Полум’я відігріє пам’ять.. Спогади про Олега Лишегу / Упорядкув., передм. Тараса Пастуха. – Львів: ЛА «Піраміда», 2019. – 440 с.
От завдяки таким книжкам може статися те, чого Олег Лишега боявся найбільше.
Українські поети живуть, помирають і нічого більше, крім текстів, по собі не лишають. Я не говорю про класиків, про тих, чия творчість має виразне громадянське звучання, а біографія позначена героїчною поставою, – я кажу про тих, у кого естетика явно домінує над політикою і хто відійшов відносно недавно, останніми десятиліттями.
Ігор Римарук, Віктор Кордун, Валерій Ілля, Станіслав Вишенський, Василь Рубан, Володимир Кашка, Юрій Покальчук, Назар Гончар, Роман Бабовал, Леонід Талалай, Юрій Ґудзь…
Бібліографія посмертних видань цих ще недавно сучасних поетів вичерпується вибраними творами Римарука і Н.Гончара, що вийшли в «абабагаламагівській» серії «Українська поетична антологія», зібранням творів Н.Гончара, підготовленим у видавництві «Богдан», та збіркою різножанрових текстів Ю.Ґудзя, підготовленою Олегом Левченком і виданою у Житомирі. Наскільки мені відомо, окремих книжок спогадів ні про кого з перелічених поетів не було. Може, я все-таки щось пропустив, не хочеться вірити, що найближчі у часі книжки спогадів про поетів – про шістдесятників: «Нецензурний Стус» (2002; 2003), «Василь Стус: Поет і громадянин» (2013), «Маршал Вінграновський» (2011).
І от виходить томище спогадів про поета абсолютно неформатного, якнайвіддаленішого від поетичних конвенцій, традицій і еволюцій. Про поета-маргінала, який при житті в силу різних обставин був поза поетичною сценою – бо він то в Бурятії, то в Глевасі, то у Тисмениці, то ще в якомусь Лемонті, а хай навіть у Києві – від цього мало що змінювалося, хіба що в останні роки. Про поета, який написав зовсім небагато і читав свої твори на публіку аж тоді, як слухачі втомлено засинали, втративши надію дочекатися, коли нарешті почнуться вірші.
Пригадую, як на початку свого творчого вечора він ставав, усміхнено оглядав «кабінетну» аудиторію і замислено промовляв щось на кшталт: “Ви прийшли… То що ви хочете від мене почути?...” А потім говорив-говорив, співав спірічуелзи, може й підтанцьовував, сміявся з цієї комедії, показував свої скульптури, принесені у великому наплечнику, а от чи читав свої вірші – я не певний. Якщо читав, то радше не свої. Такий він був.
Кажуть, це був його перший творчий вечір. Перший творчий вечір – з нагоди… шістдесятиліття. Важко сказати, я спостерігав за цим процесом зі сторони, але тепер собі думаю: якби тоді, в 2009-му, Юрко Кучерявий не затягнув Лишегу в «Кабінет», у тодішній центр літературного життя Львова, а невдовзі по тому не заанґажував його до ще кількох заходів, то чи вийшов би той зі свого вічного маршруту між лісом і річкою до невідомих читачів?
Зрозуміло, що в певних колах Лишега був знаною і високо цінованою фігурою, але «певні кола» – поняття досить непевне, коли йдеться про те, кого саме в умовах ринку видавцям видавати, а з чиїми текстами ще можна зачекати. Фактично, активно видавати Лишегу почали тільки в останні роки його життя, після 60-річчя, – тоді «Піраміда» й «А-ба-ба-га-ла-ма-га» немовби змагалися між собою, тоді ж він отримав і перші українські нагороди (лауреат фестивалю «Покрова» імени Тараса Мельничука та сайту «ЛітАкцент»).
У першій половині цього року в серії «Приватна колекція» вийшла монографія Тараса Пастуха «Мости Олега Лишеги», а тепер – «Полум’я відігріє пам’ять..». Майже пів сотні авторів відгукнулися на пропозицію упорядника (цю роль взяв на себе той-таки Т. Пастух) поділитися своїми спогадами про такого камерного, нетрибунного митця. Художники, скульптори, музиканти, літератори… – Лишега ошивався в різних колах, література не була його єдиною формою творчої самореалізації.
Дивно, що попри те, що упорядник не відсіяв жодного з надісланих йому відгуків, книжка майже ніде не «провисає»: чи не кожен зі співавторів додає до образу Лишеги щось своє і сутнісне, десь подано невідомі факти, десь увиразнено риси характеру митця, десь промовляє сама форма представлення образу.
Книжка логічно скомпонована, у ній відрефлектовано образ головного героя з різних періодів життя, окреслено різні життєві контексти, з різних ракурсів. Низка спогадів стосується періоду Лишежиного перебування у колі «Скрині», тобто студентських років (тексти Миколи Рябчука, Віктора Морозова, Юрія Винничука), найбільше спогадів описують київську сторінку біографії Лишеги (Станіслав Смирнов, Зоя Навроцька, Микола Кривенко, Володимир Назаренко, Наталка Білоцерківець, Богдана Матіяш, Люба Якимчук тощо), не залишилися поза увагою і львівські сторінки з двотисячних років (Тетяна Шаленко, Тарас Пастух, Богдан Пастух), є тексти і з іншими географічними прив’язками.
Хтось показує Лишегу в контексті богеми, хтось – крізь формат публічних заходів, хтось висвітлює інтимне життя поета. Більшість говорять поважно, дехто белетризує (це стосується написаних ще за життя головного героя текстів Юрія Винничука та Володимира Діброви), трапляються і вкраплення чистої лірики (Тарас Григорчук). Варто додати, що окремі спогади є розшифровками записаних на диктофон розмов упорядника з Лишежиними приятелями (такими є свідчення Зої Навроцької, Влодка Кауфмана), і це додає книжці автентичности.
Часом, у стилі Лишеги, розповіді й тексти про нього переходять на історії про його колег – з’являються такі колоритні персонажі, як художник Іван Нестеренко чи поет Микола Воробйов. Одне з моїх загальних вражень – художники пишуть незгірш за літераторів. Юрко Кох, Андрій Кісь – хай світ кольорів для них цікавіший, ніж світ слів, але їхня увага до деталей, структури помітна і в їхніх текстах, представлених у цій книжці.
І ще одне, більш загальне враження – книжка позбавлена намагання ідеалізувати головного героя, дотримуватися принципу «або добре, або нічого», як то часом буває в подібних меморіальних виданнях. Мабуть, не в останню чергу зіграло роль те, що Лишега не потребував вивищування себе, а намагався бути таким, яким він є сам по собі.
“Часом він усерйоз говорив про поезію і творчість загалом, а часом свідомо починав блазнювати. Співав якісь блюзи, або Чеслава Нємена, чи ще щось, що йому спадало на думку, ритмічно похитуючись у такт; часом – майже кривлявся на сцені; часом – просто дуже багато жартував, заливаючись сміхом, як дитина, або, навпаки, говорив наче й стримано, але ховав посмішку в бороді. Можливо, приховував за своїми «витівками» зніяковіння чи невпевненість… А можливо, говорив усім собою, що людина має бути вільною <…> Не мати шаблонів, за якими говориш. Не відповідати нічиїм очікуванням і не знати рамок, у які мусиш вписатися. Дозволити собі бути стихійним і вільним, як вода, вогонь, як дерева, які він любив <…> Олег всюди був однаковий, не змінювався залежно від ситуацій. Стиль його говоріння був той самий, що у приватному спілкуванні, що і під час виступу” (Зі спогаду Богдани Матіяш, с. 297–299).
Стихії – то певно одне з найчастіше уживаних слів у цій книжці. Стихії перебувають у центрі нарисів письменників Тараса Прохаська і Володимира Діброви, про них говорять інші співавтори. А коли мати на увазі не лише вживання слова, а звернення до óбразів стихій, зовнішніх і внутрішніх виявів стихії – стихійність у характері, мові, долі, зв’язок з зовнішніми стихіями: водою, вітром, вогнем, та відображення цього у текстах Лишеги і поза ними, то певно дійдемо висновку, що більшість співавторів так чи так торкаються цього аспекту. І якимсь дивом цей лейтмотив не стає нав’язливим, бо має різні варіації, звучить різними голосами. Ось, наприклад, Василь Карп’юк констатує, що Лишега якось сказав: «Я пливу, я весь час пливу», а через кілька сторінок Остап Сливинський зауважує, що Лишега той, мов лосось з Онтаріо, плив крізь натовп людей, що вилився з сихівських маршруток.
Та ще більше, ніж про зв’язок зі стихіями, мовиться про Лишежину автентичність. Лишега був дуже чутливий до всяких проявів неприродности, і через це могли виникати непорозуміння з іншими, зокрема і з митцями, якщо ті так нестримно любили мистецтво, що уподібнювали свою оселю до музейного простору з його фіксованим представленням експонатів. Благо, подружжя Кохів не лише поклоняється мистецтву, а й має тонке відчуття іронії і здатне переходити на ґротеск не лише у власній творчості, тож вихід з незручної ситуації було знайдено і Лишега не пішов додому сумним та невеселим.
Що ж до творчости поета, то відомо, що прагнення зберегти власний голос, не підлаштовуватися під усілякі тренди спричинилося до того, що стилістика і реалії його текстів перебувають десь немовби поза часом. І ця впертість чи – назвімо це інакше – цей абсолютний слух Лишеги на всяку естетичну манірність, орнаментальність і декоративність дали підстави Миколі Рябчуку зауважити, що раніше чи пізніше така позиція поета мала призвести до відходу від форм художньої умовности, відречення від поезії. Не дивно, що про поезію Лишеги у цій книжці мовиться зовсім обмаль; для тих, хто хотів би конкретнішої розмови про вірші, – вашій увазі пропонується монографія Тараса Пастуха «Мости Олега Лишеги».
Як відомо, Лишега не схильний був розводитися про власну творчість, зате радо ділився враженнями від творчости інших, його міркування були живими, образними й подеколи мали контроверсійний, провокативний характер. Репліка про вірші молодих поетів, схожі на гарні пластикові стаканчики (зі спогаду Люби Якимчук), – то ще так собі, не більше ніж стьоб. А от теза, яку почув Тарас Пастух у розмові Лишеги та Григоріва, про те, що начебто поетів-вісімдесятників сформувало КДБ і “підтримували їх задля того, аби в читацькій свідомості відтіснити на маргінеси досвід поетів Київської школи та поетів кола Грицька Чубая” (с. 340), – то вже здоровенна каменюка в чийсь город, хоч помічено її було лише на кухні.
Безумовно, Лишега був харизматичною особистістю й умів впливати на тих, хто опинявся поруч. На дітей, на молодь, котра відчувала у ньому мало не Мойсея (образ Тетяни Шаленко), на жінок… При цьому й сам легко піддавався впливові жіночих чар. Найкраще про це розповідає одна з його близьких партнерок Зоя Навроцька – мистецтвознавець, тепер директорка науково-дослідного відділу Музею сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку.
Про силу творчих імпульсів Олега Лишеги на друзів, далекосяжність наслідків таких поштовхів говорить один факт, згаданий у спогаді Віктора Морозова. Якщо резюмувати ситуацію до одного речення, то йдеться ось про що:
“… Під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини [«О, панно Інно…». – І.К.] на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії” (с. 28).
Ця книжка має бути цікавою не лише для вузького кола поціновувачів творчости Олега Лишеги, її цілком можна рекомендувати усім, хто хоче більше дізнатися про українські літературно-мистецькі кола другої половини ХХ століття. Про не такі вже й віддалені часи, коли за публікацію аполітичної поезії у самвидаві чи за несанкціоновану присутність на зустрічі студентської молоді з Жаном-Полем Сартром виганяли з університету як злочинця. Про щасливі дні праці Лишеги та Винничука за часів Брежнєва. Про те, чим сімдесятники відрізняються від шістдесятників. Про те, яку форму навчального заняття зі студентами Олег Лишега вважав для себе оптимальною. Про те, де зберігаються найбільші університетські скарби…
У книжці десятки невипадкових авторів, більшість з яких ви напевно знаєте. А чи знаєте ви, чого саме Олег Лишега боявся найбільше?
Найбільше, кажуть, Олег Лишега боявся того, що його тексти потраплять у шкільні підручники і вчителі вимагатимуть від дітей зубрити їх напам’ять.
P. S. Що ж, як на мене, то страх його небезпідставний. Живемо в такі непевні часи… І хтозна, як поведе себе такий химерний поет, як цей Лишега, в контексті переформатування літературного канону. Віктор Морозов пише, що начебто обіцяв не зазіхати на лідерство навіть у тому випадку, якби якимсь дивом опинився на фінішній прямій попереду всіх. Зійшов би, мовляв, з марафонської дистанції, аби полежати собі горілиць на травичці. Сумніватися у щирості Лишежиних намірів не випадає, але тепер вже не йому вирішувати, лежати на травичці чи в шкільних підручниках. Його справу передано в розпорядження логіки літпроцесу, а вона дама з характером і сюжет про останніх, що стануть першими, час від часу пускає в хід.
P. P. S. Нині йому 70...
Фото: Олександр Ласкін