Тридцять років після того, як Європою прокотилася хвиля змін, спричинена падінням мурів та режимів, більшість країн Європи висловлюють своє задоволення політичними та економічними новаціями, котрі відбулися з ними впродовж 1989-2019 років. Більшість із них демонструють прихильність до переходу на ринкову економіку та запровадження багатопартійної системи.
Водночас, низка країн – і серед них Україна – значно важче і значно повільніше приживлюють собі демократичні практики. Більшість українців не очікує для себе разючих змін і вірить хіба що у хороше майбутнє власних дітей.
До 30-ої річниці «Осені народів» американський дослідницький центр Pew Research Center опублікував підсумки великого соціологічного дослідження про сприйняття змін, котрі відбулися за минуле покоління: «Європейська громадська думка через три десятиліття після падіння комунізму». Дослідники вимірювали суспільні настрої в кільканадцятьох країнах Європейського Союзу, а також у США, Україні та Росії, передовсім фокусуючись на суспільствах, котрі вийшли із «соціалістичного табору».
Це дослідження унікальне в тому сенсі, що Pew Research Center диспонує даними соціології вглиб до 1991 року. Порівняльною базою для вивчення динаміки громадської думки в Україні є опитування, проведене в УРСР за кілька місяців перед проголошенням Незалежності.
Більшість країн «Східного блоку» задоволені впровадженням демократичних політичних систем та відкритим ринком на своїх теренах, і передовсім ті країни, котрі стали членами Європейського Союзу в 2004 році, – вони є найуспішнішими.
Зразковим прикладом є Польща, котра насолодилася «вітром змін» навіть більше, ніж Східна Німеччина: 85% поляків схвалюють як багатопартійну демократичну систему, так і ринкову економіку.
Україна на тлі більшості партнерів виглядає понуріше. Лише половина українців вбачає позитив у переході на багатопартійну систему та ринкову економіку. Натомість скептиків – трохи більше ніж третина.
Поза тим, ставлення українців до демократії є помітно кращим, аніж серед росіян. Окрім того, Україна знайшла собі однодумця в самому Європейському Союзі: виявилося, що в Болгарії до вільних відносин у політичному та економічному житті ставляться фактично так само, як і в Україні. До речі, це лише один із багатьох пластів дослідження, в котрому українці та болгари демонструють тотожні опінії.
Ставлення до демократії розвивалося від країни до країни по-різному. Соціологи зверталися до респондентів із аналогічними питаннями тричі: у 1991, 2009 і 2019 роках – це дозволяє порівняти теперішню позицію суспільств із тими очікуваннями, котрі існували у стартовій точці, а окрім того, виявити, як на настроях людей позначилася економічна криза.
Соціологи трактують настрої 30-річної давнини у Європі як сплеск оптимізму. Втім, помітно, що низка країн продовжує той оптимізм зберігати, отож, у їхньому випадку це навіть і не сплеск, а стратеґічної тривалості тенденція.
Думка українців про відкриті політичну та економічну системи дійсно похитнулася в 2009 році на тлі загострення глобальної світової кризи (хоча, мабуть, і від внутрішньої української – зумовленої конфліктами в трикутнику Ющенко-Тимошенко-Янукович – також). Десять років тому лише 30% українців акцептували багатопартійне життя (нині – 51%) і 36% – відкритий ринок (нині – 47%).
Поза тим, загальний тренд є очевидним – українці у порівнянні з ейфорійним 1991 роком зазнали розчарування, особливо у стосунку до політичних партій. На початку 72% українців вірило, що падіння однопартійності принесе державі щастя. Нині ж це «щастя» зауважується помітно меншим числом респондентів, і це при тому, що не респондовано окупований Донбас та анексований Крим.
Кризовий 2009 рік також виявив хисткість позицій демократії в Угорщині, Литві та Болгарії. Росія є єдиною країною, в котрій обидва графіки продовжують падати донизу.
Сподіване спостереження від Pew Research Center: позитивне ставлення до політичної демократії та капіталістичних відносин прямо залежить від успіхів, котрих досягнули різні країни впродовж минулих трьох декад. Три чверті поляків і дві третини чехів певні, що їм живеться краще, ніж при совітах.
Українці ж, росіяни і болгари вважають, що їхнє економічне становище при комунізмі було ліпшим.
Лише 28% українців вважають, що стандарти життя в теперішній Україні є ліпшими, аніж у 1991 році. І лише 20% наших земляків вважає, що в незалежній Україні додалося закону та порядку («Колись порядок був, [...], не те, шо січас!»).
Якщо дивитися на «сітку» різноманітних принад, дарованих вільною державою, то виявиться, що українці за жодним із критеріїв, запропонованим соціологами, не є задоволеними. Приміром, турботою про здоров'я задоволені лише 26%... Єдине, що втішає більшість українців, – гордість за власну державу, котра, авжеж, є незалежною.
Зважаючи на викладене вище, цілком сподіваними виглядають показники найбільш задоволених суспільств «східного блоку». Серед найщасливіших – поляки і чехи. Польща у порівнянні з 1991 роком продемонструвала найбільше зростання числа задоволених життям громадян – від колишніх 12%, порівнюваних із українськими 8%, до нинішніх 56%.
Україна є державою з найменшим числом громадян, задоволених власним життям, – 25%. І це дуже неприємно.
Окрім того, в Україні найвище серед респондованих країн число громадян, котрі зараховують себе на найнижчий щабель за якістю життя.
Соціологи зазначили, що міра задоволення власним життям насамперед залежить від розміру внутрішнього валового продукту в перерахунку на одну особу конкретної держави.
Втім, у випадку з Україною, напевне, дається взнаки і якийсь інший ментальний, ґенетичний чи історичнотравматичний фактор. Нижче – короткий екскурс до іншого соцопитування, презентованого не так давно.
У вересні на форумі Yalta European Strategy в Києві презентували підсумки глобального опитування на тему щастя. Виявилося, Україна є тією державою, в котрій найбільшу вагу для конкретного обивателя має... щастя його дітей. Третина українців (32%) пов'язує задоволеність власним життя саме зі щастям дітей, і цим відрізняється від вибірки із інших країн. На наступних щаблях в українців – здоров'я, персональне щастя і вже десь дуже далеко – кохання.
"Скоріше за все, це наслідок страшних історичних травм ХХ сторіччя, але й свідчення важкої психологічної травми всього суспільства", – припустив тоді український підприємець і громадський діяч Валерій Пекар.
"...Тому що за роки життя в Радянському Союзі, який регулярно обіцяв кожному наступному поколінню людей життя при комунізмі, ми звикли бути гумусом і вважати, що світле майбутнє можливе тільки в наших дітей. Тому що ми, не бажаючи напружуватися, перекладаємо на плечі наших дітей побудову кращого життя в нашій країні... Тому що віра в дітей означає вже невіру в себе", – писала тоді журналістка Юлія Мостова.
І от в опитуванні від Pew Research Center теж відкривається цей рубець.
Коли респондентів запитували про те, чи вони згодні з думкою, що прийдешньому поколінню фінансово буде легше, то 61% – найбільше в Європі – відповіли, що вірять у добробут дітей.
На інфографіці, укладеній соціологами, помітно, що кілька інших країн колишнього "соціалістичного табору" мають подібні очікування щодо дітей: у Литві – 60%, у Польщі – 57%. Але це той випадок, коли вартує прискіпливіше розібратися із підґрунтям подібних очікувань.
На іншому графіку яскраво видно: в Україні високі очікування щодо фінансового становища дітей поєднуютсья з вкрай неґативною оцінкою теперішніх економічних позицій. Натомість і для Польщі, і для Литви характерна висока оцінка як для нинішнього економічного стану, так і для очікувань щодо добробуту наступних поколінь.
Чому ж нещасливі? Бо бідні. А чому бідні? Бо нещасливі?..
Політичний процес дається Україні таки дійсно важко. Коли респондентам запропонували оцінити різноманітні складові демократичного устрою, то лише третина українців ствердила, що для них важливо мати опозиційні партії. Уявіть собі, опитування проводили навесні цього року, на тлі сплеску симпатій до Володимира Зеленського та його віртуального політичного проєкту, – але лише 36% виборців заявляє, що вільні опозиційні партії мають для них значення. Чи, може, штука в тому, що Зеленського із партійністю якраз і не ідентифікували?
81% українців турбуються вільним судочинством – і тут їхні сподівання збігаються з настроями більшості європейських країн, котрі ставлять на перше місце власне верховенство права.
Натомість Україна відводить вторинну роль ґендерній рівності, котра в більшості країн "старої Європи" стоїть на другому місці у цінностях демократичної держави: медіанне значення серед країн ЄС – 85%, в Україні – 57%.
Вільні вибори мають значення для двох третин в українців – це менше, ніж середньо по Європі. Водночас, як показує інший слайд, українці мають специфічне ставлення до виборів, і цим своїм ставленням опиняються серед лідерів у Європі.
Коли респондентів запитували про те, чи вони згодні з думкою, що вибори – це шанс виборцям сказати дещо про діяльність уряду, то 74% українців погодилося. За таким своїм сприйняттям виборів українці подібні до іспанців, шведів, американців, котрі мають розвинуті політичні системи. Громадянинові України помститися політикам хоча би бюлетенем – солодко. Вибори – це шанс "щось сказати" владі, що й підтвердив цикл голосувань, котрий пройшов в Україні невдовзі по завершенні польової роботи соціологів.
Втім, український ентузіазм щодо вибору вщухає невдовзі після самого голосування. 80% українців вважають, що більшості чиновників байдуже до того, що думає пересічний обиватель. Тобто повний цикл має такий вигляд: спочатку ми мусимо "щось сказати" старій владі, а коли приходить нова, то вона, виявляється, все одно нас не чує.
Подібну думку має й Іспанія. Натомість у тій-таки Швеції більшість (56%) певні, що влада прислухається до народу.
Три чверті українці вважають несправедлим розподіл благ у своїй державі. Лише 21% респондентів погоджується з думкою, що держава спрямована на розвиток кожної людини, але 72% – не згідні. Це один із найгірших показників по Європі.
На перших позиціях виявилися якраз колишні вихідці зі "східного блоку": Словаччина, Чехія, Угорщина. За 30 років вони таки опанували державотворення.
Цікаво, що, незважаючи на такі контроверсії, ґенеральне ставлення українців до демократії виглядає цілком ординарним. Так, 58% українцям не подобається те, як працює демократія в їхній країні, – це, згрубша, середній показник у Європі; таким же є ставлення до теперішньої демократії у Франції та США.
Соціологи тлумачать, що невдоволення демократією є поширеною тенденцією у Європі. Просто кожна сім'я, кожна окрема демократія – нещаслива "по-своєму".
Українці добре склали тест на толерантність. Ставлення громадян України до євреїв і мусульман є ліпшим, ніж середньо по Європі – 83% і 62%. Гірше з ромами (лише 39%), але цей показник близький до медіанного.
Зате українці категорично не сприймають гомосексуалістів – ці 14% є найнижчими в Європі. І тут у нас із Росією повний збіг думок.
Незважаючи на низку проблем із впровадженням демократичних практик, незважаючи на глобальне розчарування демократією, українці продовжують позитивно думати про Європейський Союз і в своєму європозитивізмі (на противагу євроскептицизмові) демонструють один із найвищих результатів. Вищу за Україну європрихильність сповідують лише поляки і литовці. Бо їм після 1989-1991 року все вдалося. А нам іще – ні...
