У тиху, мовчазную нічку осінню,

Як сонце погасне, шум денний затихне,

Як спомин і туга душею сколихне,

Полечу-помчусь на таємнім промінню

У рідну, далекую даль.

І сяду-припаду край муру, край брами,

Де гордії стіни твердині темніють,

І ясно-тінисті доріжки сіріють

І дерева сонно шепочуть з вітрами

Про тугу невтішну, про жаль.

І стану край башти — тут грали гармати,

А тут під окопом поклалось покотом

Півсотні ворожого війська під дротом —

Поклалось, щоб більше до бою не встати,

В той день, як пушки не вмовкали.

І буду вертати на спільну могилу

І стану при ржавій решітці воріт.

Три кроки від неї — скрізь рівно, скрізь біло...

Та я памятаю найменший тут слід:

Тут сплять ті чотири, що впали...

І впаду-припаду на земленьку сонну

І з серця молитва глибока, врочиста

З зітханням зірветься, як сніг той пречиста,

І в пітьму півночі потоне бездомна

Молитва вдовиної лепти.

І піду стежками нічною порою,

І скрившись у мурів понурую тінь

Я слухати буду нічних шепотінь

Про тих, що упали, їх рани, їх зброю

І їх передсмертнії шепти...

Камінець, 3 листопада 1919.

Присвята:

Незабутим Товаришам Василеві Дзіковському, літописцеві УСС., що впав у перших днях листопада 1918 р. у Львові коло почти та упавшим на Цитаделі: дес. Середі Михайлови, дес. Керначеви, стр. Баршковому Олексі та безіменному стрільцеви поціленому в чоло, грудь та живіт.

[Стрілець, 05.11.1919]