(Спогад старого актора).
Пиво, що стояло перед Бронцьом було третє. Ми говорили про смерть. Тобто як вмірають деякі люди — не пересічні—а такі звичайні актори. А річ відома, що при такій балачці (смерть, похорони, духи, нещасливі випадки...) чоловік стає песимістом і приходить до переконання, що життя пса варта. І тоді найкраще смакує пиво. Тоді кожний є в такім духовім і умовім розположенні, що може дуже легко стати філянтропом. А Бронцьо... — його можна брати за перший зразок. Тільки, що він навіть в обличчі смерти завжди є актор і все найде місце на криву усмішку. І виходить, що такий одинокий посередник між небом а землею, як смерть: ковток пива.
Отаке він балакав. Нахилив до мене свій румянолисий ніс і балакав.
— „Знаєш, акторови вмерти дуже легко. Просто; жити з професійного заробітку. Тобто: героїчна смерть. Як то кажуть: „вмер на постерунку". Але я особисто не хочу бути героєм і не хочу навіть памятника. І здається мені, що так думає кожний другий актор. Краще, як вмирати то з повним шлунком і на якусь хлопську хоробу. Може бути холєра, або навіть тиф. Сухоти не конче— бо це дуже аристократичне і більш правдоподібне. Але той, про якого я тобі хочу розповісти, помер зовсім з чогось іншого. Втопився. Ну, так звичайно одного дня пішов купатися і втопився. Добре співав, був гарний з лиця, умів навіть плавати — і воно йому навіть не помогло. Булькнув під воду і більше не вийшов. А радше вийшов тільки за пізно й доктор сказав, що він добрий до труни.
Називався Відерко. Був порядний чоловік і навіть ориґінальний (ну, актор!..). Це діялося очевидно вліті — і в Косові. Небо кожного дня було, як синьою емалією помазаний горнець. Повітря, що розтоплене жаром тремтіло, запирало віддих. А пороху було більше, як у слотний день хмар на небі. І тому ми що дня ходили купатися. Скидали зі себе, хто, що носив і лізли у Рибницю. Я звичайно входив тільки по коліна — бо стереженого Бог стереже! (Після цього випадку входжу до води по кістки!..) Але Відерко був відважний. Я його подивляю до сьогодні. Я ніколи не буду такий.
Нас було багато. Всі просто з проби пішли на ріку. Я власне лежав на березі і дрімав. Думав про обід і складав стратегічний плян, де можна булоб зїсти обід без зобовязань (т. зн.: по акторськи) — коли чую (як крізь мряку) крик:
— Топиться!.. Рятуйте!..
Розумієш? Топився Відерко. Ми позривалися на ноги (ті що лежали), як на команду. Хто хотів і мав більше відваги і був ближче берега, кинувся на рятунок. Але воно вже було у книзі вічности інакше записане. Було записано (не так дослівно): „Відерко мусить бути небіжчик!" Бідний чоловік. Це була його найкраща й остання креація, яку він вивів на великій сцені життя — і смерти. Я думаю, що воно йому пощастило і, що він був вдоволений — опісля. Бо я приміром топлюся ціле своє життя і завжди хтось витягне мене за вуха (я лисий) і думає, що робить ласку; вдоволений, що не дозволив потонути, нецікавий на те, що кілька хвилин опісля буду робити, де висушу свою одежу й напюся гарячого чаю. Але це все не належить до речі. Я скінчив на тому, що кинулися рятувати. За кілька хвилин Відерко вибулькнув з води й отворив широко уста. Не кричав. Не знаю чи зі здивовання чи зі страху: Один, що був власником штуки плавання, схопив його за волосся. Та це було найгірше. Відерко мав страшно паршиве волосся (нехай простить мені це). Може з акторських гараздів — а може тому, що був актор. Волосся залишилося між пальцями, а він сам сховався під воду — й на тому кінець. Перестав бути між живими. Мені ні руш не хотіло бути сумно. Я був більше здивований. Бо подумати: був чоловік — і нема! Не кажу актор — бо у нас якби й десять топилося щодня, ніхто цього не запримітивби. Так якось складається.
Тямлю, що один з нас сказав (зовсім поважно):
— „А на маєш!.. Булькнув, як качка...
Але біда одинцем не ходить. Надвинувся якийсь свідомий панок і обурився:
— „Пане, що ви глумитесь з товариша — такий маєстат смерти — як можна?..
Я зітхнув глибоко і пригадав собі чомусь цісаря й Австрію.
— „Якби ви так обурювалися, як він жив—то він не потребувавби бути актором. А, що булькнув — то його справа — не ваша!..
Більше ми не говорили. Опісля був похорон. Аж приємно згадати. Я сам не знав, що Відерко був такий великий актор. Але чув; говорили над могилою. Якби так за життя!.. Але щож?.. Видно люди перед „маєстатом смерти" багато де чого собі пригадують. Цікавий я, як буде зі мною?
Бронцьо скінчив. Відсунув порожню гальбу й задивився в засмічену попільницю. Хоча воно було трохи веселе — одначе мені було маркотно.
Богдан Ніжанковський
[Неділя, 16 вересня 1934, ч.36, с.7]