Життя проходить повз, коли навесні проґавив цвіт абрикоси та яблуні, влітку не з'їздив у гори, а восени так і не встиг погуляти лісом. За втратами зими у нас зазвичай побиваються рідше – їй бажають швидше забратися геть. Виняток, звісно ж, – лижники і трохи діти. Та й то далеко не всі. Романтизація зими на наших землях іноді здається такою ж нав'язаною, як російська мова і комунізм. Хоча це, звісно, очевидне перебільшення – бо ж нікуди не подіти ні ворожінь на святого Андрія, ні подарунків на святого Миколая, ні гоголівської "Ночі проти Різдва", ні трьох празників у гості, ні радісних купань в ополонці на Хрещення. Все ж зима для українця – пора, від якої насолода все ж радше сумнівна й вимушена, ніж щира та жадана. Як розгрішення під час посту на Новий рік для віруючого християнина.
Зима – час окупації, який треба перетерпіти, перечекати, бажано без втрат. Фраза "дожити до весни" сповнена екзистенційної тривоги. Сама мова виокремлює зиму як сезон, сповнений ризиків і небезпек. Ніхто не каже "дожити до літа". Бо якщо вже до весни дожив, то й літа діждеш. Тому загалом людям хочеться, щоби зима минула непомітно і безболісно. Але без втрат не виходить: споживання газу в зимовий період – наріжний камінь українського життя останніх десятиліть. Вічні газові схеми, російські претензії й погрози, наявність чи відсутність газу в газосховищах, десятиліттями корумпована вітчизняна політика, газотранспортна система, транзит газу, питання тарифів на газ давно перетворили цю летку субстанцію на вічну тему, велику перепону та гальмо на нашому шляху до якогось іншого, кращого життя.
Й отак собі думаєш наївно: а якби не було такої зими, то, може, б і життя наше склалося по-іншому?
Приблизно п'ять місяців з дванадцяти ми проводимо без сонця – по суті, в напівсутінках – тому плентаємося у хвості світових індексів щастя й тішимося призовими місцями в європейських рейтингах самогубців. Інша наша фраза "скільки там тої зими" – іронічний оберіг, пошук світла в кінці тунелю. Бо насправді тої зими завжди понад міру – з листопада по квітень. Навіть коли вона лагідна і не така жорстока. Іноді здається, що дві наші революції 2004 і 2013-2014 років не останньою чергою були протестом духу життя проти фатальної передвизначеності цієї вічної російської зими, бажанням зламати прокляття прописаного долею географічного сусідства й подолати невблаганну монотонність календарного циклу.
Тож не дивно, що переможний характер цих революцій – примарний, бо природа, в широкому розумінні, бере своє. Ми начебто перемагаємо, але завжди не до кінця. Бо російська зима, як завжди, наступає, географічне сусідство – невиліковне, календарний цикл – одноманітний. Вода – мокра, Москва – столиця їхньої батьківщини, після осені настає зима. І з усім цим треба якось давати раду і якось жити. Снігопади, мороз, каша під ногами, крига, вітер у всіх шпаринах, а ти живи і борсайся, пробуй якось цю зиму одомашнити, приборкати, не дозволяй їй себе вбити, доживи до весни, а там якось буде.
Тому нам потрібні "три празники в гості" – без них ніяк не обійтись. Неможливо без Різдва, без народження надії в царстві цілковитого мороку й холоднечі.
Родина мого батька пережила типову для багатьох українських людей історію. Якимось дивом у повному складі витерпівши Голод 1932-33 років, вона втратила єдиного годувальника під час сталінських репресій кінця 1930-х. Тому пережили цю історію не всі. Відколи я її почув, мене не полишає відчуття, що саме тоді, у грудні 1937 року, відбувся кінець світу. Бо якраз на Різдво прийшли вони і забрали мого прадіда Антона. В офіційних звітах НКВД вказано інше число арешту – 30 грудня, але родинна пам'ять зберегла саме Святвечір за Григоріянським календарем, коли його забрали. Взагалі не знаю, навіщо це зробили і чому зробили просто на найважливіше релігійне свято. Можливо, це був один із елементів розлюднення: важливо не просто знищити людину, а вбити разом із нею її символ, віху, навколо якої будується нехитрий багатовіковий лад: "У вас – Різдво, а в нас – Смерть. Ви проїдете з нами. На збори півгодини."
Прадід працював на залізничній станції і жодної політичної активності не виявляв. Окрім того, репресії йшли на спад і можна було "проскочити". Якби не сусідський донос. Якби не якісь диявольські плани системи чи, можливо, якась примха сталінської бюрократії. Якби не кінець світу. Єдиним його гріхом була римо-католицька віра і неправильне етнічне походження – поляк. Прикметно, що енкаведистські папери кваліфікують його як "малописьменного", а обтяжливим фактом його арешту були старі польські книжки. Енкаведистам у Житомирі знадобилося всього лише кілька тижнів на з'ясування того, що Антон Піньковський – польський шпигун. "Трійка" засудила його до найвищої міри покарання 21 січня 1938 року, а розстріляли прадіда – 11 березня. Після розстрілу прабабі Теклі віддали єдину особисту річ чоловіка – закривавлену сорочку. А от місця його поховання не повідомили.
Вкрадене Різдво обернулося зруйнованим життям родини. Далі історія була не менш типовою і, сказати б, рутинною. Тавро дружини ворога народу, доньки ворога народу, онуків ворога народу, народжених під час німецької окупації. Десятиліття колгоспного рабства без права і можливості щось змінити. У бабусі – доньки ворога народу – забрали всю землю. Заборонили її обробляти – ходили, перевіряли, контролювали, аби вона, не дай Боже, десь не виростила кілька зайвих рядочків бульби на родину з семи людей. Дозволили засадити лиш одну сотку землі біля хати, вантажили подвійними нормами на фермі й у полі… Провину слід було спокутувати працею. І ніщо не могло врятувати він "ніжних обіймів" системи після війни – навіть той факт, що чоловік моєї бабусі, молодий совєтський офіцер, загинув у німецькому концтаборі для військовополонених.
Прабабусю і бабусю до кінця 1960-х років сусіди поза очі називали "троцькістками". Чи не ті сусіди, що й написали на нього донос? І все життя було присвячене єдиній на світі речі – залишити себе при житті, вижити, прокинутися вранці, знайти в собі сили дожити до весни.
1986 року та ж система висловила "жаль" з приводу несправедливого вироку і реабілітувала мого прадіда. Ні, не 1956 року – я не помилився. Саме 1986-го. Прабабуся не дочекалася три роки на листа про реабілітацію свого чоловіка – жовтого папірця машинопису формату А4, де система сухою мовою висловила "жаль" за заподіяну несправедливість: "с прискорбием сообщаем". Хоча "определение" було готове ще у вересні 1959-го, його просто протримали зайвих 27 років у якихось конторських шухлядах...
Я не знаю, чи можна історію окремої родини робити метафорою загальної історії. Не знаю, чи маю я право переносити її на всю історію своєї країни. Але мені не дає спокою кінець світу на Різдво і жест із закривавленою сорочкою. Так само не дає спокою той факт, що в якомусь сенсі – хоч і в нових історичних умовах, і з повною диджиталізацією всіх сфер життя, і без голоду та холоду в домівках – ми не припиняємо бути загроженими цією всевладною силою, яка в будь-який момент здатна понівечити, зламати, відмовити у праві на життя. Силою, що вже майже шість років краде в життя наших людей, залишає сирітами дітей і не збирається зупинятися. Як не пожаліє мороз і сніг, як не зупиниться зима, від якої ми шукаємо порятунку в Різдві. Різдві, яке завжди можуть вкрасти разом із нашим життям.