"Ходи зо мною, старий друже Фельдмане в країну сліз! Підемо разом в край недолі і безправства, де твій земляк, в австрійську одїтий ліберію, топче брутальною стопою українського, виголоднілого мужика! Ходи й поглянь на ці гуцульські хати, де зимою дрібні діти мерзнуть, бо твій земляк, камеральний урядник, не хоче батькови (за вибори!) продати дров з камерального ліса... Оглянь на руках нашої сільської молодіжі ці рани від кайданів, накладених за ношення січових лент; а тоді зрозумієш настрій моєї суспільности і мої грімкі протести й тоді не буду я тобі "паном", а давним товаришем молодечих мрій і поклонником спільних ідеалів"...
("Krytyka", 1908, кн. 7—18.)
Ненадійна вістка про смерть визначного польського публіциста поневолі навіває спомини з недавного минулого, пригадує горячу полєміку, яка в 1908 році звелася на сторінках краківської "Krytyk-и" на тему українсько-польських відносин; пригадалися і сердечні слова одного з українських політиків, з якими він тоді звернувся до свойого "старого друга" немов закликаючи його завернути з блудної дороги... Не помогло. Фельдман пішов тою протоптаною стежкою, якою вже перед ним пішло так багато польських одиниць, гуртів і цілих партій, що у відношенню до нас голосили кличі правди і справедливости так довго..., як довго самі не мали значіння ні сили серед своєї суспільности. А як здобули вплив, як поросли в піря, завертали з дороги, перечеркали своє минуле, відрікалися своїх ідеалів, яким служили і кличів, за які колись (не так-то давно) готові були дати себе розпняти.
Вільгельм Фельдман народився в 1868 р. на українській землі, в місточку Збаражі, як дитина вбогої жидівської сімї. Письменський талант пробудився в ньому дуже рано. Був здебільше самоуком, та незвичайний запал, щира праця і глибока любов до польського письменства дали йому змогу заволодіти цілістю польської літератури. Його оповідання (особливо "Жидок") опісля й драми мали в свойому часі доволі гарний успіх. З часом в міру цього, як обіймав він щораз-то ширші царини знання й письменства, завмірав в ньому ориґінальний творець, а на перше місце вибивався критик. Голод знання, нестримне бажання здобути як найширший світогляд — все це було причиною, що його осуд був часто доривочний і поверховий. Тому-то Фельдман як літературний критик не одну пережив бурю, не одну звів боротьбу, і не раз стрінувся з болючим упокоренням. Вистане пригадати його конфлікт з Юрієм Жулавским, азиміром Тетмаєром, що в розгарі полєміки не забули проти нього витянути й того заміту, що він... Жидок... І ще не раз на свойому віку відчув він, що був інтрузом серед польського громадянства.
А прецінь той Жидок матиме свою добре заслужену сторінку в історії польського письменства. Як видавець і редактор "Krytyk-и", ще більше як автор двох книжок: "Współczesna literatura polska" і "Krytyka literacka w Polsce", він доказав, що був одним з небагатьох, що пізналися, зрозуміли й оцінили артистично-культурні цінности у творчости "Молодої Польщі". Поруч Ст. Бжозовського (теж Жида) Фельдман був герольдом, дорадником, "викликачем" і оборонцем тої громади нових польських письменників, що прорубували стежки у пралісах старопольського літературного колтунства... Від академічних часів був він приклонником асиміляції Жидів у Польщі і розвивав в тому напрямі гарячу й широку діяльність. З жидівського питання перейшов він до суспільних справ і брав живу участь у творенню радикально-поступової партії в Галичині. Був одним з основників орґану поступової молодіжи "Ognisko", oпiсля редаґував у Кракові "Dziennik krakowski". З черги переселився у Львів, де жив з публіцистичних праць і в тому часі видає свої твори: "Piękna Żydówka", "Nowele і оbrazki", "W okowach", "Jak w życiu", "Nowi ludzie", "Ananke", "Sądy Boże" і и.
Зі Львова перенісся на постійний побут до Кракова, де видавав місячник "Krytyka", що довгі роки був найвизначнішою стійкою польського письменства і польської поступової демократичної політики.
Світоглядом своїм клонився Фельдман до соціялізму. Як публіцист, був дуже визначною силою. Блискучий стиль, вроджений темперамент правдиво семітська пристрасть робили з нього грізного войовника пера, що вмів вдарити і боронитися хочби коштом правди, справедливости і консеквенції.
В. Фельдман, як публіцист, був одним з найзамітніщих, що їх видало сучасне польське, а зглядно польсько-жидівське покоління. Побіч суцільних, ядерних, націхованих глибоким розумінням суспільно-культурних явищ — статтей у "Krytyс-і" видав він кілька брошур, з котрих найвизначнішою є пpаця про політичні сторонництва в Галичині. Там і Українцям присвячено споро місця.
У відношенню до Українців і українського питання треба в життю й діяльности Фельдмана відріжнити дві фази. Був час, коли Фельдман стояв високо понад щеблем польського національного еґоїзму і засліплення і мав відвагу сказати в "Krytyc-і" польському громадянству, що "коли збунтовані українські селяне в 1768 р. різали шляхту, то це було лотрівство, та коли Чарнецький цілі села вирізував (теж без ріжниці пола й віку) то це було геройство, ба навіть вулиця, де резидував Потоцкі, а опісля Бобжиньскі, називається його іменем"...
Мав зрозуміння колись Фельдман і для наших селянських страйків аґрарних і говорив про них в статті "Poburzy". А на місяць перед тим стихійним рухом в статті "Nа wschód" писав він ось що: "Абсолютної більшости, що від віків сидить на своїй землі, що вросла там всіми корінями, що має сильні знамена окремої культури, питомої індивідуальности, такої більшости — ні зденаціоналізувати, ні поневолити, ні знищити не можна. А хочби цю більшість творило лиш обскурне простолюддя, як в Чехах, вона прокинеться, заллє зденаціоналізовані міста і возьме в посідання все це, що їй видерли огонь і меч... Суспільність, що не підлягає санґвінічним фантазіям, не кидати-ме ошоломлюючих кличів: "На схід!" — а сконцентрує свої сили й діяльність свою на точки, де має етноґрафічні й культурні права, значить: будучність... Не знаємо случаїв з минулого Польщі, деби клич: "На схід!" не кінчився невдачю й соромом; коби не стали ми в будучому свідками подібних подій!"
А про оспівуване по нинішню днину "історичне право" мав Фельдман ось яку думку (Krytyka 1902, І. зошит): "Історичне право — щож це таке? Ані етична, ні політична, ні дійсна санкція. Скількиж літ треба, щоб добути право засидження — історичний привілей? Таж Австрія заграбила Галичину в імя "історичних прав", що Русь була колись складовою частиною Угорщини. Пруси теж покликуються на історичне право! Історичне право — це свисток паперу, що кожної хвилини може бути пофалшований або передертий — живою подією. Такою подією в новочасних правно-державних аспіраціях може бути лише і виключно воля живого народу, його прінціпи й національні змагання. Всі инші арґументи можна відперти, непобіджені є лиш право і воля живого народу. А воля живого українського народу — з історичним перґаменом: Унією, нині не йде в парі. Український нарід, в пеленках радше, в кліщах при заключенню Унії — сьогодні цього акту не признає. Несправедливість супроти Українців це одна з найсумніщих спадщин, які нам лишила шляхоцька Польща".
Так говорив колись до польської суспільности Вільгельм Фельдман.
В його "Krytyc-i" містив він переклади з українського письменства і огляд наших періодичних видавництв. Там теж появився в 1908 р. знаменний голос великого Віткевича в справі польсько-українських відносин, що стільки крови декому напсував...
Так було колись.
Та прийшла хвилина, коли Фельдман зломив цю лінію, по якій йшли його думки й ідеали.
З вибухом війни стає він гарячим пропаґатором польської активістичної політики, опертої об осередні держави. Переноситься до Берліна, де як редактор "Polnische Blаtter" інформує німецьку суспільність і світ про Польщу та з цілим фанатизмом в імя "історичних прав" Польщі поборює українську справу.
На католицькім кладовищі в Кракові спочив на вічний сон Вільгельм Фельдман, спочив по 51 роках життя багатого трудом і боротьбою. На мав признання за життя. Поборювали його всі польські партії; не раз не два стрінувся з проявом погорди від польських поетів і письменників. Суспільність, до якої пристав і для якої трудився, не могла йому забути, що був — Жидом...
[Вперед! 29.10.1919]