Булисьмо в Грузії. Було нас четверо, і всі – вперше. А треба сказати, що я ніде не люблю бувати вперше. Бо я люблю бувати вдруге і втретє. Бо другий приїзд зазвичай дарує мені одну з найсильніших людських радостей – радість упізнавання, а третій – ще сильнішу радість задовбувати менш досвідчених супутників попередженнями у стилі «диви-диви, яка зараз буде краса». Але нічого не вдієш: аби потрапити хоч куди вдруге і втретє, для початку треба потрапити туди вперше.

Які асоціації у свідомості порядного українця мала б викликати Грузія? Мабуть, передовсім – асоціації з Лесею Українкою, яка не лише сумарно прожила в різних містах Грузії кілька років і написала там кілька своїх найвідоміших шедеврів, а й прямо говорила, що якби не була українкою, то хотіла би бути грузинкою. Проте в літаку з Борисполя до Тбілісі, маючи перед собою дві з половиною нічим не зайняті години, я вирішив здійснити чесний аналіз власних уявлень про Грузію і вишикувати їх у хронологічному порядку.

Найдавнішим – ще дитячим – спогадом виявився голос Коте Махарадзе, який коментує гру за участю тбіліського «Динамо». Особливо – переможний матч у фіналі Кубка Кубків проти «Карл Цейса». Вах, що це була за команда! Ґабелія, Чівадзе, Сулаквелідзе, Дараселія, Кіпіані, Шенгелія… Саме за них я вболівав на провальному для київських динамівців переході від 70-х до 80-х і саме їхні знайомі обличчя на сіті-лайтах привітали мене тепер відразу на в’їзді до грузинської столиці. «Добрий знак», – подумав я і не помилився.

Теж десь від тих самих дитячих літ у моїй пам’яті засіли принаймні два грузинські фільми: «Береги» і «Міміно». Героєм першого є кавказький Робін Гуд чи, може, Олекса Довбуш на ім’я Дата Туташхія. Із тих, хто йому протистоїть, запам’ятався чомусь лише Ража Сарчімелія, собачий син: судячи з прізвиська, не надто шляхетний персонаж. Другий фільм – із Вахтанґом Кікабідзе в головній ролі – я, очевидно, передивлявся й пізніше, бо миттєво пригадав собі з нього всілякі афористичні жарти, а також історію про те, як німецька телефоністка переплутала Телаві – рідне місто заголовкового грузинського Сокола – з Тель-Авівом.

І прошу дуже: подорожуючи без цілі і мети, доїжджає наша дилетантська четвірка до фортеці Ананурі на березі мальовничого Жинвальського водосховища – а з навислої над дорогою скелі до нас пильно приглядається характерно вдягнутий суворий абрек Дата Туташхія. Точніше, портрет актора, який його грав, але все одно. А ще за день – у пошуках найефектнішого краєвиду Алазанської долини – ми домандрували й до Телаві. До речі, тут – за винятком батьківщини – Леся Українка жила чи не найдовше, матеріальними доказами чого є дві пам’ятні дошки на телавських будинках та нещодавно відкритий у міському парку «Надікварі» пам’ятник.

А після футболу й кіна у моєму житті настала черга Лермонтова. Його я згадувати не мусив, бо і так ніколи не забував, що улюблений роман моєї шкільної юності починається словами: «Я ехал на перекладных из Тифлиса». Так само дотепер можу серед ночі зацитувати по кілька рядків із тодішніх улюблених поем. Як-от:

               И над вершинами Кавказа

               Изгнанник рая пролетал:

               Под ним Казбек, как грань алмаза,

               Снегами вечными сиял…

Або:

               Немного лет тому назад,

               Там, где, сливаяся, шумят,

               Обнявшись, будто две сестры,

               Струи Арагвы и Куры,

               Был монастырь…

Ну, строго кажучи, не «Арагвы и Куры», а Араґві і Мткварі, але ми ж і Грузію досі називаємо Грузією, хоча могли б за прикладом литовців називати правильно: Сакартвело. Чи бодай по-міжнародному Джорджія, як і просив ще десять років тому їхній міністр закордонних справ. Менше з тим. Позбавлений імперської пихи і великодержавного шовінізму особистий ворог царя Лермонтов освідчувався в коханні до цих країв і в поезії, і в прозі. Тож походити руїнами монастиря, в якому нидів Мцирі, побачити, як унизу, на окраїні Мцхети – столиці античної Картлійської держави – справді зливаються дві сестринські річки, а тоді по воєнно-грузинській дорозі, через Койшаурську долину (в сенсі Ґудаурське лавове плато), Хрестовий перевал і Кобі доїхати – тільки не «на перекладних», а недорого найнятим автом – до Дар’яльської ущелини, впертися в кордон із російською Осетією, після чого трохи повернутися назад до Степанцмінди, піднятися до понад шістсотлітньої Троїцької церкви в Ґерґеті і зачаровано витріщитися на білоголовий Казбек – тобто переконатися нарешті в існуванні всіх тих місць, літературний опис яких ви носили в собі 35 років, – це таки небуденний емоційний досвід, навіть якщо вам замолоду ввижалося, що ваш ідеал – розчарований у всьому на світі цинік Печорін.

І ще, звичайно, був Шевченків «Кавказ». Але коли? Вивчали ми його в радянській школі чи не вивчали? «Чурек і сакля – все твоє». Саклі – так, ось вони виринають там і сям уздовж тієї ж воєнно-грузинської дороги, туляться до стрімких схилів, мов ластів’ячі гнізда до стін. А чуреків – ні, не надибали жодного: певно, водяться деінде. Довелося нам харчуватися чим попало: пхалі, джонджолі й аджапсандалі; хачапурі, суп харчо і оджахурі; чашушулі, чахохбілі і шкмерулі; чакапулі, сацебелі і хінкалі; ркацителі, цинандалі і так далі.

Одне слово – шемомечама. А після Лермонтова й Шевченка – вже в університеті – читався середньовічний «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі, якого каверзні вірмени намагалися приписати собі, але їм не вдалося. То ми на зло вірменам зняли у Тбілісі помешкання на маленькій вуличці, що відходить – як і вулиця Лесі Українки – від проспекту Руставелі, і замовили поїздку в Уплісцихе. Бо у цьому скельно-печерному городищі, яке від кінця ІІ тисячоліття до нашої ери слугувало місцевим язичникам за сакральний центр, згодом, в епоху християнського розквіту ХІІ століття, на якийсь час оселилася легендарна грузинська цариця Тамара, яку – так нам пояснювали – слід називати не царицею, а царем. І от, подейкують, геній поезії Шота був безтямно закоханий у генія війни і політики Тамару. Втім, ясна річ, без шансів на взаємність. У підсумку Тамара закінчила свої дні в монастирі Вардіза неподалік Боржомі, Шота Руставелі помер в Єрусалимі, а ми поїхали в Уплісцихе. І несподівано для себе опинилися в містечку Ґорі, найімпозантнішою спорудою якого донині залишається музей Сталіна.

— А правда, – запитав я нашого водія Левана, з яким ми за тиждень встигли потоваришувати, – що грузини все ще шанують Йосипа Віссаріоновича?

— У більшості ні, – відповів Леван, – але конкретно в Ґорі, тим паче у присутності старших людей, я б вам погано говорити про нього не радив.

— А про Саакашвілі можна?

— Всі позитивні зміни у нас – від боротьби з корупцією до реставрації старої частини Тбілісі і від притоку інвестицій до встановлення контролю за якістю традиційного вина з квеврі – все це заслуга Саакашвілі.

— Отже, якби що, то ти б і сьогодні за нього проголосував?

— Ні, я і в 2008-му за нього не голосував.

— Логічно.

— Уяви собі, що твій дім в аварійному стані. І тут приходить чоловік, який обіцяє зробити ремонт. І він реально приступає до роботи, але дуже швидко починає кричати на тебе, а потім розпускає руки і погрожує виселити. Хотів би ти такого ремонту?

Так каже Леван. А що кажуть інші мої нові грузинські приятелі й знайомі – про це я спробую розповісти пізніше, бо наразі, як і належиться дилетантові, далеко не все з того зміг зрозуміти. Зате зміг пересвідчитися, що всюди – хоч на оглядовому майданчику старовинної фортеці, хоч у дворику хіпстерського бару – око неупередженого туриста тішать ґрафіті на кшталт РОССИЯ ОККУПАНТ, PUTIN KHUYLO і PUTLER KAPUT.

P.S. Окрім Тбілісі й Телаві, найважливішими «Лесиними місцями» на Кавказі є Кутаїсі, Хоні й Сурамі. У першому з них вона написала «Лісову пісню», в останньому – померла. За браком часу ми туди у межах цієї подорожі не доїхали. Що ж, маємо невідпорну причину відвідати таке до нас подібне й неподібне Сакартвело вдруге і втретє.