Про Дарію Зав’ялову мала б написати Наталка Космолінська. Вони були посестрами і відчували одна одну навіть з пів погляду. Наталка, скупа на похвальні панегірики, вміла цінувати кожну річ, створену Дарією. Перше захоплення – її гобелени. Вишукані в кольористиці, естетично довершені. Мені здається, що Наталка погодилася б з визначенням Дарії Зав’ялової, як досконалого естета.
Вона закінчила 1983 року Львівську академію мистецтв, кафедру художнього текстилю, а вже з 1986 року бере постійно участь у виставках кафедри художнього текстилю ЛНАМ, секції художнього текстилю Львівського відділення Національної Спілки художників України, в тому числі у бієнале «Львівський гобелен» і бієнале «Текстильний шал». Зважаючи, що львівська школа текстилю завжди викликає захоплення, то ж приємно відзначити, що навіть перші роботи не загубилися в експозиціях серед визнаних майстрів. Дарія творила свій гобелен, як персональний світ її неповторного мистецького «я». Від батька живописця у неї дивовижне відчуття кольору на інтуїтивному рівні, примножене спрагою знань.
Дарія Зав’ялова – інтелектуалка, для якої історія світового мистецтва — скарбничка неоціненних багатств, якими не втомлюється користуватися і знайомити з ними свого глядача. Це можуть бути гобелени малих форм, до яких тяжіє, чи лялька –маленьке диво, від якого неможливо відірвати очей. До кожного свого витвору ставиться, як до першого кохання, бо за Ліною Костенко «останнє уже було». Вона кохається в поезії, зокрема до поезії Йосифа Бродського створила ніжні паперові аплікації у поєднанні з мушлями та серпанком, так у 2000 році Львів побачив проект «Нівідкіль з любов'ю» в КМЦ «Дзига», до якого приєднався Андрій Курило зі своїм художнім склом. Таке відчуття, що Дарія Зав’ялова нівідкіль, як Бродський, виникає зі свою любов’ю до мистецтва. Її виставкова діяльність доволі активна. Судіть самі: у 1989 —1990 році — учасниця виставок «Гобелен малих форм» у Львові та Києві, у 1989 році — учасниця міжнародного симпозіуму та виставки художнього текстилю в Юрмалі, у 1998 році — учасниця міжнародної виставки «Мінітекстиль» у КМЦ «Дзига» (Львів).
Здавалось, така активна виставкова діяльність поглинула все її творче єство, але для такої яскравої творчої особистості, як Дарія Зав’ялова , цього було замало – так виник театр. Саме тоді, коли робив свої перші творчі кроки Львівський Молодіжний театр, який, як і Лесь Курбас у свій час робив спробу «…вернутися прямо до себе, …сказати щось нове, тому, і тільки тому, створити театр».
Це був перший її театр, 1990 рік. Вона називала його «мій» Час, коли вся прогресивна інтелігенція міста спішила в цю маленьку мистецьку оазу, у якій народжувався театр Гри. Там вона створила костюми до вистави «Двір Генріха ІІІ». Вона довірилася своїй інтуїції, адже досвіду ще не було, і не прогадала. Вже на початку свого шляху в театрі уміла слухати режисера і довіряти йому, коли довіри не стало – рушила далі. І ось від 1995 року працює в Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Хоча це не єдиний театр з яким співпрацює художниця. За цей період створила театральні костюми та сценографію до вистав у Львівському театрі ім. Леся Курбаса, Творчому об'єднанні «Театр у кошику», Першому українському театрі для дітей та юнацтва, Тернопільському академічному театрі ім. Т. Шевченка, Дніпропетровському драматичному театрі ім. Т. Шевченка, Львівському обласному театрі ім. Ю. Дрогобича, Волинському академічному муздрамтеатрі ім. Т. Шевченка та нещодавно відбулася прем’єра на сцені Львівського Національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.
Дарія любить повторювати, що її робота не називається «художник з костюмів», а «художник образів». Ці слова можна віднести і до сценографії, бо образність – основна домінанта творчості Дарії Зав’ялової. Вона кохається в класиці і їй щастить з нею працювати, як щастить на хороших режисерів, які вибирають її як людину, яка вміє чути.
Співпраця з тернопільським тоді режисером Петром Ластівкою увінчалася виставою «Юда» за п’єсою Спиридона Черкасенка на сцені Першого. Якими відтінками відсвічував біль, жовтогарячим, чи глинномертвим? Фрески оживали перед нашими очима і вражали своєю рукотворністю. А далі «Марія Стюарт» на сцені Тернопільського театр. Як писала Наталка Космолінська: «Кожен костюм був рядком історико-естетичного кросворду, який художник і режисер спільними зусиллями склали для глядача».
Дарця любить мистецькі кросворди. У кожній п’єсі шукає свою загадку, навіть, якщо в неї доводиться увійти двічі, як це сталося з «Ромео та Джульєттою». Видовищність – ознака тернопільської вистави, стриманість ліній та кольорів – у Першому. Дарія любить раннє Відродження і творчість Джотто, Філіппо Ліппі, Мантеньї, П’єро делла Франчески. Там шукає своє натхнення і відчуває себе часткою цього світу.
Художниця любить справжні фактури, які ніколи її не зраджують. Так льоля у виставі «Білі мотилі, плетені ланцюги» за творами та листами Василя Стефаника «Театру в кошику» стає справжнім архетипом, заміняючи безліч безглуздих деталей, при цьому акторка Лідія Данильчук відчуває її як власну шкіру. А видовищність костюмів у виставі «Не судилось» творить льон, якому не даровано колір…
Про кожну виставу можна розповідати багато. «Северин Наливайко» С. Черкасенка (режисер П. Ластівка) на сцені Волинського обласного театру, «Мауглі» та «Дюймовочка» на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва (режисер Р. Валько), «Ромео і Джульєтта», «Отелло» В. Шекспіра, «Не судилось» та «Безталанна» Карпенка-Карого на сцені Тернопільського театру та «За двома зайцями» М. Старицького (режисер В. Жила) на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва – це мізерний перелік її творінь. Хотілося б розповісти про кожну, але…
Дуже жаль, що зовсім коротко на сцені Першого йшла вистава Олексія Кравчука «Золотий човник» за українською казкою «Івасик-Телесик», яка старанням художниці перетворювалась на містичну притчу, із заворожуючими декораціями у буянні трав. Чи згадаймо «Мауглі» Романа Валька? Все творилося всупереч традиційному мисленню, все було підпорядковане режисерському задуму, але костюми були справжніми мистецькими артефактами — можливо, саме через це виставу швидко викинули з репертуару.
Здається, що їй цікава будь-яка театральна робота. Найбільша крайня радість – прем’єра в Опері. Про такі постановки мріє більшість театральних художників. Дарія створила костюми до вистави з двома одноактними оперетами: Вольфганга Амадея Моцарта «Директор театру» та Жака Оффенбаха «Ключ на бруківці». Її костюми – справжня повноцінна колекція зі своїм власним стилем – напрочуд театральним, де все підпорядковане театру з його вічним поділом на комедію та трагедію. Стало трохи лячно, що художницю «перетягнуть» в Оперу, але, здається, вона ще багато має чого сказати в Першому, хоча Наталка Космолінська вважала (зрештою, там, з небес їй видніше), що цей театр саме для Дарії.
Фото: Анастасія Канарська