кремлі планом Штайнмаєра.

– Наївні ви, наївні. Треба було нас запитати. Ми б вам розказали про складений у Кремлі план Саркозі…

Еге ж, попри діаметрально протилежне ставлення до свого колишнього президента, обидва мої співрозмовники не сумніваються, що в України і Грузії є на світі один, за формулюванням Левана, «самий врэдний враг». Як на мене, цілком достатня причина, щоб навіть без вина ми стали на зло цьому ворогу вірними друзями. А з вином – тим паче.