(Притча про Партію, що богато про себе думала).
Було се дуже давно.
Люди жили ще тоді як люди, одягались в ціле, недіраве, а навіть нелатане убрання, курили правдивий тютюн, ну, і говорили та писали, що їм забаглося. Цензор не був тоді такий строгий.
У ті давні часи жила собі одна Партія. Вона була дуже бідненька. Кількадесять членів мала в Дрогобичи, кількадесять у Львові і мабуть вже й по її силі.
Хоч нераз на деяких зборах дуже голосно деякі її члени кричали, але люди якось освоїлися з тим і прощали нестрашній партії її страшні слова.
Та прийшла війна. Члени инших партій або виїхали з краю, або опинились за кратами.
Свобідне слово свобідних людий завмерло. Зісталась одна наша Партія. Воєнна хуртовина її майже не торкнулась. Вона майже свобідно писала, майже свобідно говорила. Мала можних протекторів. Завдяки сим протекторам сталась Партія сильною, але тільки на папері. Скільки членів мала передше, стільки і осталось. Правда, загал читав її писане слово, бо мусів читати, бо иншого не мав. Але на її писання не годився, на її проґраму не писався.
Скількість битих примірників орґану нашої Партії перевернула цілком голову проводирям тої Партії. Вона почала нараз виступати як речниця загалу народу і помішувати в своїм орґані статі, на тему якихось "Сlаr-их pact-ів".
Це так обурило читачів, але не сторонників орґану нашої Партії, що вони вислали до редакції орґану нашої Партії такий короткий лист:
"Панове, ви не представляєте нікого, ніякого поважнійшого сторонництва, проти вас увесь загал нашого народу. Не виступайте з ніякими pact-ами, бо нарід їм противний, нарід осудить і ті pacta і вас всіх разом з ними. Прощавайте!"
Кажуть, що редактори орґану нашої Партії, прочитавши цей лист, дуже посоловіли. Тоді й відозвався до них один старий грішник, поважний товариш, кажучи: "Товариші, ми не можемо інакше, ми мусимо, нам кажуть..." Тут закашлявся небога і аж по хвили додав: ...наші сумління..."
Члени редакції з похнюпленими головами розійшлись мовчки до дому.
Таку притчу з давних часів розповів нам один наш знакомий, а ми отсе переказуємо її нашим читачам.
Хто має уши слухати, нехай слухає.
[Нова Рада, 01.11.1919]