Говоритиму зараз не про стирання меж і не про опір такому стиранню і не про стирання меж як ідеологічний інструмент, який замість обіцяного різнобарвʼя часто призводить, навпаки, до розмистости й сірости, до диктатур і диктаторів, до рятування тоталітаризму через його розпорошування, на вимушене подрібнення Великого Диктатора на множинність менших, маленьких диктаторів у маленьких сферах, аби слушної миті злеґалізуватися знову.

Не про парадокс, який полягає в тому, що зброя, на яку перетворюють розмаїття, знищує культури, мови, довкілля і так далі, тобто якраз те, що і є розмаїттям, подібно до того, як клітини під тиском, який можна назвати стресом (у ширшому трактуванні, ніж заведено), перероджуються, стаючи злоякісними – ворогами собі й іншим клітинам й цілому організмові, в якому запускаються процеси поїдання самого себе. Не говоритиму про те, що під соусом розмаїття часто йде банальна і стара як світ економічна та політична експансія одних щодо інших.

Не говоритиму також про страх перед розмаїттям, який є смішним і нікчемним (також у юридичному значенні цього слова), бо різнобарвʼя – істота буття, і всі ми ним більшою й меншою мірою насолоджуємося і з нього користаємо; це означає, що буття не лише виявляється, а й полягає в розмаїтті, і все, що може розщепити наше око й осягнути наш розум, промовляє на користь цього, і те, що залишається за межею осяжности, тимчасово чи вічно, промовляє на користь цього ще переконливіше.

Не говоритиму також про штучно роздмухувану, переважно, однак, з глупоти, протиставу між тим, що називають «націоналізмом», і тим, що називають «космополітизмом», бо, на моє переконання, й одне і друге в тому розумінні, яке в них вкладають, дедалі радикальнішому, непримиреннішому і вужчому, завуженому, здифамізованому, саме з такої протистави й народжується. Якби я говорив на цю тему, то винятково в категоріях любови до свого й поваги до іншого, про пропорції і комбінації.

Не говоритиму також, наскільки нікчемна (і вже геть не смішна) теза, мовляв, зло – це тільки інша форма добра, чи поготів про неуникність зла, його потребу і навіть корисність (sic!), про зло як частину розмаїття (тут наш спекулятивний розум починає грати на полі зла і за його правилами), про те, що зло може називатися націоналізмом, шовінізмом, імперіалізмом, а може не назватися ніяк (може, як я щойно згадав, назватися добром), про що сказав Борхес в есеї «Кабала», чудовому і нарешті доступному українською, і – почасти – в інших текстах «Семи вечорів».

Зазначу хіба, що не бачу суперечности між наполяганням на тому, що я українець, й універсалізмом моїх зацікавлень, на тому, що на світовому письменстві я формувався не менше, ніж на рідному, і що світове письменство для мене сприймалося завше рідним, до того ж не лише західне (європейське і північноамериканське), з яким у нас часто ототожнюють світове, а й східним і південним, особливо африканським, якого мені бракувало і я спрагло читав його будь-якими мовами, якими міг (можливо, я плутав і досі плутаю «рідне» і «добре»), в бажанні почути щось нове, екзотичне хіба такою мірою, як інакше.

Я почуваюся водночас іванофранківцем, львів'янином, галичанином, українцем, європейцем і громадянином світу, і вважаю це не шизофренією, а навпаки, найбільшою, яку можу уявити собі, гармонією, напрочуд логічною і тверезою послідовністю. На тому, що українець, я наполягатиму за кожної нагоди, доки відчуватиму зовсім не спекулятивну, а дуже й дуже реальну загрозу у вигляді різної спрямованої на мене й моє буття українцем зброї – від телепрограм, публіцистичних та розважальних (в окупованому Донецьку так розважалися, припнувши українку до стовпа, плюючи на неї і висловлюючи на її адресу зневагу тільки тому, що вона – українка і посміла сказати про це), до гармат і ракетних комплексів. Я не те щоб вірю у велику, комплексну тожсамість, я є нею, вона творить мене таким, як я є, вона взагалі створила мене. Так само завжди наполягатиму на українській мові, знаючи водночас кілька інших і шкодуючи за тими мовами, яких не вивчу, точніше – за тим, що, очевидно, вже ніколи не вивчу їх, хоча декотрі й тепер ще вчу, як вчу мою рідну українську. Наполягатиму в імʼя розмаїття однаковою мірою, як і з вузько-корисливого мотиву: я письменник, і можу вповні висловлюватися тільки цією й жодною іншою мовою, хоч як би я знав їх і як часто чув та розмовляв, я не можу цього так і ніколи не зможу.

Розвину цю думку далі. Одного разу – то було в другій половині девʼятдесятих – я сидів у плацкартному вагоні потяга, який віз мене з Івано-Франківська на Львів. Ті плацкартні вагони досі не змінилися – такі самі зашурані, зношені і безнадійні, попри неодноразові запевнювання залізничних очільників, яких змінилось чимало, і таке саме багатократне підвищення вартости квитків. Та, знову ж таки, я не про це. Мою вагу привернуло слово «хохлы». Трохи далі їхала група школярів, переважно школярок з Донецька, які верталися з відпочинку, як я збагнув з їхнього подальшого спілкування, в західноукраїнських родинах, куди їх запросили на різдвяні канікули. Їхній наставник, чоловік біля сороківки, казав також «хохлушки» (либонь, для ґендерного паритету). Частина дітей слухала мовчки, частина підсміювалася вслід – нічого дивного, діти здебільшого вірять в авторитет наставників, прагнуть сподобатися і наслідувати. У кількох на лиці накреслилася задума, а в однієї дівчини – відраза до сказаного наставником.

Очевидно, чоловік, який супроводжував школярів (директор? звичайний вчитель? чого він навчить, а тепер, з перспективи часу – навчив школярів? поважати Конституцію? мову? закони? країну, в якій живе?), сприйняв гостинність, яку йому щиро виявили, адже він – частина українства і «Україна – єдина» (творці цього гасла не здогадуються, наскільки вони мають рацію, бо іншої такої країни в нас немає), як приниження, що він не може прийти сюди й відібрати, як звик, як це, можливо, сидить у генах (у голові, промитій рускім міром, то вже запевне), а його ґречно запрошують і файно бавлять ці бандерівські недобитки, їхні діти – з власної волі, не з примусу, з потреби й розуміння будувати спільний дім, якщо хочете – з толерантности (хоча це слово дуже сильно заїздили, аж майже десемантизували, збіднивши до оцінковости, плюс-мінус, залежно від переконань).

Найбільша провина Києва, урядів і президентів – брак політики щодо Донбасу і щодо Криму, усі попередні роки і сьогодні, на зорі незалежности пригасили вогнище, ото й усе. Донбас було віддано на відкуп місцевим бандитам і російській пропаґанді, бойовикам і підривним організаціям, які безконтрольно діяли на цій території, інспіровані і підживлювані ззовні. При цьому бандити зуміли присмоктатися до державних ресурсів і вимивати різними способами бюджетні кошти, гігантські суми. Коли сьогодні президент обурюється прозиванням мешканців окупованих територій «сєпарами», я поділяю його обурення. Зрештою, навесні дві тисячі чотирнадцятого українців під жовто-блакитними прапорами вийшло в Донецьку незрівнянно більше, ніж було справжніх «сєпарів». Та ми всі знаємо, що потім сталося. Жменька бандюг застрахала людей. Цей феномен цікавить мене віддавна, як групка покидьків може впокорити тисячі, сотні тисяч і, як свідчить історія, мільйони людей, репресуючи одних і зомбуючи інших.

Усі ми знаємо, що потім сталося, та цього, схоже, не знає наш президент. З його промови напрошується висновок, що у нас внутрішній конфлікт, який Росія нам – ймовірно – допоможе залагодити, якщо ми її добре попросимо (підемо на поступки). Я вітаю найменші кроки до примирення, водночас мир можливий лише тоді, коли Росія піде з Донбасу, забравши всю свою зброю – від танків і гармат до засобів пропаґанди. Щойно тоді почнеться відлік ймовірного нового часу, примирення і прощення, тривалого складного, неймовірно ускладненого Кремлем шляху.

Я маю сумніви, що Росія піде з Донбасу, ще більші сумніви в мене, що Росія добровільно піде з Криму. Та навіть якщо, припустімо, піде, хто оплатить відновлення зруйнованих територій, бо зруйновані сімʼї, зруйноване здоровʼя, зруйновані й відібрані життя не оплатить ніхто? Знову ж таки, з промови президента напрошується висновок, що це робитиме Україна, тобто ми з вами, так само, як ми з вами відшкодовуватимемо олігархові відібраний у нього Приватбанк (ні, не поверненням цієї фінансової установи – він її і не хоче, а різними преференціями), відшкодовуватимемо вдруге, бо раз уже відшкодували, коли банк повернули в державну власність (ми всі профінансували цю забаву). Виглядає, що ЄС ладний замість Росії вкласти мільярди у відновлення Донбасу, бо це вигідніше, ніж санкції, а мир завше вигідніший за війну.

Президент Зеленський має два козирі – мир і економіку, й обидва доволі швидко втрачає – в турборежимі. Бо мир дуже і дуже може виявитися капітуляцією, а економічний прорив (зменшення впливу олігархів, детінізація економіки, знищення корупції) – банальним перерозподілом на користь своїх і коштом чужих та ще дужче – нашим із вами, як це постійно було дотепер, коли добрі наміри зводилися нанівець нашою пострадянською дійсністю. Ні, я не тішитимуся провалу, бо це буде і мій провал, хоча я за чинного нині президента не голосував. Я бажаю прориву.

Чому пан Зеленський не каже правду і не закликає вже тепер шанувати Конституцію, чому не закликає мешканців окупованого Донбасу і Донбасу неокупованого вчити і спілкуватися українською, а поруч із нею – будь-якою іншою, ще десятьма, двадцятьма, тридцятьма мовами? Чому не наголошує на інклюзії, а рухається в тоталітаристському фарватері «або – або»? Мене це дуже і дуже дивує. Адже причиною війни була не українська мова, а рух України на Захід – в ЄС і НАТО і, водночас, до себе. Найбільшим страхом Кремля є, що Україна знайде себе, що біля кордону Росії існуватиме держава, яка міцна, демократична і процвітає, бо процвітати – в усіх сенсах – і бути міцною здатна лише демократія. Цінності є важливішими, це правда. Та політики так часто апелюють до цінностей, що цінності давно вже стали в їхніх вустах маніпуляцією, розмінною монетою за комерційну вигоду. Пане президенте, мова є такою цінністю. І історія. Без історії – наче без памʼяти. З цілковитою амнезією. Можливо, вам так добре. Мені – ні. Плюс Конституція, на якій ви складали присягу.

Та повернімося до початку. Свого часу Петер Гандке, нещодавнє вшанування якого викликало шквал критики, тільки поглибивши недозагоєні рани, дав інтервʼю, в якому взяв «матерів Срєбрєніци» в лапки, чим не тільки здистанціювався, а й поставив під сумнів їх, їхній біль. Ретельний стиліст і пунктуаційник, Гандке добре тямить вагу кожного знака. Він не вірить матерям-у-лапках жодного слова, не вірить їхньому горю, вважає їхні страждання дешевим наслідуванням, наче перебуває в театрі, де ставлять грецьку трагедію і можна поплескати в долоні або, як не сподобається, освистати. Матерям Сребрєніци (тим, котрі в лапках), Гандке протиставляє матерів Буенос-Айреса (без лапок). Саме їх, на думку Гандке, бездарно наслідують матері Срєбрєніци.

Що має на увазі Гандке? Хто такі матері Буенос-Айреса? Матері площі де Майо (площі Травня) – рух жінок, чиї діти зникли під час державного терору в «Брудній війні» (а буває війна небрудна?). Та чи не Гандке сам колись наполягав, що будь-яке порівняння відводить від істини? Чи не відвертає він увагу матерями Буенос-Айреса від подій у Срєбрєніці?*

Тавруючи одні злочини, Гандке стає на бік інших. Виходить, є кращі жертви, а є гірші. Є варті співчуття, а є не варті. Заперечення етнічної чистки в Срєбрєніці (і не лише там) нічим не різниться від заперечення Голокосту непоодинокими співвітчизниками Гандке, від заперечення Голодомору, від заперечення будь-яких інших різанин. Якщо тобі болить власне горе, то болітиме й горе інших. Якщо ти українець і тебе не зачіпає Голодомор і Сандармох, я впевнений, що тобі байдуже і все решту, навіть якщо ти вивішуєш на аватарці французький триколор і пишеш: Je suis Charlie, чи щось інше якоюсь іншою – байдуже, якою – мовою. Тоді тобі просто байдуже.

_______________________

* В оригіналі цей пасаж звучить так: «Überhaupt, diese sogenannten „Mütter von Srebrenica“: denen glaube ich kein Wort, denen nehme ich die Trauer nicht ab. Wäre ich Mutter, ich trauerte alleine. Es gab Mutter von Buenos Aires, sehr richtig, die hatten sich zusammengeschlossen und die Militärdiktatoren gefragt, was mit ihren Kindern geschehen ist. Aber diese billige Nachahmung ist scheußlich».