Муки вибору все сильніше стискають своє кільце довкола шиї людства. Стискають його придбаними шаликами та кольє, краватками та чокерами, ланцюжками та ґерданами, котрі так важко доводилося обирати.
Ці муки перебралися в площину соцмереж, ТРЦ та онлайн-магазинів, стиснувши площину моральних вагань до такого малесенького розміру, що годі на те шукати й витрачати свій час. Тому щоденний референдум зводиться до вибору фільтрів в інстаґрамі, стікерів в телеґрамі та масок в снепчаті. До обирання між товарами, показаними контекстною рекламою та по телевізору. Людина врешті дійшла до омріяного – коли їй не тільки створюють ілюзію вибору, а й дають чарівного піддупника в напрямку продукту, котрий вона точно хоче, навіть якщо поки нічогісінько про це не відає. Навіть, якщо він їй сто років непотрібний. Так, епоха стоп-сигналів для зайців та сідел для корів врешті настала.
А все тому, що життя тепер на відстані кліку. Весь світ, всі заповітні мрії на відстані кліку. І коли до всього так легко сягнути. Коли подати рукою – водночас евфемізм та правда. В такі часи хочеться всього й нічого. Водночас. Як виборці голосують ногами, так споживачі голосують пальцями – анітелень. Аніклац.
Тому, аби щось хотіти та мати – людство сміливо віддає свій вибір на аутсорс. Розмаїття стало настільки великим, що часу на вибір затрачається надто багато. Од того людність демократичного світу все частіше задивляється на авторитарні й тоталітарні режими, на патерналістів-популістів, котрі обіцяють взяти все на себе. Перекинути сізіфову працю щоденного референдуму на свої рамена й піклуватися про те, аби у вас більше не було ніяких проблем із вибором. Аби зосталося якнайбільше часу на добирання фільтрів та невтручання в те, чим займаються вони.
У них завше все просто та легко. Їхні голови не засмічені довгими роздумами та важкими рішеннями. Не переобтяжені знаннями (хоча й не завше) та сумнівами. Всі думки та ідеї прямують лише навиліт. Ніяких вагань та зважувань. Жодних «але» та «либонь». Є лише місце для певности. Чітко. Легко. Просто. Се підкупляє. Хочеться це перейняти. Звільнити голову від сум’яття. Менше інформації. Менше вибору. Менше подовбені. Бери і роби. Виконуй накази і живи спокійно.
І отак задивляється цивілізований світ на тих диктаторів й думає: такий точно без зайвих вагань визначить, що вам потрібно вдягати і їсти нащодень, заміняючи собою і дієтолога, і стиліста. Такий мотивуватиме краще за коуча й гуру. І мають в цім певну рацію, бо такий не лише може, а й буде ретельно формувати ваш раціон і, чого доброго, створить для вас і (уні)форму, аби пасувала до тюремної баланди. Тільки ці наївні не здогадуються, що такі речі вирішуються зовсім по-іншому, бо ж там, де є дефіцит насущного – не до важких розмірковувань, що взяти з собою в спортзал: павичево-пітахаєвий смузі з авокадовим соусом чи ізотонік з ікл грифона та сліз королівського єдинорога з м’ятою, бо навіть спортзали можуть виявитися дефіцитом, доступним лише привілейованим.
Тому за допомогою тарґетованого маркетингу так легко достукатися до електорату. Чудо-інструменти спочатку розбирають виборця на його смаки та слабкости. А затим вкладають все необхідне йому до рота, розжовують, а потім не лише кажуть «мням-мням» замість нього, а й писочок витирають слинявчиком і по животику гладять. А затим ще підсовують пальчика до смартфона, аби поставили п’ять зірочок сьому сервісу, а заодно під нову рекламу, абись тільки зробили тиць – поставили галочку на користь свого специфічного розуміння мережевої демократії.
Тому так багато танців довкола даних. Бо вони не лише дозволяють маркетологам розкладати нас по полицях, ніби м’ясники тушу, кожен шматок котрої можна комусь втюхати, а й створюють в людности ілюзію, що все просто: бери і клацай. Все чітко, бо цифри не брешуть. В той ж час одволікати увагу другосортною інформацією, котрою людність найбільше втішається. Ось інфографіка температури моїх лівих мізинців під час присідань із коником-стрибунцем в лівиці, а ось діаграма моєї йоги за вітряні дні лютого, коли місяць в Марсі, а сонце – в Снікерсі.
Саме ж людство забуває відділити праведне від грішного. Надмір вибору дійсно забирає сили. Тому є ті речі, котрі дійсно можна віддати на аутсорс, що спростить життя й дозволить виділяти важливий час на щось інше й більш цінне: на найближчих людей та на втілення мрій чи що для кого важливе. А є такі речі, вибір поміж котрих є визначальним. Наприклад, цінностей та влади, шляху власного розвитку. Делегувати право їх вибирати – се втрачати себе. Власне право називатись людиною. Право приймати рішення й відповідати за власну долю. Тому патерналізм так в пошані, тому теорії змови так буяють, бо людність спочатку скидає все з себе, а потім горланить, що можна продати свій голос за 100 гривень, бо «нічого від нас не залежить».
І ось це надання відповідальности за втілення «держави в смартфоні», цього кроку до полегшення наших життів людині, котра начебто забезпечила домінування Зеленського в соцмережах – воно насторожує. Бо не справляє враження людини, котрій можна довіряти і котра компетентна. А там, де існує брак компетенції – її намагаються підмінити вислужуванням, аби замилити очі. Тому така «держава в смартфоні» починає пахнути чимсь орвелівським та антиутопічним. Бо виникає відчуття, що до таких спрощень вибору нас і готують. Диктатура з доставкою, котру самі собі замовляємо. А народні маси се дуже люблять і вдячно тому аплодують. Російські 86% не дадуть збрехати.
Якщо людство так легко ведеться на диктатуру та тарґетований маркетинг, якщо віддає задарма безцінне – інформацію про себе, якщо жертвує важливим, аби начебто щось трохи спростити, якщо забуває (про) мораль, то воно дійсно є лише набором даних. Системою випадкових чисел. Принаймні, не більше. Тому й диктатура біґ-дата не за горами. Вона все спростить. І людство в тому числі. Наприклад, помножить його на нуль.
